Ad fontes

Ми садили квіти на дні басейну. Під час сього акту не покидало дивне відчуття, котре виникає, коли ти копАєш в басейні, а не купаєш чи, точніше, не купаєшся. Хоча копАтись в басейні в тій місцевости таки має правдивий сенс. Басейн там є інший — Верхньосілезький вугільний басейн.

Води вже багато років, як в місці нашого тогочасного ґаздування, немає. Як і немає самого плавального басейну, проте місцеві досі так цю локацію іменують. Хоча ні, того дня вода таки була. Ми копали в зливу. Лопата наштовхувалася на камінь. Він залягає вкрай близько до поверхні, пронизуючи собою верхні шари ґрунту. Сей червоний сланець (а колір його подібний на барву троянд і барву крові, що виступає, як її шпичками поранитися) схожий на биту цеглу. Тому не покидало відчуття, наче займались розкопками. Од того видавалось, ніби не садили квіти, а копалися в минулому. Наче шукали щось глибше, що дозволить цій землі віднайтись і впустити в себе троянди.

Якось Маґда та її друзі показали нам залишки середньовічного городища на міській периферії, аби розуміли, що Руда-Шльонська — то не тільки гірництво. Що там є інша історія. Що там не лише звикли закопуватись в глибину, а й докопуватись до суті. Од передграддя зостався лиш насип землі (kopiec) і рів без води. Колись там височіла ще дерев'яна вежа й в канаві стояла вода. Тепер ж городище оточене дорогою, залізницею, очисними спорудами і, як колись, рікою Кохлувкою.

Комуністична влада відкривала той 10-метровий басейн з великою помпою. Поруч звели залізничну станцію, мабуть, чекали напливу охочих скупатися, проте навіть мало місцевих з поближніх околиць встигли занурити свої тіла в воду. Крізь тріщини в землі вона втекла. Басейн закинули й забули, засипали так, що без розкопок й не вдасться знайти по ньому і сліду.

Кілька років тому його перетворили в публічний простір із тренажерами й клумбами. Тепер там відбуваються фестини, бавляться дітиська, братчики й троянди квітнуть на колишнім басейновім дні, а поруч на тренажерах люди несвідомо повторюють рухи дельфінів, кролів, метеликів й жабок.

Є в тім прагненні доторкнутись до дна щось, що йде від глибин. З несвідомого. Ця потреба сумувати за втраченим плесом. Відчуття дежавю, незворотности еволюції, втрати океану довкола тіла, змішане із новонабутим інстинктом самозбереження — потреби відчувати під ногами ґрунт.

Уже через кілька місяців в Херсоні втрапив на кінопоказ на дні Лебединого озера. Уявляв, що воно досі існує і всі ці люди, що розсілися й розляглись на траві, так лежали в намулі, лиш виставивши голови, мов жаби. Подібні покази під відкритим небом відбувалися й в Львові в Парку Культури, якраз неподалік дна колишнього Пелчинського ставу. Львів'яни взагалі любителі закопувати воду, ховати ріку, ніби життя на вододолі дозволяє грати із плесами в хованки чи то гратися з долею води.

На Дністрі влада затоплювала села, аби створити водосховище. Тепер при посусі вони виникають з-над мулу, ніби примари. Дають змогу бажаючим оглянути артефакти і провести розкопки, поки знову не повернуться на дно.

У 80-х на заболочених Плянтах Теребовлі совіти вирішили звести величезну махіну будинку культури. Можливо, встигли б закінчити, якби не Спітакський землетрус, після якого всіх будівельників перевели розбирати завали й відновлювати міста.

По тому спроби довести БК до ладу робились не раз, остання — в 1997-му до 900-річчя. Все намарно. Ще під час активної стадії будівництва в підвалі назбиралось стільки води, що можна було плавати на човні. Сходи там й досі заводять до самінької гладі, ніби в басейні.

Значний простір будинку мала зайняти сцена. На горішньому поверсі розташувалися б гримерки та кабінети. Зараз там запустіння й смітник, проте трапляються і цікаві кімнатки: із стіною, що поросла мохом; із діркою в підлозі, де не годен розгледіти її дна; із арматурою, що загрозливо стирчить зі стелі; із саморобною виставкою чиїхось малюнків. Поміж них є неосвітлена частина, коридор, що веде попри склепіння залу з великою сценою. Він раптово розширюється і понижується. Треба уважно іти, аби не спіткнутися. І той спуск на дві сходинки, і та темрява, і постійне капання води з даху, і прохід тим місцем викликають мимовільну ілюзію променаду по дні басейну. В іншій кімнаті на тім ж поверсі підлога добряче всипана піском, мов на морськім узбережжі.

Затемна будинок відбиває довколишнє світло, грається з ним, творить ілюзії з відблиском фар автівок, поширює звуки, мов плесо й криниця.

Якось ми впіймали на річці дрібну рибину й випустили її на даху цього недобуду. Дах давно просідав, тож від опадів на нім назбиралося немале озерце, що може не висихати цілісінький рік. Поруч ріс очерет, вітер шурхотів, здіймав в повітря пісок і гойдав маленькими деревцями, голуби імітували мартинів. Бракувало лиш латаття, тапчанів та рибалок з розкладними кріселками.

Рибка, звісно, не вижила, як і рано чи пізно гепне той будинок культури. Після його падіння, коли доводитиметься ходити руїнами, виникатиме відчуття, ніби ходиш по дні якоїсь водойми. Може, хтось навіть посадить пізніше на тім місці квіти й поставить тренажери під відкритим небом, аби міщани могли повторювати рухи рибки, що колись плавала на даху. Археологи, що досліджуватимуть сю локацію, вирішать, що розкопали давній і дивний басейн.