«Я знаю, що Україна завжди буде. Звідки я це знаю? – Серцем», – з усією прямотою і впевненістю каже Наталя Половинка, художній керівник фестивалю традиції «Древо», і поспішає на завершальні репетиції перед початком фестивалю до театрального центру «Слово і Голос». Там вона зі своїми учнями, акторами, музикантами та друзями-майстрами традиції готує кілька прем’єр, аби представити їх на ІІ Міжнародному фестивалі «Древо» – масштабному дводенному дійстві, що стартує 27 серпня у «Слові і Голосі» і кульмінує 28 серпня п’ятигодинним дійством у Митрополичих Садах. Подію присвячують 25-тій річниці Незалежності України. Символом цьогорічного фесту організатори обрали молодий ліс. Про традицію, символи та імпульси, що дали розвиток фестивалю – говоримо із Наталею Половинкою, акторкою, співачкою, педагогом.
Про імпульси та попередні досвіди
Ідея самого фестивалю – пошук точки зустрічі різних жанрів на професійному рівні, і одночасно на такому рівні, коли ти просто бачиш свою творчу працю як дорогу. Не лише як створення якихось проектів, продуктів, а і як власну дорогу розвитку. Ось ця дорога до сокровенного і передання іншій людині через ремесло цього сокровенного – це і є традиція. У певний момент ти відкриваєш це для себе, і передаєш... Саме таких людей ми намагалися знаходити для фестивалю. Цей фестиваль збирає друзів, тобто людей, яких ми добре знаємо. Це, мабуть, єдина можливість зустрітися і працювати разом.
Ідея обміну Фестивалю Традиції через зустрічі людей з різних культур і різних жанрів почалася ще в «Майстерні пісні», і була першим імпульсом. Другим імпульсом для нас став Майдан – несподіване відкриття для себе нової, творчої, очевидної енергії цієї землі. Вона є, і вона помалу проявляється. Власне, ось ця нова якість зараз і потребує проявлення. Це і дало задум першого «Древа» у січні 2016.
Ми думали про вечір в Оперному театрі, але потім зрозуміли, що це має бути не просто вечір, а фестиваль. І перший фестиваль був присвячений явленню зерна. Зерно, з якого починаємось, і яке хранить мене цілого на цій землі. Тобто – повага до своєї культури, землі, до того, що мене виховало, і що я виставляю перед собою щодня як ікону власного шляху.
Про символи та їх значення
Як виявилося, ця ідея настільки вчасна та благодатна, і потребує проявлення, що лишалося лише відповідати «так» тому внутрішньому голосу, який нас вів. Здавалося, що ми ледь встигали за тим, що само відбувається. Водночас фестиваль для нас був великим викликом! Задум другого фестивалю з’явився ще на першому. Тобто, якщо перший мав в основі зерно, то другий — це молодий ліс. Древо – це не просто символ; це жива реальність, яка виникає в центрі кола виконавців. Це знак живої традиції і критерій мистецтва. Мистецтво – це те, що еволюціонує, проростає на твоїх очах.
Про фестиваль як про книгу
Від читання цієї книги ми дізнаємося, куди цілиться та проростає древо. Цей зміст є новим, і він несе в собі перемогу. Він несе в собі мир та зцілення – мене, України, світу. Ми споглядаємо, як це древо проявляється в українській культурі, в культурі Грузії, у курдів чи гуцулів. На фестивалі буде хор «Дударик», грузинська сім’я Пільпані, курдський співак Казо, гуцульська сім’я Іллюків, поет Ігор Шевчук. «Слово і Голос» представить дві прем’єри: романс від Наталі Половинки та квартету Лілії Гратило, а також виставу «Сад божественних пісень».
Про спільну мову
Як ми познайомились, приміром, із співцем курдського епосу Казо? Ми виїхали на фестиваль просто з Майдану, і як виявилось, в ніч напередодні побиття студентів. Це був фестиваль в Польщі і, окрім основної програми, ми запропонували всім учасникам зібратися разом і співати українські колядки — щоб бути разом з Майданом. Кожен так співав, що було чути, що вони всім своїм серцем підтримують людей в Україні. У якийсь момент, коли Казо заспівав свою пісню, здалося, що дах відкрився! Люди співають одне – те, що його серце любить, тому ми розуміємо одне одного.
Кожен народ хранить це єдине у своїй традиційній культурі. Але впізнати це – великий труд. І в цілому людство зараз відходить від цього центру. Все більше й більше входить у різні сфери, подрібнюючи знання. Чим далі, тим світ хоче жити комфортніше, тобто – не докладаючи зусиль. Від того і війни – від ліні.
Про український романс – проект Наталі Половинки
Кадр із фільму «Брати», реж. В. Трофіменко
Я покажу свій проект. Це буде український романс, прем'єра. Романс – це форма, яка існує на межі академічної і традиційної музики. Ця межа таїть в собі багато змісту. Це пісні, котрі зазнали композиторського «дотику», і мелос цих пісень виховав всю пізнішу класичну українську музику. Український романс є традиційною формою – як і народна пісня, він відкриває зв'язок неба і землі.
А в цілому, наш фестиваль – це фонтан навпаки. Тобто всі крапельки збираються в одне. За своєю суттю він не гучний, в його центрі – тиша. Це п’ять годин спільного перебування у Митрополичих садах. Буде ряд виконавців, але разом з тим – це не буде низка концертів; це буде ріст однієї якості. І у почерговості виступів також є своя внутрішня логіка і зміст.
Що для мене Україна? Чи обмежується вона кордонами?
Я спостерігаю, що для мене Україна – це щось дуже глибинне, з чим народжена, і що постійно відкриваю. В цьому вся доброта народу, його працелюбність і невтомність... І цей камертон є в кожному з нас. Він більш цілісний, ніж географічне означення, ніж лозунги, ніж всі означення патріотизму. Для мене Україна – це якість цільності, це вміння любити на повну! В нашій землі природно, коли ти можеш виявити всі свої знання, всі думки, всю любов через пісню... І це і є мій зв’язок з цією землею. Я знаю, що Україна завжди буде. Звідки я це знаю? – Серцем.
Розмову провадив Тарас Демко
Фото: Анатолій Дідик
25.08.2016