25 років тому в цей день відбулася спроба повернути Радянський Союз до стану правління, який існував перед горбачовським курсом на «перебудову».
Тамтого літа я вчився на літньому семестрі Українського Вільного Університету в Мюнхені.
Український Вільний Університет у часи, про які згадує автор
Отже, маю власні спогади про путч, який призвів до проголошення української незалежності.
Одного прекрасного серпневого ранку всіх потрясла страшна новина – в СРСР військовий переворот, путч! Журналісти, що були серед наших студентів, відразу помчали до української редакції Радіо «Свобода», де мали добрі контакти, і за годину повернулися з роздруківками останніх новин.
Не скажу, що всі студенти з України якось дуже налякалися чи запанікували. Ми вже були поколінням, котре не знало війни. Ми вже не реагували так гостро, як наші батьки, на можливі загрози та воєнні небезпеки. Нас просто цікавило, що це означає і як все це може вплинути на нашу долю і долю рідних, які перебувають на Батьківщині.
Ми у звичному режимі слухали університетські лекції, але завдяки добре налагодженій системі інформування кожні три години отримували свіжі зведення про стан справ.
Німецькі мас-медіа передавали дуже тривожні новини. Німці повірили, що СРСР повертається до тоталітаризму, що горбачовські реформи відмінено, і в країні встановлено знову комуністичну владу, яка ввела воєнний стан. Тобто, що запроваджено диктатуру.
Український інтернат Товариства "Рідна Школа" в Мюнхені
Цим негайно скористалися декілька студентів. Коли ми ввечері прийшли до кімнат в українському інтернаті, то побачили, що один хлопчина спішно пакує речі. Як тільки почув про путч, то відразу побіг у поліцію і попросив політичного притулку. І його прохання відразу ж задовольнили. Тепер перебирається не то у табір біженців, не то на якусь базу, де буде чекати на залагодження всіх формальностей. Каже, що йому обіцяли надати також значну суму «підйомних» коштів на облаштування свого життя в Німеччині на перших порах.
Це був один із тих студентів, які їхали до Мюнхена з єдиною метою – назавжди втекти з Радянського Союзу.
Слава Стецько
Наступного ранку під університетом мене перестріла провідниця ОУН пані Слава Стецько і, хитрувато мружачись, запитала: «Ну що, будеш ся подавав на азиль?». Можливо, вона хотіла так дошкулити через моє вільнодумство і небажання «прогинатися» перед авторитетом мюнхенських «бандерівців». Тому відповів не дуже ввічливо, щось у стилі старого єврейського анекдоту: «Не дочекаєтеся!».
Я не мусів бути нікому вдячним, чи зобов’язаним. Запрошення до університету отримав за конкретну роботу – щокварталу перевозив з Перемишля до Львова націоналістичну літературу і розсилав по всій Україні друковані в Мюнхені бандерівські журнали. Окрім того, мав письмові повноваження від молодіжної комісії Львівської обласної ради і антикомсомольського фонду «Молода Україна». Але пані Стецько під час нашого першого знайомства зневажливо відсунула ці документи, давши зрозуміти, що владні чи громадські структури в Україні для неї зовсім не є ані важливими, ані авторитетними.
Протягом другого дня путчу інформаційні повідомлення були все ще тривожними. Тому німецька поліція продовжувала без жодних проблем приймати біженців, якщо вони були громадянами СРСР і леґально перебували у Німеччині.
Я подзвонив додому з вуличного телефону, але виявилося, що ми у Мюнхені набагато краще поінформовані, аніж люди у Львові. Незалежних ЗМІ тоді ще не існувало, а іноземні радіостанції знову почали інтенсивно заглушувати. У нашому політичному фонді «Молода Україна» мені відповіли, що дуже зайняті, нічого по телефону казати не будуть. Зрозумів, що хлопці активно працюють, законспірувалися і бояться тотального телефонного прослуховування. Спитав, чи маю негайно повертатися? Ні, сиди там, поки все не виясниться – була відповідь. За них я був спокійний – там зібралися найкращі представники революційної львівської молоді. Знають, що і як треба робити.
А в той же час український Мюнхен вирував.
На Цеппелінштрассе, 67
Університет, інтернат, а особливо український пивбар гуділи як вулики. Що діялося у штабі ОУН(б) на Цеппелінштрассе не знав, бо туди ніхто із моїх друзів вже давно не мав бажання заходити. Чітко працювала українська редакція радіо «Свобода» – вони професійно і вчасно надавали всім найсвіжішу інформацію.
Але у кожного була тривога – ми то тут, у цивілізованому світі, а що буде з нашими рідними вдома? І закрадався у душу підленький хробачок зневіри – а може справді варто піти у поліцію і попроситися «на азиль», щоб укорінитися і згодом перетягнути сюди всю свою родину?
На третій день поліція вже не задовольняла заяв, поданих від біженців. Всі потроху зрозуміли, що з того путчу великої загрози не буде. Під вечір офіційні новини це підтвердили, ми з полегшенням зітхнули і в міру своїх дуже скромних коштів на радощах понапивалися.
В результаті паніки під час перших двох днів путчу притулку в Німеччині попросило лише п’ятеро осіб, що становило менше 10% нашої студентської групи.
Чи хтось сьогодні, у теперішній незалежній Україні може собі уявити такий високий рівень патріотизму молодих людей і щирої віри у майбутнє нашої держави? Майже всі студенти, серед яких були і зовсім юні особи, повернулися додому, знехтувавши нагодою негайно отримати перспективу німецького громадянства і непогані кошти на початковий період перебування.
Ми всі тоді були повними ентузіазму і вірили, що скоро збудуємо в Україні не гірше життя, аніж у Німеччині. Нехай же Господь воздасть по-справедливості всім, хто згодом знищив цю світлу мрію нашої патріотичної молоді та відтермінував на невизначений час нашу європейську перспективу.
Через день після провалу путчу Верховна Рада проголосила Українську Незалежну Державу. Ми не вірили своєму щастю – на таке чудо ніхто у найближчі роки навіть не сподівався. Сталося так, що затяті російські КГБ-шники власними зусиллями прискорили розвал «Імперії Зла», наблизивши нашу незалежність.
З цієї нагоди діаспорні українці організували разом із УВУ гучне свято.
На великому подвір’ї українського інтернату поставили довгі дерев’яні столи, привезли декілька бочівок пива, насмажили м’яса і ковбасок.
Але перед тим всіх студентів чомусь вишикували півколом. Ми не розуміли що до чого, просто весело потішалися, пригадуючи дурнуваті «лінійки» у радянських школах та піонерських таборах.
Аж тут перед півколом студентів і викладачів стала пані Стецько. Нарешті ми зрозуміли сенс тієї вистави і заніміли від здивування. Бо пан профессор, який вишикував нас і викладачів, викрикнув якісь незрозумілі архаїчні українські стройові команди, маршовим кроком підійшов до пані Слави, виструнчився, намагаючись втягнути животик, витягнув пухкенькі ручки по швах шортів і, заплітаючись язиком від хвилювання, почав голосно рапортувати, що люди вишикувані з нагоди української незалежності.
Ми пирскали зі сміху, і це важко було приховати, позаяк розігрувана сцена була того варта. Тим більше, враховуючи колоритну особу і вигляд пана професора.
Він нам, зовсім не хотячи, показав ґротескний приклад тоталітаризму – університетський професор в коротких штанах «чинопоклонствує» на очах у десятків студентів і викладачів перед особою, яка формально ні до університету, ні до нас, студентів з України, жодного стосунку не мала. І яку ніхто так і не відрекомендував присутнім – я впевнений, що багато студентів навіть не знали, ким є та поважна пані.
Було очевидним, що майбутня Україна в уявленні цих мюнхенських достойників має бути авторитарною державою, де ОУН-івські ідеологи триматимуть все під контролем, навіть університети. Тобто все буде так, як було у Радянському Союзі, лише в українському форматі. Нам, громадянам нової, незалежної України ця перспектива зовсім не підходила. Тим більше, що університети у нашому розумінні мали би бути якраз еталонами свободи.
На жаль, ці самовпевнені та дещо наївні керівники Організації вважали, що вони зможуть претендувати на лідерство у справі побудови сильної і незалежної України.
І незабаром цими наївними уявленнями талановито скористалися пострадянські спецслужби та всілякого роду аферисти, створивши в Україні купу фейкових націоналістичних організацій.
Як би там не було, а забава з нагоди проголошення незалежності України вдалася добре. Всім захотілося пошвидше скласти екзамени, щоби повернутися у вже свою, вільну Україну.
19.08.2016