Про любов

(ориґінальний текст див. тут)

Про що ж, як не про любов.

Що ж, пам'ятаємо лиш моменти, пов’язані з любов’ю. Загляньте в себе і побачите, що — сильніше чи слабше — пам'ятаєте події свого життя в залежності від того скільки в них було любові. Запам'ятовуємо енергію, що повнить нас протягом життя, а енергія любові одна з найсильніших. Любов дійсно найбільший творець енергії.

Події, з любов’ю пов’язані, не хочемо витирати з пам’яті — як, наприклад, події теж емоційно насичені, але в яких любові не було. Коли когось ненавидимо (мушу визнати, що про ненависть знаю небагато, позаяк не пізнав цього почуття), коли на когось гніваємось, коли нам хтось завдав певного болю — ті події пробуємо витіснити зі спогадів, пробуємо їх забути. А події, пов'язані з любов'ю, пам'ятаємо з радістю. Власне через це маю потребу записати декілька слів про любов. Про що ж, як не про любов?

Все щастя і нещастя цього світу походять головно від любові — або від нестачі любові, цього перцю і цукру нашого життя. Часто стається так, що чиюсь любов просто не впізнаємо. Бо виявлена в інший, як ми звикли або як ми очікуємо, спосіб. Значно ж частіше буває, що нещастя в любові приходить через велике бажання аби нам хтось, кого любимо, належав повністю, егоїстично. Нам і нікому більше. Тоді найчастіше забуваємо, що отримуємо стільки любові, скільки даємо. Ані більше, ані менше. Хто хоче отримати багато кохання, мусить і багато давати. А воно, кохання, виражає себе в різний спосіб. Деколи справами, деколи терпінням. Деколи стримуванням. Деколи і свідомою втечею від кохання. Бо в певних випадках це найліпше. Коли мене любиш, краще мене не люби.

Хочу вірити, що коли когось любити, він це відчуває. Не лиш тоді, коли є тут коло нас, бо тоді любов важко приховати, але і тоді, коли двох закоханих роздвоює відстань.

Нема більшої таємниці за любов. Як вона приходить? За якою логікою когось любимо, а когось – ні? Як стається так, що довго знаючи когось як приятеля або колегу, раптом цю особу починаємо любити? Чим це обумовлено? Можливо, певним розташуванням зірок? Можливо, певним співвідношенням в нас якихось хімічних елементів?

Любов не лиш інстинкт, котрий потрібен для збереження роду. Любов щось інше. Любов — найбільша тайна, і коли б її не було — то життя би було ніц не варте. Любов –матеріал поєднання в цьому світу. Без любові світ розсипався би прахом. Любов із праху створила людину.

Усі ми маємо свої несповнені кохання, і вони для нас значно важливіші, ніж ми собі думаєм. Вони нас самостверджують. Коли любиш, підтверджуєш свою здатність любити. Коли тебе хтось любить, підтверджуєш, що ти гідний чиєїсь любові. А така любов повинна бути і взаємною, цілком пошанованою. Ось випадок моєї хорошої товаришки, з якою завше мав порозуміння. І не знаю чому, попри п’ятнадцять, на жаль, років різниці, наші душі — на її щастя чи шкоду — дотикаються у симпатії та порозумінні. Двадцять років робота штовхає нас на зустріч і завжди — без домовленостей — робили один одному на користь. Ніколи не зрадили одне одного, а тепер, як побачимось, подекуди і поговоримо по душам. Ця фабула про кохання відповідає її життєвому досвіду і я її записав як сприйняв, зрозумів та й додумав.

«Він інженер-машиніст. Живе у Белґраді. Пішов з нашого краю уже давно. Ми ще були молодими. Тільки-но пізналися. Одного вечора ми були разом, як ті молоді люди, що ще не пізнали світ душі та тіла, але його я ледве пригадую.

Потім його родина переселилась в Белґрад. Після того бачились ще раз на Червоній ружі. Не вдалось нам того вечора бути разом. Не побачила в ньому великого бажання до цього.

З того часу пройшло багато літ.

Одного дня, зранку, перед тим як я вирушала на роботу, задзвонив телефон. Пан представився, я впізнала його голос —, попри те, що чула лише декілька раз у житті. Він казав мені: “Маю потребу, хоч ми не бачились десять років, похвалитись тобі, що годину тому захистив докторську з машинознавства. Досягнув цього успіху, для якого доклав багато зусиль, і хочу розділити його з тобою. Ти, певно, не знаєш скільки значиш для мене в житті. Поки працюю, поки творю, я думаю про тебе. Для мене єдиною і найважливішою сатисфакцією від успіху, що досяг у своєму фаху, є ця мить, коли подзвонив тобі і повідомив про це. Пішов на докторат лиш задля того, аби мати причину нагадати тобі, що існую і думаю про тебе."

Я здивувалась. З тих пір думаю про того чоловіка, хоч і з вигляду його не пам'ятаю. Відтоді часто телефонуємо один одному і готуємось зустрітись десь на нейтральному місці, поза моїм і його містами. Думаю, що побоююся цієї зустрічі, адже вона може зруйнувати нашу систему життя. Бачиш, можна любити і тоді, коли тіла не знайомі.»

Таке кохання я називаю купанням душ. Таке кохання не належить цьому світу. Це кохання з інших світів.

Розрізняю любов молодої жінки а любов зрілої жінки. Молода любить себе через іншого, насамперед через нього, через мужчину. Вона бере і охаб'я. Вона всеїдна, вона харчується чоловіками. А потім різко, за хвильку, стає дитиною, котра вимагає захисту.

Зріла жінка любить і терпить. Вона своєю любов’ю охороняє спільний світ, створений разом з коханим. Без того спільного світу нема ані його, ані її. Вони двійко і є тим світом. Вся їх сила в нім. Це їхній досвід. Коли хтось любить їх, то любить і той їхній світ. Коли хтось хоче їх знищити, то найефективніше це зробить, нищачи їх світ.

Молода жінка чи молодий чоловік, коли хочуть наблизитись до тих двох з метою щось для них значити, можуть це зробити єдиним лиш способом – увійти в їх світ. Молода, інтелігентна особа має місце в світі зрілих людей. Зрілий чоловік чи зріла жінка в світі молодих місця не мають.

Жорстокий коханець — як фашист.

Бруно Беттельгайм, визначний психолог, антрополог і педагог, поміж іншим й арештант у зловісному таборі Дахау, пише про досвід "адаптації" в табірному світі. Ця адаптація має три фази. Перша — фаза початкового шоку. Слідом за нею йде фаза транспортування до табору, що включає планове тілесне та духовне страждання безпомічного арештанта з метою знищити його самоповагу. Вкінці, остання фаза, котру можна назвати успішною адаптацією окремої особи до умов життя в таборі. Арештант більше не протестує проти нелюдських умов, а сприймає себе — як і непередбачуване життя у таборі — як певну "реальність". Він відрікається своєї попередньої ідентичності і присвоює собі нову ідентичність старого табірника. Беттельгайм помітив, що в деяких табірників під час третьої фази доходить не лише до прийняття словника, стилю одягу і ознак ессесівців, але й до прийняття — як власного ставлення — шкідливої ідеології і поведінки свого мучителя. Та ексцентрична поведінка пояснюється автором як "ідентифікація з агресором".

Дещо подібне відбувається і в коханні, коли один з партнерів, головним чином той, що домінує, облудно зраджує партнера. Зраджує їхнє кохання. Раніш це був "привілей" чоловіків, а нині чоловіки та жінки у цім питанні більш рівноправні.

Жінка зазвичай помічає, коли її обдурюють. Вона дефінітивно все заперечує. Початковий шок, як у табірника, приходить з першою інформацією про зраду. Жінка з несподіванки не може прийти до себе, не може змиритись з фактом, що є обдурюваною, хоч про це й здогадувалась. Потім входить у фазу істерики, глибокого розчарування і вкінці – депресії. Направду, депресія ідеальне середовище для переходу в наступну фазу поетапних тілесних та душевних мук немічного арештанта зради — фази знищення ідентичності. Це жорстока фаза, дуже болісна і нестерпна . Це пекло – нестача кохання і нестача сили щоби любити.

Остання фаза, це фаза прийняття поразки та адаптація до неї. Втрата бажання бути рівним з іншими. Це фаза змирення з ситуацією. Це фаза огиди до самої себе.

Вона завше була красивою і стрункою, але після народження кількох дітей і життєвих труднощів згасла, змінилась на обличчі, тілом і більше не є такою гарною, як колись. Він помічає смуток на її обличчі через стан, в якому виявилась, і цілком незвично виявляє свою любов до неї. Він не обдурює, він її справді любить, бо вона особа, яка любить усіх навколо себе. Вияв його любові їй приємний, але відмовляє. Її тіло змінилось, проте гордість красивої жінки і притаманна їй далі. Зміна тіла відбувається швидше, ніж зміна характеру. Він знав, що вона відмовить, але не вперше з сумною усмішкою переносить свою поразку. Все ж він задоволений, бо здійснив свій намір. Він хотів лиш лестощами і виявом любові привернути її увагу, повернути їй втрачену довіру до себе, щоби хоч на хвильку вона була цілком щасливою. І вона була. Так гордо йому відмовила. А ціна того короткого, але все ж щастя – його поразка.

Поразка дужче облагороджує людину за перемогу.
Тому дякую усім поразкам і ударам життя
які були і бути мають. Ляпасом
та ударом ножа у спину.
Всім приятелям, які функціонують
як мої неприятелі. Най їх Всевишній нагородить
за таку жертву. Бо вони завдають поразки,
які мене облагороджують дужче за перемоги.