Львів як текст

В Urban бібліотеці шумно і пахне кавою. Люди прийшли послухати живих історій про письменицьке життя, ритми, музику та атмосферу міста у текстах. На столик посеред залу Василь Габор розкладає книжки із «Приватної колекції», і жартома перепрошує, що всіх не приніс, бо не подужав. А уклав він їх стільки, що можна укласти програму не для одного цікавого спецкурсу.

На лекції Василя Габора «Львів як текст: від модернізму до постмодернізму» слухачі багато запитують про будні різних поколінь українських письменників, і залишаються на обговорення після основної частини.

«Це лекція про місто не лише як ландшафт-архітектуру-будівлі-вулиці, а передовсім як про спільноту. Про всіх, що співдіють, що починали писати по кав’ярнях, квартирниках, улюблених місцинах у парках», — розповідає організаторка акції, очільниця офісу «Львів — Місто літератури ЮНЕСКО» Ольга Муха.

Найцікавіше з виступу Василя Габора для вас записала Анастасія Чупринська:

Першою книжкою, яка відкрила для мене Львів, був «Манускрипт з вулиці Руської» Іваничука, його магія та стихія міста. Відтоді вже багато років мене цікавить львівське відлуння у текстах.

Свого часу Микола Ільницький видав антологію «Молода муза. Розсипані перли», де було зібрано поетичні тексти. У мене, як у людини, що любить прозу, виникла ідея показати Львів у прозі, есеїстиці модерністів. Стимулом стала дискусія у славістичному журналі про те, що «Молода муза» не має нічого модерного. І тому я вирішив показати модернізм, який зароджувався на Західній Україні, – у кав’ярнях часів Івана Франка. Молоді літератори без грошей мають змогу купити хіба філіжанку кави, але у кав’ярнях є всі новини: газети, журнали... І ось ви можете сидіти, читати і обговорювати прочитане цілий день. І кав’ярні стали для літераторів двадцятого століття місцем, де винаходили ідеї. На Західній Україні існувала ціла літературна група (Яцків, Карманський, Лепкий та інші) – коло інтелектуалів, які спілкувалися між собою.

У мене виникає асоціація: українська література – це така велетенська ріка, народницька і рустикальна; і ось виникає коло людей — і на Великій Україні, і тут, на Західній, які хочуть щось змінити, і показати, що література може не лише служити народу, а й осмислювати речі, важливі для автора особисто. Цей малесенький почин був велетенським досягненням, бо вони пробували змінити суспільний погляд на літературу і літераторів у цілому, мали бажання йти за європейським контекстом.

Життя письменників тоді було дуже аскетичним. У журналі «Зустріч» збереглася історія про приїзд Петра Карманського, який тоді студіював у Римі. Молодомузівці активно шукали, хто ж буде фондувати тістечка на прийнятті, бо ні у кого немає грошей; а тоді вирішили — Станіслав Людкевич! Середовище було різне, до їх кола входили скульптори, художники та музиканти. І ось приїжджає Карманський, а Людкевич фондує каву, слідкуючи з розпукою за апетитом літератора, і каже: «Ніби-то поет такий ніжний, а жере, як кінь!». У тому середовищі завжди був час для гумору та жартів. 

Модернізм (який варто починати від Стефаника і Кобилянської) можна визначити зміною тональності та стилю письма. Після «Молодої музи» прийшов Антонич із потужною урбаністикою в прозі, яка дала поштовх Андруховичу написати главу про Львів у «Дванадцяти обручах».  

У 1930-х роках кав’ярні і далі притягували до себе молодь. Саме там приходить усвідомлення того, що можна розвиватися. Проте, література переважно і далі була народницькою. У 30-ті в кав’ярні приходили вже не лише пити каву, але і дискутувати, танцювати, і це одразу стає відчутним у текстах. Місто звучить в ритмах джазу.

Згодом виникло угруповання «12». Богдан Нижанківський, Зенон Тарнавський почали писати про вулицю, про батярів, злодіїв, і їх не дуже розуміли. А це було освоєння простору Львова у нових темах та стилістиці. І музика у такій мові можлива лише тоді, коли вона недосконала, нередагована. Книжка Нижанківського «Вулиця» – це про Львів, але для того часу незвичний через звучання розмовної мови.

Потім майже двадцять років була тиша. У 70-х роках із Грицьком Чубаєм почалась андеграундна література, яка ніде не видавалась. Яворський, Винничук вигадували власні світи, у яких ховалися від реальності. Тексти Ніни Бічуї випередили свій час, а відлуння античності у творах Андрія Содомори не сплутати ні з чим. Кожен автор додає Львову своїх звуків та запахів. Витворився дискурс постмодернізму, але творів не було. А народницьке річище далі широко тече окремо. А вже у 80-90х роках це місто вибухнуло, стало катаклізмом – виникають ЛуГоСад, БуБаБу...

Наша література й історія доводять, що готові шаблони не можна брати і буквально застосовувати. Я не вірю у характеристику «яскравий постмодерніст». У сучасній літературі зміщується фокус, з’являються околиці міста, воно мерехтить різними сюжетами. Львівським текстом може бути все, що написане львівськими авторами, а «Львів як текст» – це коли текст, який ви читаєте, відлунює до вас Львовом навіть якщо він там не згадується.