Відень, половина серпня 1916.
Нераз у нас порушувалась справа воєнної еміґрації і обсуджувалось питанє, чи годить ся інтелїґенції опускати свої становища в краю й утїкати перед наїздом, чи нї. Рішати сю річ тяжко — адже у всякого инші причини й мотиви — та, думаю не в тім суть річи, чи хтось остане на місци або нї, а в тім, що робить він для свого народа, чи то оставши серед своїх, чи виїхавши поза границю Галичини. Само сидженє на місци, коли хтось страха ради засклепить ся у власнім кружку, не богато принесе хісна й не піддержить духа серед окруженя; але й виїзд з поміж своїх, який сам собою прикро впливає на окруженє, а опісля еґоїстичне відданє себе приємностям або виключно власним інтересам — ще гірше деморалїзує і нарід і саму одиницю. Бо чоловік, що вимагає від своєї суспільности моральної і матеріяльної помочи і охорони у таку тяжку пору і одержує її, чейже повинен почувати ся і до якогось обовязку для свого народу.
Колись, згодом суспільність осуджувати-ме не так сам факт воєнної, часто конечної еміґрації, а те, що робила, як жила, чим займала ся численна українська еміґрація пoзa границями свого нещасливого, нищеного війною краю.
Не треба думати, що з опущенєм границь свого краю устає можність служити своїй суспільности. Нї, бо всюди, чи у великих еміґраційних центрах, як ріжні бараки, чи у столицї держави і других численних місцях осїдку українських воєнних еміґрантів, всюди найдеть ся праця й нагода до неї, коли тільки у нас найдеть охота сповненя її.
На жаль одначе, хоча еміґрацію нашу числить ся на тисячі, то роботи її не видно у такім степени, якби по її численности й зверхнім патріотизмі мож було надїятись.
В особистім і товариськім житю переважно не слїдно відбити тої преважної хвилї, яку отсе переживаємо, а й у публичнім житю слїдно хиби. Богато необхідних для нашого народа робіт занедбано або не розпочинано навіть. Богатьма конечними річами не інтересуємо ся, наче не помічаємо, що дано поле стоїть відлогом або що працює на нїм замість нас хтось непокликаний до сього й уґрунтовує тим свій вплив, підкопуючи рівночасно нашу повагу і значінє.
Яка сьому причина? Хиба не брак людий, бо всякі інституції, що дають правну, полїтичну, а особливо матеріяльну поміч, зовсїм не нарікають на брак клїєнтелї.
Отже — лїнивство, зла воля?...
І о се трудно людий посуджувати, бо між дармуючими в публичній области людьми бачимо часто одиницї, що там у себе вели не одну хосенну роботу. Причина сього сумного факту може бути хиба ся, що еміґрант наш не почуваєть ся на чужинї ґаздою дома — а хоч би сей примусовий побут поза границею свого краю тревав і цїлі роки, все він здаєть ся тільки переходячим, тимчасовим. Через те жиє кождий так сказатиб для себе самого, на свою власну руку. Через те не шукає поля працї, не помічає браків нашого теперішного житя на чужинї, прямо не хоче подумати над тим, що у таку пору, де одні гинуть від куль, а инші з нужди і горя, де нам просто земля з під ніг усуваєть ся, нїкому не вільно жити еґоїстично тільки для своїх власних справ. І хоча кожний з нас з осібна не може відповідати за се, що робить ся, а що нї, хочби повинно робити ся, — то як член того збірного тїла, котре мало обовязок у тім важнім часї не ухиляти ся від суспільної працї, а не сповнило її, таки не буде могти ухилити ся від сього загального осуду, який колись видасть історія.
Не почуваю ся в силї вказати тут всї браки й прогалини у нашій теперішній суспільній роботї — хочу підвести тільки одну, близше мені знану, важну справу: справу українських недужих і ранених жовнїрів, яких многі тисячі розкинені по усїх лїчницях австрійської монархії.
Ми взагалї недоцїнюємо ваги сеї справи, бо дивимось на неї тільки з одного боку — гуманїтарного. Тому й нею мало інтересуємось. Коли жовнїр має дах над головою, незлу їду, та ще й опіку лїкаря — чогож йому більше треба? Нехай відвідують його ті, що не мають що робити, сентиментальні, з перечуленими серденьками, милосерні панянки. Ті, що тверезо на світ дивлять ся, не мають нї часу нї потреби такими справами займати ся. А одначе — говорити так може тільки той, хто нїколи у шпитали не був і не бачив шпитального житя. По минаю зовсїм чутєвий бік справи. Нехай буде, що нїчим не є ся радість, яку відвідуючий "свій" чоловік може справити недужому селянинови, якому так важко жити серед чужого окруженя. Не беру під увагу і сього, кілько доброго може зробити своєю порадою чоловік інтелїґентний безпомічному, часто неграмотному мужикови. Поминаю се, хоча на мою думку той селянин, від якого ми там в дома жадали сповненя не одного вимагаючого самовідреченя і посвяти обовязку, має право вимагати від тогож інтелїґента або і посла, аби не опускав його у тій тяжкій для нього годинї. Поминаю се, бо тут не тільки огляд на добро недужого жовнїра, але наш національний еґоїзм повинен нас перестерегти, що у сю пору не повинні ми оставляти так самим собі або віддавати многі тисячі нашого народа в опіку наших недругів. Адже війна є великою житєвою школою. Дальший розвиток нашого народа у великій мірі буде залежати від сього, який досвід винесе і який світогляд виробить собі одиниця як на наші народні, так і на загально-світові справи. Коли дамо нашому селянинови присвоїти собі пересвідченє, що нас є мало, бо крім ранених він майже не подибає пoзa границями Галичини свого чоловіка, що нїхто з нами не рахуєть ся, ніхто про нас не знає, що на поміч своїх нїде не може числити, що сама назва "Русин", яку селянин не відучив ся уживати, є щось таке, з чим треба ховатись і стидатись того, коли до того позволимо його деморалїзувати чужими, ворожими нам ґазетами та книжками — що з сього нашого занедбаня вийде? Кілько часу треба буде, щоб сей гіркий досвід у селянина справити, мильні погляди спростувати!
Тай ще не знати, у яких правно-державних умовах прийдеть ся нам дальшу народну роботу продовж а ти...
А міжтим тепер такий пригожий час там так безпримірно марнуєть ся. Марнує його сидячи бездїльно інтелїґенція, ще більше марнують його сї маси людий по шпиталях. Підіть і спитайте недужого, що більше йому докучає: недуга чи бездїльність, а певно почуєте скаргу тільки на сю послїдну. Слабість така, щоб не давала нїчого робити чи у ранених, чи у звичайних хорих, треває розмірно недовго. Потім наступає доперва довгий, тижнї й місяцї треваючий стан виздоровлюваня.
Ріжні масажі, лїченє промінями Рентґена, ґімнастика костий, мускулїв і т. д., те все триває тільки часу, що якби його відповідно використати, неграмотні научились би письма — письменні пізнали би добре нашу лїтературу, історію і ріжні инші науки. Розмовами і наукою ми могли б вишколити до нового житя тисячі наших людий, що безнастанно, мов вода через греблю, переходять через шпитальні салї.
Нїколи у нашого народа не було такого запалу і охоти до письма як тепер. Нїколи з таким пієтизмом і увагою не читало ся як тепер, нїколи не мали читачі тілько часу до роздумуваня й застановленя, як тепер. День в день чим раз численнїйше напливають до шпиталїв транспорти; день в день, коли звужуєть ся поле нашої працї, там у ріднім краю, серед здорових, розширюєть ся воно по шпиталях між недужими. Та біда, що на се нїхто не звертає уваги, нїхто — здаєть ся того і не спостерігає.
Возьмімо Відень. Є там до триста шпиталїв; декотрі наче цїлі міста, де самих наших хорих чи інвалїдів числить ся сотками. А на се в товаристві, що займаєть ся обслугуванєм, відвідуванєм шпиталїв, аж около двайцять справдї дїяльних членів! День в день приходять письма з усїх шпиталїв не тільки від жовнїрів, але часто від управ шпитальних: дайте жовнїрам щось до читаня, присилайте часописи, засновуйте біблїотеки, уладьте курс для неграмотних. Всї инші на перший поклик давно се зробили. І не тільки місцеві шпиталї так побивають ся за відвідуючими і лєктурою. Сотки письм з усїх сторін держави від жовнїрів, сестер доглядачок, управ шпитальних надходить до комітету з одними й тими самими жаданями: дайте жовнїрам що читати! Навіть від жовнїрів з поля, де заєдно смерть заглядає у очи — чуємо заєдно ті самі благаня: дайте можність щось научити ся, довідатись, прочитати.
І на всї ті безчисленні бажаня Центральний віденський жіночий комітет для помочи раненим, з великою бідою міг оснувати на провінції, як і у Відни, всего кільканайцять невеличких біблїотек. А на цїлу лєктуру для кількасот жовнїрів у найлїпшім разї є в силї раз у тиждень жертвувати кілька часописий!
Як бідно й некультурно мусимо представляти ся иншим народам з такою воєнною просвітною дїяльністю. Прим, одна нїжецька авторка, описуючи просвітні відносини по ріжних шпиталях каже про нас: "Рутени не мають нїчого до читаня; у них преса не істнує."
Яке почуванє упослїдженя мусить у наших жовнїрів викликати такий стан річий! А передовсїм яка се дяя нас самих велика, необчислена шкода — оттаке байдуже невикористовуванє без примірно догідної хвилї!
[Дїло]
25.08.1916