Один із творців Берестейсьої Унії

12 серпня виповнюється 475 років від дня народження мирополита Іпатія Потія, якій відіграв визначну роль у реалізації одного з визначних проектів у ранньомодерний період нашої історії – Берестейської Унії 1596 року.

 

 

"Пам’яті короля Жигмонта ІІІ, великого канцлера коронного Яна Замойського, Кардинала Бернарда Мацейовського, митрополита Іпатія Потія і єпископа Кирила Терлевського, головних творців Берестейської Унії в 300-літню єї річницю" присвятив свою книгу Познанський єпископ-суфраган (помічник) Едвард Лісковський ¹, яку перевидано у Жовкві накладом Читальні українських богословів ім. Маркіяна Шашкевича у 1916 році.

 

Серед єпископів православної церкви в Україні Берестейський і Володимирський владика Іпатій Потій вважається одним із "архітекторів" процесу єднання східної та західної гілок Християнської Церкви.

 

Василь Щурат достойно оцінив важливе значення діяльності І.Потія: "Потїєвої унїї не зрозуміємо і не оцінимо як слїд, не поглянувши на неї як на акт національного значіня. Від того нас не повинно спинювати се, що та унїя була релїґійною справою. Бо що-ж було в нас до недавна ліпшім знаменником національности, як не релїґія? По стратї державности на два фронти прийшло ся нам оборонювати цілість і самостійність нашої нациї, а в тій обороні берегти передовсім того, чим та нация держала ся купи" ².

 

 

Народився Адам Потій 12 серпня 1541 року в селі Рожанка на Підляшші. Походив із православного шляхетського роду гербу «Вага». Був внуком  Патея (Іпатея) Тишкевича, від якого успадкував родове прізвище Потій. Батько Адама, Лев Потій був писарем короля польського і великого князя литовського Зиґмунта II Августа, який опікувався малолітнім Адамом  від 1550 року після смерті батька. Мати, Анна Лощанка, одружилася вдруге зі смоленським каштеляном Домініком Пацом. Серед опікунів Адама Потія був і великий литовський канцлер князь  Миколай Радзивілл Чорний.

 

Щодо національної ідентичності І.Потія, його варто би вважати тутейшим "литвином" з українського-білоруського пограниччя, більшість мешканців якого так і не визначилися остаточно щодо власної національності до кінця ХХ ст. Історик Леонід Тимошенко вважає: "Будучи твердим прихильником «руськості» Київського християнства, він, як відомо, обстоював і східну, і західну релігійно-культурні традиції. Тому я вважаю, що для еклезіальної ідентичності Іпатія Потія була властивою амбівалентність. Водночас потрібно обережніше говорити про його нібито питомо українську національну свідомість. По-перше, це була епоха протонаціональних форм ідентичностей, по-друге, Іпатій Потій, хоч і посідав Володимирсько-Берестейську кафедру, був мало пов'язаний з українськими єпархіями, він більше тяжів до ріднішого і ближчого йому Берестя (Берестейська частина єпархії видовжувалась на північ на Підляшшя), був постійно заангажований у справи митрополичої архієпархії, більша частина якої розміщувалась на литовсько-білоруських землях. До слова, православних Підляшшя Іпатієві Потієві так і не вдалося остаточно підкорити (центром православ’я там залишався Бєльськ з потужним  братським осередком та школою)" ³.

 

Під впливом М.Радзивіла А.Потій розпочав свою едукацію у кальвінській школі в Несвіжі. Потім студіював в університетах Кракова та Німеччини.

 

У 1561 році одружився з Анною Острожецькою, донькою князя Головні-Острожецького з православного роду. Мав з нею синів – Івана, Христофора (одруженого з Галшкою Гулевічівною – фундаторкою Київської братської школи), Петра та трьох доньок – Анну, Олександру та Катерину.

 

Адам Потій добився високих посад у Литві. У 1569 брав участь від Берестейського повіту у сеймі Польщі та Литви, який ухвалив Любінську унію. У 1576 році король Стефан Баторій призначив Потія земським суддею, у 1578 і 1580 він став  скарбником Берестейського повіту. У 1588 році король Зиґмунт III Ваза призначив Потія берестейським каштеляном, що забезпечило йому місце в сенаті Речі Посполитої.

 

Ще раніше, 1574 року Потій повернувся з кальвінізму до православ’я. Після смерті дружини (1592) він прийняв під іменем Іпатій 31 березня 1593 року чернечий постриг. Цей обряд здійснив єпископ Луцький та Острозький Кирило Терлецький у Володимирі (Волинському). За протекції князя Костянтина Острозького 27 травня 1593 року митрополит Київський і Галицький Михайло Рогоза висвятив Іпатія Потія на єпископа Володимирського та Берестейського. Ще раніше Потій став учасником зборів церковних владик щодо об’єднання Київської православної митрополії з католицькою церквою.

 

 

Борис Ґудзяк писав про цей переломний момент у житті Потія: "Вихований, по суті, в домі впливового маґната-протестанта Миколая Радзивіла «Чорного», Потій, у зоряний час Реформації у Великім князівстві Литовськім, перейшов у кальві­нізм. Повернувся він у лоно Руської Церкви в 1574 р., - можливо, під впливом дружини. Повдовівши, Потій, за наполяганням князя Острозького, відмо­вився від другого шлюбу, який було планував, зрікся посад каштеляна й сенатора та прийняв королівську номінацію на єпископа" ⁴.

  

Російський дослідник Міхаїл Дмітрієв визнав: "Безсумнівно однак, що Потієм рухала не жадоба багатства, ні честолюбство, бо його  кар’єра до унійних перемовин складалася блискучою. Задля участі в долі православної церкви він відмовився не лише зі статусом мирянина, але й з кріслом сенатора, про яке пізніше мріяли уніятські єпископи" ⁵.

 

Іпатій Потій брав участь у написанні «33 артикулів» майбутньої церковної унії. Разом з єпископом Кирилом Терлецьким він виїхав до Риму для перемовин з Папою Климентієм VIIІ щодо її укладення.

 

"На представленє Потїя в Римі запоручено нашій церкві ненарушимість її обряду і рівність з лат. церквою. На бажанє Потїя, папа, принимаючи присягу не лиш в латинській, але і в руській мові, тим чином неначе санкціонував її повагу. На домаганє Потїя Климентий VIII. писав до владик у Польщі: "Королеви Жигмонтови, дорогому синови нашому вас і ваші церкви з посїлостями їх ми горячо поручили і зажадали від нього, щоб не лиш вас і те, що до вас належить, хоронив своєю силою і повагою, але щоб также вас оздоблював, підносив і в числі сенаторів королївства уміщував, як довго будете оставати ся в послушенстві для Римської Церкви і в єдности католицької віри, що – сподіємось – при Божій помочи буде вічно." Нема сумніву, що всї ті римські представленя, бажаня і домаганя Потїя мали за собою згоду Польщі. Сповненє їx в Римі було доказом прихильности. Не виявили такої прихильности польські прихильники унїї" ².

 

Однак ці домовленості не вдовольнили наймогутнішого православного магната України-Руси князя В.Острозького. "Іпатій старався, як міг, схиляючи цього похилого віком магната, одного з найбагатших і найвпливовіших у Європі, до єпископського проекту церков­ного поєднання. Хоча володимирський владика був з ним більше, ніж інші, прямий і відвертий, Острозький почувався ображеним. Суперечка йшла дов­кола таких питань, як ступінь суверенності єрархії у визначенні церковної політики та демократизація Церкви – цього, оглядаючись на протестантів, прагнули миряни... Коли ж, у червні 1595 р., він пере­казав князеві зміст підготовленого владиками остаточного тексту з умовами для укладення унії, стосунки між Острозьким та єпископом розірвалися остаточно. Даремно потім Іпатій намагався переконати князя, що владики обрали правильний шлях (було, навіть слізно благав його, впавши на коліна), – Острозький так і залишився жорстким і впертим противником унії, чим великою мірою спричинився до того, що прийняла її тільки частина мирян, зокрема шляхти й міщанства" ⁶.

 

Гедеон Балабан

 

 

6–10 (16–20) жовтня 1596 року в Бересті відбувся собор православних владик, на якому відбулася ратифікаця унійних домовленостей (див. ДОДАТОК). Але двоє єпископів, Гедеон Балабан (Львівський) та Михайло Копистенський (Перемиський), відмовилися від участі в унійному соборі. Вони стали учасниками альтернативого собору, скликаного князем Острозьким. До сутичок тоді не дійшло, але відтоді почалася затята боротьба між прихильниками та супротивниками Берестейської унії. Причому до початку XVIII ст. саме дві галицькі єпархії стали бастіоном православ’я в Україні.

 

 

26 вересня 1599 року після смерті Михайла Рогози Іпатій Потій став митрополитом Київським. 8 квітня 1600 року його призначено архімандритом Києво-Печерської лаври. "Тому цілий тягар і труд праці і борби з противниками Унії, перейшов на Іпатія Потія, єпископа Володимирського, а пізнішого митрополита. На щастє Іпатій Потій був чоловіком  сильної волі, в котрім в міру всяких трудностей росла також відвага, і котрий не відпочив, доки не осягнув визначеної собі мети. Можна сьміло сказати, що він одинокий через кільканадцять літ піддержував і боронив Унію перед цілковитим упадком. Єго невпинній праці помагала прихильність народа і давніша гідність сенаторська, велика вимова, а головно сьвятість життя получена з незвичайним самовідреченєм. Неуніяти закидали йому амбіцию, однак яку амбіцию міг він мати, коли щоби зістати руським єпископом, мусів зречи ся сенаторської гідности і до кінця життя боротися з бідою? Нераз не мав гроша, щоби поїхати на сойм і боронити справ руської Церкви. В послідніх роках життя переселив ся на село, бо в своїй єпископській столиці не мав з чого жити" ⁷.

 

Не залишав Потій спроб приєднати до Унії й Галичину: "Місія Іпатія Потія до Львовa 1604 р. засвідчена кількома важливими документами, передовсім – двома пастирськими листами до місцевих єпископа, духовенства, братчиків та всіх вірних «руської релігії», від 19 та 22 травня 1604 р., в яких він закликав виявити йому послух як київському митрополитові. У першому листі архієпископ назвав львівського єпископа «апостатою», який погордив «вірою предків». Відтак, він закликав місцевих мирян прийняти «Божу» віру. У другому листі вже звучить погроза: крім заклику до святого миру, братерської любові та згоди, архієпископ просив не тримати на нього зла за те, що в разі непослуху, він змушений буде вдатися до «духовного меча»" ³.

 

Прихильники православія намагалися усунути Іпатія Потія. Відомі замахи на його життя. Зокрема, 21 серпня 1609 року у Вільні (Вільнюсі) один із православних "гайдуків" пробував його зарубати шаблею.

 

Іпатій Потій помер 18 липня 1613 року, поховали його у Свято-Успенському соборі у Володимирі.

 

"Головна заслуга Потія слідна не в матеріяльнім розширеню Унії, ані в утвердженю єї в народі, але в тім, що виробив єї на соймах і трибуналах правне існованє в краї, користаючи з прихильного упосіблення короля як до него самого, так до справи, котрої Потій був головним представителем і защитником" ⁸.

 

 

ДОДАТОК

 

Офіційне проголошення унії Руської Церкви з Апостольським Престолом, укладене на Берестейському соборі

 

 

Берестя, 8/18 жовтня 1596 р.

 

 

В ім'я Бога в Тройці єдиного. На честь і святу хвалу Його і для люд­ського спасіння, а для святої християнської католицької віри вивищення і утвердження, – всім, кому про це відати належало б.

 

Року Божого 1596-го, восьмого дня місяця жовтня, за старим календарем, Ми, в Возі зібрані на черговім соборі в Бересті, в соборній церкві Св. Миколая, Митрополит і Єпископи грецького обряду, нижче підписані, на вічну пам'ять проголошуємо:

 

Ми, бачачи як одновлада Божої Церкви в Євангелії й устами Господа нашого Ісуса Христа є заснована та утверджена, щоб Христова Церква на одному Петрі, немов на камені, стояла твердо та була розпоряджувана одним і ним ведена, щоб в одному тілі була одна голова і в одному домі був один господар і розподілювач Божих ласк, поставлений над Божою челяддю і щоб дбав про лад і роздумував про благо всіх; і цей-то лад Божої Церкви, який почався від апостольських часів, тривав завжди. Тому-то всі Патріярхи звер­талися завжди у справах навчання віри і в прийманні духовної влади, в єпис­копських судах й у відкликах, - до одного наслідника Петра святого, рим­ського Папи, як це видно з Соборів і з Правил святих Отців та й наші сло­в'янські писання, перекладені в давнині з грецької мови, це задовільно пока­зують, а давні святі Отці Східної Церкви засвідчують. Всі вони визнають цей святий престол Петра, його першенство і його владу над Єпископами всього світу. Не менше також і царгородські Патріярхи, від яких ця руська країна перейняла святу віру, немалий час визнавали цю зверхність Римського Пре­столу св. Петра та йому підлягали, і від нього брали благословення. Й хоча від цього Престолу вони багато разів відступали, але щоразу з ним з'єдну­валися і поверталися до послуху йому. А останньо це сталося на Флорентійському соборі, року Божого тисяча чотириста тридцять осьмого [так в оригіналі, замість 1439 – Z], за патріярха Йосифа і царгородського імпера­тора Івана Палеолога, які цілковито повернулися до цього послуху, визнаю­чи, що Римський Папа є батьком, учителем і завідувачем усього християн­ства і правним наступником святого Петра. А на тому-то Флорентійському соборі був і наш Київський архиєпископ і митрополит всієї Русі – Ісидор, який приніс це з'єдинення царгородського Патріярха і всіх Церков східного обряду, які до нього належали, у ці руські країни і у цім послусі й зверхності Римської Церкви їх утвердив. Тому-то і польські королі, і великі князі литовські, а особливо король польський і угорський Володислав та інші воло­дарі, дали духовенству грецького й руського обряду привілеї і всі сеймові вольності, що їх уживають римські католицькі Церкви, - такі і їм були дані.

 

А коли царгородські патріярхи знову відступили від того церковного об'єднання, то за той свій гріх відступства й розірвання церковної єдности попали під турецьку поганську владу, з чого постало багато фальшів і лихих учинків та й занедбання правного нагляду над цими руськими країнами, а звід­си – і багато закралося огидного святокупства і поширились єресі, які майже всю Русь опанували, знищуючи Божі церкви й пошкоджуючи Божу славу.

 

Тому ми, не бажаючи бути учасниками такого великого гріха і поган­ської неволі, яка за тим прийшла на царгородських патріярхів і не хотячи їм помагати в розколі й розірванні святої церковної єдности і запобігаючи спу­стошенню церков і спасінню людських душ, через ті єресі, що зараз постали, маючи все те на совісті, а й небезпеку власного спасіння та всього духовного стада, від Бога собі дорученого, - ми вислали минулого року послів до свя­тішого Отця Климентія восьмого, наших братів - велебних у Христі єпис­копів Іпатія Потія, прототронія, володимирського і берестейського єпископа, і Кирила Терлецького, екзарха, єпископа луцького і Острозького, за відомом, згодою і понукою нашого найяснішого володаря, його милости польського короля і великого князя литовського Жигмонта Третього, володаря побож­ного, якому дай Боже щасливе панування, просячи, щоб – як найвищий пастир вселенської католицької Церкви – прийняв нас під свій послух та визво­лив від зверхности царгородських патріярхів і розрішив нас, зберігаючи за нами обряди і звичаї східних Церков, грецьких і руських, не роблячи жодних змін у наших церквах; але щоб залишив їх за переданням святих грецьких отців навіки. Що він і вчинив і дав на це свої письма і привілеї, розказуючи, щоб ми, з'їхавшись на синод, вчинили ісповідь святої віри і віддали послух Римському Престолові св. Петра, Климентові восьмому та його наступникам. Це ми сьо­годні на цьому синоді вчинили, як це посвідчують наші письма і власноручні підписи і прикладені печаті, які ми передали на руки послів святішого Отця Климента Папи, які були вислані на цей синод, а то велебного Яна Димитрія Соліковського, архиєпископа львівського, його милости отця Бернарда Мацєйовського, єпископа луцького і його милости Станіслава Ґомолінського, єпископа холмського, і в присутності послів його королівської милости, ясно­вельможного Миколая Христофора Радивила, князя на Олиці і Несвіжу, воєво­ди троцького, і його милости вельможного пана Льва Сапіги, канцлера ве­ликого князівства литовського і його милости пана Дмитра Халецького, зем­ського підскарбника великого князівства литовського, старости берестей­ського і багатьох інших духовних і світських, які були зібрані на тому синоді.

 

Дано, як сказано вище, за підписом рук наших власних:

 

Михаїл Рагоза, Божою волею архиєпископ і митрополит Київський, Галича і всієї Русі, власною рукою.

 

Іпатій Потій, Божою милістю єпископ Володимирський і Берестейський, рукою власною.

 

Кирило Терлецький, Божою милістю екзарх, єпископ-владика Луцький і Острозький, власною рукою.

 

Григорій Герман, милістю Божою архиєпископ Полоцький, владика Витебський і Мстиславський, рукою власною.

 

Діонисій Збіруйський, Божою милістю єпископ-владика Холмський і Белзький, рукою власною.

 

Иона Гоголь, Божою милістю єпископ Пинський і Турівський, архимандрит Кобринський, власною рукою.

 

Богдан Ліщинський, архимандрит Брацлавський, власною рукою.

 

Гедеон Брольницький, архимандрит Лавришівський, рукою вл.

 

Паїсій, архимандрит Мінський, рукою власною ⁹.

 

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Лісковський. Е. Берестейська Унія (1596). – Жовква, 1916. – С. І.

 

² Щурат В. Потїєва Унїя. // Дїло, 12.12.1913. 

 

³ Тимошенко Л. Постать Іпатія Потія у світлі нововіднайдених джерел та новітніх досліджень.

 

⁴ Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії. – Львів, 2000. – С. 279, 280.

 

⁵ Дмитриев М. Между Римом и Царьградом: генезис Брестской церковной унии 1595–1596 гг. – Москва, 2003. – С. 215, 216.

 

⁶ Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії. – Львів, 2000. – С. 290.

 

⁷ Лісковський. Е. Берестейська Унія (1596). – Жовква, 1916. – С. 216.

 

⁸ Там само. – С. 231.

 

⁹ Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії. – Львів, 2000. – С. 347-349.

 

 

12.08.2016