У дитинстві мені дуже не подобалися всілякі хлоп'ячі балачки про те, хто у якому часі і у якій країні хотів би жити. Хоча самі історії про різні країни і часи я дуже любив. Але дуже добре усвідомлював, що найкращий час — це той, у якому довелося зажити. Найкращий — бо єдино можливий. Як би сказали патетичні оратори — Богом даний. Свій час — це дійсно єдине наше, що дане нам повно, незамінно і однозначно. Згодом мені відкрилися різні його властивості. Я бачив, якими довгими можуть бути хвилини і дні, якими короткими — години і роки. І наскільки непорівняльно різними можуть бути зміни часів у межах твого страшенно довгого і неймовірно короткого часу-життя. Ще пізніше я пересвідчився у тому, що не тільки свій час перебування у світі не можна ніяк змінити, але й в тім, що навіть окремі порції часу призначені лише для одноразового вжитку. Можна міняти способи життя і розуміння, але неможливо змінити жодної прожитої години. Так зване виправлення і редагування є не поверненням, а потребують нової, майбутньої порції часу. І вислів «пощастило жити у такому-то часі» заради власного спокою слід скоротити до «пощастило жити у часі», а ще простіше — «пощастило жити».
Що стосується мене, то мушу додати — мені пощастило жити в Україні. Тепер. Зрештою, Україні пощастило не менше. Не через те, що я в ній живу, а тому, що вона живе тепер. Зрозуміло, що вона була і колись і була у різних життєвих формах. Але тепер для щастя важливо тільки те, що вона є тепер. Такою, якою є. Як якийсь казковий персонаж, який багато років пролежав і нарешті почав ходити самостійно. І є старою дитиною. Або молодим старцем. Але самостійним, тобто по-справжньому здатним до незалежного життя (незалежність — це тільки умови для прояву самостійності, але незалежність втрачає сенс без цієї самостійності).
І от Україні пощастило, що вона отримала незалежність саме у той, все ще недавньо-теперішній час, і досягає самостійності тепер.
Теперішні часи — як це не парадоксально — є надзвичайно сприятливі для того, щоби створювати нову, новонароджену країну. Найкращі наразі часи для самостійності. Ще такого ніколи не було. Ще ніколи визначальна мораль не була настільки близькою до етики поціновування незалежності, самостійності і кожної життєвої форми.
Українська нація таким чином отримала нагоду всісти у світовий човен аж тепер — тим часом вона хоч і мусила стояти і брести на голому березі, але й уникнула багатьох порогів і вирів, які човен перейшов. І відсутність державного досвіду можна обернути на користь, бо таким чином можна зберегти час на виправлення наслідків попередніх етапів. Тих часів, коли звичаї і поняття були зовсім іншими, не такими лагідними.
Така ситуація, щоправда, вимагає надзвичайної довіри до тенденцій часу. Не можна собі дозволити нехтувати ними. Не можна триматися давніх моделей суспільних стосунків тільки тому, що так колись було у інших. Самостійна і незалежна нація має бути для того, щоби поширювати відчуття самостійності і незалежності на кожну особу. Це страшно, але такою є вимога часу. Тільки це відчуття може стати підставою для єдності молодої нації, для якої будь-яка єдність є настільки непритаманною.
Всупереч очевидності, все йде до кращого. Старий Заповіт щораз більше місця дає Заповітові Новому. Тому, про що так давно говорив Христос. Про максимальну незалежність і дві заповіді любові.
25.08.2016