"Зостався сиротою з святими горами Дніпро"
Нелегко перекидатись з екстрема в екстрему, але зчасом ми призвичаїлись до наглих переходів з настрою в настрій, до суперечних почувань, незрозумілих парадоксів, що виступають на кожному кроці в цьому прекрасному місті.
В пам'яті ще зовсім свіжі незабутні картині величавого храму, збережені в душі, як найдорожчі святощі. Назустріч вуличній гул, хвиля брудної людської юрби, що силоміць втискається у вузький отвір трамваю. Зникає піднеслий настрій, безпощадно розчавлений суматохою щільно притиснених до себе людських тіл. Під ногами місця на кільканадцять квадратних центиметрів, в боки безпардонні штовхани. Треба пригадати: ми ж у радянському Києві...
Ще важче з нарадами, засіданнями, з цілою повінню безконечних доповідей. Цей обов'язок невідклично треба відробити. Це окуп за зустріч з Києвом.
Минає година, дві, три... Кінця не видно... Фрази, фрази, фрази.
Вічно ті самі смертельно скучні наради, що їх ми слухаємо вже двадцять місяців у себе, у Львові, оплески, вигуки, — набридла московська мова...
За вікном в зелені каштани.
Ух! Повітря!
— Давайте, вийдім!
Правдиве спасення, рятунок.
— Спасибі, Борисе Федоровичу, ви читаєте в думках.
За хвилину в широкому розмаху вулиці, м'який шум легкових авт по асфальті, у струнких колонах тополі.
— Хочете, покажу Київ!
— Я так безмежно люблю Київ, ну просто — закоханий. З новою людиною по-новому все відчуватиму, наново вживатимусь в його красу.
Витертий, зношений костюм, неспокійний чорнявий чуб, блискучі очі. Мабуть, будемо добрими друзями...
— Поїдемо на Поділ, покажу Києво-Могилянську Академію, потім перлину Растреллі — Андріївський Собор, підемо над Дніпро, потім до Лаври... Ех, в мене приятель був, так цей знав усе, ходяча історія Києва! Нема...
— Помер?
— Мабуть... на Соловках.
Швидкий рух руки по неспокійному чубі, блискучі очи дивляться у віддаль. Як страшенно хотілося б знати, що криється за тією маскою холодної стриманости. Слова мимохіть тиснуться на уста... Але покищо не здаватись, не можна датись оволодіти зрадливій інтуїції! Представник "радянського" Львова в "радянському" Києві мусить думати "розсудливо".
— Микола Костевич Зеров, мій професор, його лекцій не забуду ніколи. Знання величезне, ерудиція. Так у цьому році, коли його забрали, у нього були ще й родинні трагедії...
Як виникла ця ненадійна щирість? Своїм вухам не вірю.
— Зеров був найкращий між усіма, незабутний професор. Синявський амбітний, але талановитий, з розмахом...
— Ви були тоді в Києві?
— Був. Пощастило — залишився досьогодні.
З темних зіниць дивиться людина, справжня людина, без облудної радянської машкари. Нема причин до недовір'я. "Зрадлива" інтуїція, мабуть, візьме верх над "розсудком".
Минаємо пишний своїм архітектурним багатством Володимирський Собор. Вибиті вікна, полупаний мур. Опущений, занедбаний. Всередині склад книг.
На тополях блистить молоденьке листя. Рівною струною витягнувся в цілий ріст Шевченківський Бульвар.
— Багато людей пішло у нас. Ціла низка прізвищ, людей, навіки записаних в історію української культури, безпощадно розчавлених московсько-жидівським чоботом у повноті творчих сил.
Підмогильний, Филипович, Давидович-Антоненко, Досвідній, Ганцов, Ізгомов... Скільки їх ще?
— Що з Микитенком?
— Микитенко застрілив дітей, жінку, потім себе.
— А Івченко?
— Івченко збожеволів.
Не вистає сили дальше питати. Голубе небо над Києвом, прозоро білі хмаринки, бурхлива повінь молодої зелені.
Чи є де в світі краще місто?
Поміж двома зеленими стінами з густо-сплетених дерев спускаємось униз "фунікульором". Ліворуч Поділ. Наче інше місто. Вдолі, рівно, стиснені вулиці, нахабна метушня.
Але з боку понад головами в шмарагдових тонах гори, прозорий, мовби зі скла, Андріївський Собор, білий масив будинку Партії. Справді Київ.
Поза сіткою вулиць вільніша площа. Праворуч сіріють мури старовинної будівлі. Малі вікна, товсті стіни.
— Це Києво-Могилянська Академія.
Ні сліду давньої величі. Просто дивно, що тут колишній центр науки на всю Східну Европу. Якесь забуття, опущення. Мабуть у "неласці". Чогось бракує, щось тут не все. Шукаємо в пам'яті.
— Тут була Братська церква. Вже... немає. Зруйнована...
— Зруйнована? Хто?
— Постишев... Москва...
— Історичну будівлю? Кому це потрібне? Яка мета?
— Мета? Нищити все українське... І Михайлівського Собору теж немає, Мазепиної церкви теж.
...Знов жалібна хроніка. Безпереривна руїна. Цілими сторіччями. Творчі здобутки народу розсипаються в порох під хамським чоботом диких орд. Прокляття історії. Чи прийде час помсти?
— Трагічна, страшна доля Києва.
— Як усього народу...
Десь у віддалі верещить охрипло понад містом мегафон. Якийсь колгоспний хор "щасливих радянських" людей. Сирі, напівдикі голоси. Може казахстанські або грузинські пісні, може після про "батька народного" або якась "Катюша"... Все одно...
— Ходім уже до Дніпра!
[Українські щоденні вісті, 31.07.1941]
України знищити не можна!
Коло "Київського річкового вокзалу" рух. Черги за квитками, пасажири, корабельна служба. Немало й селян, з клунками, з дітьми, в непривабливому "радянському платті": дешеві перкалі, полинялі "ватянки", невідступні "галоші" на ногах. Гостро, нестерпно кортить підійти до цих людей з понурими чорними обличчями.
Борис Федорович занепокоєний.
— Нещасні, замучені, не можна дивитись. Ну, погляньте, що везуть у мішках: хліб! Хліб з міста на село. З трудом, хитрощами добувають!
— Хіба є ще голод?
— Ні, голоду вже нема, а то були жахливі роки. Люди на дорогах вмирали...
Худорляве обличчя Бориса Федоровича стає ще дрібніше. Блискучі очі за серпанком смутку.
— Мій батько також... Ну, ходімте дальше.
Не можна залишати таку чудову нагоду пізнати ближче вперше бачених селян із Східної України. Як підійти до них, чим почати розмову?
— Всю ніч поїдемо, на ранок в Черкасах, а дальше побачимо, — вияснює співочим київським акцентом якась нестара ще молодиця поморщеній бабусі, мабуть матері.
— Борисе Федоровичу! Треба було зійти аж вниз до Дніпра, щоб... почути українську мову. Ні за що не піду тепер відси.
Жінки запримічують мою нахабність. Бабуся пильно мірить мене від стіп до голови. Очі суворі, непривітні.
— Ви не від нас?
— Ні, зі Львова.
— Зі Львова?
Бабуся дивиться ще пильніше, молодиця підходить ближче, зпоза плечей бабусі колючі очі молодого парня. Не можна випускати з рук таку чудову нагоду. Треба якимсь способом заохотити до дальшої розмови.
— Так, зі Львова. Як добре, що ми вже разом з вами. Тепер можемо до вас приїздити...
— Добре? Нас мучать двадцять літ, тепер вас поїхали мучити.
Молодиця з обуренням смикає бабусю за рукав, закидує щось зросійська, парень наглядно невдоволений. За хвилину коло нас нікого. Лавка пустіє. Сидимо тільки вдвох. Борис загадково всміхається.
— Договорилися?
Ідемо ще на набережну. З поблизьких кущів пахне травнем. Меланхолійно заходиться десь трелями соловейко. Північний захід у темносиніх хмарах. Здається, буде дощ.
В блакитному небі золото. Краса і розкіш в тонкому поєднанні. Одно з найбільших чудес Української Землі, що могло зродитись лиш у країні, де стільки сонця на небі і в душах людських.
Це Лавра!
Щоб оглянути всі внутрішні влаштування Лаври, невідклично треба перейти всі відділи антирелігійного музею. Безконечні "наукові" доповіді перед цілим рядом дешевих карикатур.
— Невдала імпреза. Це теж один із наших теперішніх акафістів, усміхається нишком Микола Панасович. (З Миколою Панасовичем ми вспіли подружитись в короткому часі. Якесь особливе довір'я будить його добряче кругле обличчя й сірі очі).
Категорично вирішуємо відірватись від "антирелігійників".
На лаврському подвір'ї в затінках столітніх дерев стародавні могили. Поруч себе по-братньому нагробники Іскри і Кочубея, дальше якісь давнозабуті черці...
— Там, гляньте, за залізною огорожею, поміж липами, поховано Вадима Щербаківського.
Голос Миколи Панасовича без ноток властивої йому безтурботности.
— Похорон був маніфестаційний. З промовами й протестами. Так, на ті часи були можливі ще навіть маніфестації, попробували б сьогодні...
...У церкві св. Успенія майже нікого немає. Тільки недалеко престолу якась селянка у вилинялій київській свитці. Можна спокійно піддатись чарові мови минулого.
Ліворуч при вході саркофаг князя Острожського. З рожевого мармуру лицар у зброї з княжою короною на голові.
— Господи, Ісусе!..
Це звідки? Чи може якийсь заблуканий відгук давнозабутих молитов?
Притишений шепіт кріпшає, виразнішає і вдаряє до склепіння пронизливим зойком-скаргою:
— Ісусе! Прости, що слухала... цих усіх зневаг на Тебе!
Перед престолом на землі хрестом селянка в київській свитці. Чолом до каменя, обличчя в поросі.
— Миколо Панасовичу! Вийдім на хвилину!
...Перед очима безкраїй вид на Дніпро. По голубо-сталевому плесі ластівками моторові судна, час до часу, сапаючи білими клубами диму, пароход. Піти б їх шляхом на південь, до моря!
— Скажіть, Миколо Панасовичу, допоможіть розв'язати наболіле питання. Чи в цій жахливій тюрмі, чи в цій безодні людського горя є ще Україна? Чи збереглись якісь те рештки України?
— Ну, що ви? Як же так? Не можна ж. Україна є. І тут, у нас, і по селах. Хоч безпереривно руйнована, без милосердя, проте живе. України знищити не можна!
[Українські щоденні вісті, 03.08.1941]
Прощай, Києве, до нової зустрічі!
До від'їзду залишилось рівно 12 годин. Останній день побуту в Києві. Від думки про те находить на душу смуток, як підчас розлуки з близькою людиною. І як при розстанні хочеться востаннє напоїти очі видом дорогого обличчя, так і тут раптом гостре бажання: Ще раз побачити все, ще раз оглянути, вдивитися, міцно втиснути в пам'ять, щоб забрати з собою в споминах хоч частину краси цього величного міста.
В травневому сонці каштани, зеленими свічками в небо граціозні тополі. Цілими годинами, до самозабуття, без спеціяльної мети, можна мандрувати по розлогих київських бульварах...
— Зранку Дніпро чудовий, пропонує Борис Федорович.
Очевидно, Дніпро!
Якесь щастя, нестримна радість, буйне бажання жити, а на межі цього неокреслена туга і наче б біль, — так завжди, коли дивитись на голубі хвилі тієї могутньої ріки. В ранковій імлі рівнина Лівобережжя, ажурні луки ланцюгового мосту. Внизу, під ногами в пахощах бузкових кутів, як відгомін Шевченкової романтики в срібних переливах соловейко.
— Борисе Федоровичу! Після такого ранку і в Казахстані, здається, буде легше... Не заперечуйте, ми всього сподіємось тепер.
Борис Федорович з теплом в очах дивиться за Дніпровими хвилями і ще кудись дальше.
— Гляньте! Ви питали: там Аскольдова могила, де мріють зариси білого муру.
— Аскольдова могила? Скажіть, як там, чи збереглись які могили, воєнні... з дев'ятнадцятого року?
— Могили? Нема. Нагробники попливли з Дніпром, могили зрівняні з землею.
...Могил нема... Знищили... Могилу Федя Черника зрівняли з землею. Вандальська рука не пошанувала спокою кісток покійників. Чи думали про те товариші мужнього сотника Січових Стрільців, коли вибирали йому місце на київських горах, відки міг би оглядати Дніпро-Славуту? Цю величну українську ріку, яку так полюбив хоробрий син Галицької Землі...
— Ходімте, не стримуймось, вам обов'язково треба ще побачити церкву на Берестові. Видубицький монастир, музей Шевченка, Ботанічний сад...
Борис Федорович незрівнянний чічероне!
І ще раз Лавра, як золотий усміх з іншого світу.
Поруч Лаври трохи збоку темні копули з темними високими хрестами.
Це церква на Берестові.
Іларіон. "Слово о законі і благодаті", Ярослав Мудрий, — пригадує пам'ять.
З первісної будови збереглися тільки стіни, що їх пізнати по спеціяльній кладці, як пояснює мій чудовий чічероне. Решта церкви вже пізнішого походження. Мур полупаний, ліхтарні на копулах покручені, на прибудівці — захристії дочіплений заржавілий бляшаний комин. Між церквою і деревами на шнурах брудне лахміття, сорочки, дитяча одежа. На порозі заімпровізованої хати її мешканці: якісь непривітні чоловік та жінка із злющими, ворожими поглядами.
Це так тут, де працював колись світлий Митрополит, тут, де любив перебувати Ярослав Мудрий...
Кому це може перешкоджати?!...
У Видубицькому манастирі "дух часу" ще більш вимовний. У першій з будов "бакалія", поруч склад оселедців і, мабуть, мешкання продавщиків, знов лахміття на шнурах, в піску поміж затоптаними могилами запопадливі кури.
Коло головної церкви за столітніми деревами в післяобідній дрімці на купі гною два підсвинки, трохи оподалік дощаний свинюшник. Повалені нагробники, гіркий запах полину на запущеному кладовищі; вибиті вікна, покручені хреста й ліхтарні на копулах.
Якийсь бурхливий бурезій ще жорстокіший, як невблаганий Сатурн, перешумів над старовинним манастирем, улюбленим об'єктом Шевченкового пензля.
За стрункими київськими тополями голубе плесо могутнього Дніпра. На поблизьких горбах ідилічні кози зі старечими борідками у срібних кущах полину...
Хвилини пливуть... Пора вертатись.
Залишалось уже дуже мало часу. Було дивно, що тоді, коли хотілось би сказати якнайбільше, слова виходили бліді й надто звичайні. І це саме серед людей, що продовж короткого часу стали дорогими друзями, саме в місті, що відразу було для нас близьке, як давно, десь ще перед цілими століттями пізнане місце.
— Борисе Федоровичу! Ви допомогли нам глибше зрозуміти Київ. І ще щось більше: ви допомогли відшукати те, то ми хотіли зустріти в Києві. Віднайти людей у морі урядової халтури, в повені забріханих лозунгів — це таксамо величаво, як побачити фрески Софійського Собору чи хвилі могутнього Дніпра.
У Бориса Федоровича в усміху очі, по непослушному чубі неспокійний рух.
— Приїжджайте до нас ще, якнайскоріше.
— Тепер Львів ждатиме в себе дорогих гостей.
— Очевидно, до Львова обов'язково треба поїхати. Він для нас не менш дорогий, як для вас, галичан — Київ!
Останній потиск рук. Свисток. Поїзд рушає. Під колесами вагону швидко зникають шматки кілометрів дорогої землі. У віддалі щораз дальше сяйво нічних світел над Вічним Містом.
В цю ніч з пекучою тугою словами галицького поета думалось про час, коли між Львовом і Києвом "кордонів жадних не буде, лиш даль блакитна — синя".
[Українські щоденні вісті, 08.08.1941]
08.08.1941