Чотири дні безперервних показів, повні зали глядачів, більше ста фільмів у програмі, режисери із Австрії, Німеччини, Польщі, Ірландії... Міжнародна та українська конкурсні програми, ретельно дібрані і розплановані позаконкурсні: Бездуховна каламуть, #Янебоюсясказати, Experimental is Mental, Дорога додому, Нові початки нові кінці, Плачте але знімайте... Круглий стіл про незалежне кіно та дискусія про культурну критику в епоху нових медіа, лекції режисерів Ерве Дюмера, Тіма Ельріха, Гжегожа Дембовскі, Лайли Пакалніня та пітчинг проектів – таким промчав цьогорічний міжнародний фестиваль короткого метру у Львові, залишивши по собі тугу і вдячність.
Історія фестивалю, що й досі живе більше енергією та ентузіазмом команди, аніж фінансовою підтримкою спонсорів – це історія великого успіху, бо втілена вона за старим як світ рецептом: робіть те, що любите. Атмосфера Wiz-Art'y, цей синтез скрупульозного планування й пристрасної любові до кіно, проступала з екранів, усмішок випадкових людей в черзі на показ, та промовистіших за все інше повних залів навіть о 22-й годині вечора.
Тематичні добірки короткого метру, які завжди користувалися популярністю на фестивалі, і цього року зібрали свою чималу аудиторію. Кінопоказ, яким завершувався другий фестивальний день – Made in Lviv – був спробою підсумувати фільми, створені у Львові, про Львів або львів'янами. Розпочався він неоднозначним психологічним уривком із повного метру Олександра Фразе-Фразенка «Не бреши мені», у якому був і когнітивний дисонанс, і втрата близької людини, і надривні, депресивні монологи режисера фільму, який сам і зіграв головну роль.
Далі була «Зустріч» Жанри Озірної. Це фільм про стосунки, страх довіри, та, зрештою, про побут, де непомітна естетика банки з помідорами таки зробила її третім героєм картини. Фільм залишив по собі внутрішній щем за всім тим, що в житті часто так і залишається несказаним.
Катерина Горностай чітко вклалася у хронометраж зі своїм чітким фільмом без замовчувань, яким по-доброму зворушила аудиторію. Сцена, де старший брат вчить молодшого курити, виглядала дуже справжньою. Секрет переконливої акторської гри розкрився разом із титрами: хлопці, що зіграли братів, ними насправді й виявились. Під час перегляду «Згущьонки» в залі лунав сміх, а під кінець фільму у дівчини на сусідньому кріслі очі заблищали слізьми.
Несподіваною та водночас максимально виразною й чесною метафорою стосунків став фільм «Чапля» Марії Пономарьової. Протягом перегляду я встигла і скептично засумніватись у реалістичності історії, і вже за хвилину повірити режисерці. Попри символічну тривалість, сюжет картини відточений до дрібниць. Під кінець думаєш: десь так воно і є. А фільм, до речі, без слів.
Короткометражне кіно Назарія Шпільчака «В'язень» про свободу та власні страхи, мало правильну тему і задум, проте через надмір театральності після перегляду чомусь захотілося почути все те ж саме, але якось простіше.
«Чорногора» Тараса Дроня, знята на плівку, була однозначно історією, якій пасував би повний метр. Фільм цілісний, з реалістичною оповіддю, що близька багатьом українським родинам – батько поїхав на заробітки, і не повернувся, знайшовши нову сім'ю. Але завдяки акценту на дорослішанні сина, «Чорногора» стала історією про початок чогось нового, а не понурим реквіємом. У найдраматичніший момент фільму головний герой сміється.
Ольга Райтер, директорка фестивалю, каже: щороку організація Wiz-Art’у – це виклик:
«У Wiz-Art рубіконів було дев’ять. Цього року тема одна – народження світла, бо 120 років тому у Львові народилось кіно – відбувся перший кінопоказ. Фільмів – 105. Що далі? Далі буде ще якийсь рубікон чи рубікони. Поки точно не можу відповісти, але ми продовжуватимемо діяльність в кіно. У нас це речення давно незмінне: «Тільки яскраве кіно!»
Програмна директорка Жанна Озірна розповіла, що проморолик фестивалю – це випадково зняте у швейцарському метрополітені Олею на телефон відео:
«Цьогоріч ідея слогану – світло як надія, світло як промінь від проектора. Народження – це асоціація до першого кінопоказу.
Команда у нас щороку трішки змінюється. Цього разу ми запросили технічного координатора Богдана Петришина, який раніше у нас волонтерив, а потім практикувався на наших регулярних показах упродовж року. Ще приєдналися гостьова координаторка Ольга Любарова, яка, незважаючи на 7 місяць вагітності, з неймовірною енергійністю зустрічала, розселяла, координувала гостей, Тетяна Попович, координаторка волонтерів, та Іра Ковальчук, координаторка перекладачів – ці дівчата з нами вже давно, вони пройшли свої «вишколи» разом з нами на численних подіях Wiz-Art. Ми дуже хочемо розширяти свою команду, і шукаємо надійних та кмітливих людей; проте, маємо досить високі вимоги, тому їх не так легко знайти. Програма фестивалю – це наше найбільше надбання цього року (окрім рекордної кількості гостей!).
Відбір фільмів відбувається по-різному. По-перше, є спеціальна фестивальна платформа, де реєструється фестиваль і режисери надсилають свої фільми на розгляд. Також ми впродовж року їздимо на фестивалі (Клермон-Ферран, Відень, Вінтертур, та інші) і дивимося короткі метри. На спеціальних подіях можна познайомитись з кіноагентами та продюсерами з різних країн, і обмінятися дисками, лінками на фільми. Це довгий, безперервний процес пошуку найкращих фільмів, який триває фактично цілий рік».
Учасники програми експериментальних фільмів Experimental is MENTAL: Матль Фіндль (Німеччина), Домінік Морі Ласмартр (Франція), Лайла Пакалніня (Латвія), Еюп Бюккеллечі (Туреччина); внизу – Жанна Озірна (програмна координаторка фестивалю) та Ольга Райтер (директорка фестивалю).
Хоч фільми українських авторів різнилися і рівнем зйомки, і рівнем акторської гри, але емоцій їм не бракувало. Аудиторія живо реагувала на зміну кадрів на екрані, і сміх чергувався із слізьми. Концептуальний позаконкурсний показ «Бездуховна каламуть» розпочався війною. Точніше, сирійським повстанням в Алеппо, знятим з вікна кімнати режисерів. Потому була анімація про опосумів та планету Земля, напружений короткий метр про стосунки батька і сина, історія про любов, трансгендерність, проституцію і happy endings, а закінчилась «Бездуховна каламуть» фільмом про можливості людської долі.
Гран-прі IX Wiz-Art отримав фільм «Естакада» канадця Патріса Лаліберте, знятий у 2015. Найкращим українським фільмом журі визнало «Сина» Філіпа Сотниченка, спеціальну відзнаку у національному конкурсі здобула Валерія Сочивець за стрічку «Кров». А «Чорногора» Тараса Дроня здобула приз глядацьких симпатій.
Режисер розповів, що загалом робота над «Чорногорою» тривала близько восьми місяців – два місяці прописували ідею, потому шукали акторів і локації, проводили проби. Майже готова стрічка у кількох режисерських версіях «відлежувалася» ще кілька місяців, і лише потому Тарас Дронь завершив фінальний монтаж:
«Ми вирішили знімати на плівку, а оскільки цей процес дорогий, ми не могли собі дозволити багато дублів, і тому ще два місяці працювали з акторами. Фільм знятий фактично з двох дублів, і що там виходить, бачить лише оператор. Потім у Варшаві ми кілька днів чекали, поки плівку проявляли, і у два етапи монтували.
Мені пощастило, адже над «Чорногорою» працювала, фактично, dream team. Кошторису фільм не мав, все робилося на ентузіазмі – витрати були суто технічні. Кожен з команди був «інфікований» ідеєю зробити кіно, а не заробити. Камеру нам довірили у кіношколі, звук зробив та звів Сергій Степанський, жодних гонорарів не було. Хлопчик, який знімався у головній ролі, отримав велосипед. Всім нам було цікаво зробити яскраве фестивальне кіно. Ну і плівка додала своє: історія в горах, історія сучасна, історія про сім'ю. Щодо коштів, то фонд «Відродження» надав нам 25 000 гривень, решту вклали ми з оператором Олександром Поздняковим – разом приблизно 7000 $. Ми купили 5 банок нової плівки, а решту нам збирали друзі. Я вважаю: якщо ти хочеш знімати, то знайти людей, які готові поринути в твою пригоду, зібратися на 8 днів у горах і зробити кіно, важливіше, аніж знайти фінансування».
Тарас Дронь каже, що «Чорногора» стала для нього «особистим режисерським екзаменом», адже робота з плівкою вимагає особливої дисципліни, чіткого розуміння своєї мети, і вміння поєднати на знімальному майданчику творчий настрій і струнку субординацію. Тут не може бути сотні дублів, тож актори повинні видавати правильну емоцію одразу, без довгих розкачувань. У фінальну версію фільму, за словами режисера, взагалі не потрапило 5-6 сцен, але відносно сценарію команда зреалізувала близько 80% задуманого; решту допрацювали вже монтажем. Про свій початковий задум Тарас розповідає таке:
«Карпати я обрав, щоб створити мікросвіт, де немає нічого зайвого, який міг би стати метафорою для будь якої людини.
А машина мала особливу історію, бо тато хлопчика-актора забрав її собі від діда, який колись покинув їхню бабусю і виїхав на Луганщину, де створив нову сім’ю. Тобто, малий реально сидить там, коли йому погано, знає всі кнопки... Ми історію вигадали, а вона виявилась повною правдою. Мені дуже цікавий момент, коли герой мав би плакати, а він сміється, я знімав таке у документальному жанрі, і хотів спробувати зрежисувати у ігровому кіно.
Для мене Чорногора – це емоція дорослішання, момент, коли розумієш: щось минуло, батько не повернеться, машину заберуть, і все буде не так, як раніше, але це – не кінець».
IX LISFF Wiz-Art, всі принади і родзинки якого у одному репортажі не викласти, показує: відданість справі реалізує неможливе. А також доводить: за українське короткометражне кіно нам не має бути соромно – воно доречне і зрозуміле у світовому контексті. А поки ті, що роблять Wiz-Art з любові до «магії народження кіна», роблять не більше й не менше, а власне, його актуальну історію.
16.08.2016