Росте там, де посіяно

​

(ориґінальний текст див. тут)

Біблійну сентенцію Росте там, де посіяно читав вже давно, десь ще 30 років тому. Сподобалась мені, то й запам'ятав її. Це було у часи молодості, коли боровся сам з собою і зі світом навколо себе, бо шукав свою тожсамість.

Зрозумів тоді, що людина, коли хоче полюбити щось своє як частину своєї ідентичності, то полюбить лиш тоді, коли добре пізнає це своє. Одним з важливих сеґментів моєї ідентичності є, власне, моя Церква.

Ідентичність греко-католика приймається у його красі. Свою греко-католицьку віру і Церкву розумію та відчуваю як певну спільноту, котра поєднує, а не роз'єднує. Злучає Східну і Західну Христову Церкву. Ліву і праву легеню.

У своїй історії християнство за двадцять століть існування мало багато поділів. Поділи були ще на перших Соборах. На аріанців та православних, на православних та монофіситів, потім дійшло до трагічного поділу християнського світу на західний та східний, на католицтво та православ'я. І хоч обидві половинки прийняли і одну, і другу назву, східна церква собі вирішила, що не є католицькою, а західна, що є щодо православної ортодоксальною, поділ відбувся. Спротивилися між собою два розуміння християнства. А якщо ще зануримось в історію в рамках сучасної західноєвропейської культури, побачимо ще одну велику битву: появу та становлення протестантизму, нове захоплення християнства. І на останок, виникнення протестантизму призвело до утворення ортодоксії та радикального руху.

Поміж того, окрім безперервного ділення Христової Церкви, вона у собі мала ще й процеси злуки. Маємо тут сильно виражену ностальгію за єдністю Церкви і появу перших Уній. В книжці о. Романа Міза «Наша (моя) церква» читаємо, що першим зближенням і з'єднанням східної та західної Церков була Ліонська унія 1274 року, наступна — Флорентійська 1439 року...

Читаючи історію Христової Церкви, можна помітити, що ці різновиди християнства — поміж протестантизмом, католицизмом, православністю, греко-католицтвом — у суті своїй не поділ, а маніфестація частин одного цілого. А коли ще й розуміти природу тих частин, то зрозуміємо й саму цілість. Бо між собою поєднується те, що, здавалося б, поєднатись не може. «З пізнанням вивітрюється прихильність людей до нетолерантності, Бог їх подвоїв, аби кожен на своєму місці, на своєму подвір’ї плекав власні плоди», — прозірливо висновує російський теолог Алєксандр Мєнь.

Одним з цих, на позір інакших від інших, маніфестацій християнства і є Греко-Католицька церква, наша Церква, моя Церква.

Чому важливо мати власну Церкву? В чому справжній сенс церковного життя? Чому треба, щоб ми ходили до Церкви — якщо Бог в душі? Хіба не є найважливішим бути доброю людиною? Це питання, котре мучить сучасну людину, спокуси якої є більші за ті, що були за весь час історії християнської цивілізації. Якщо в часи народження християнства людина мала спокуси служити багатьом римським богам (Адоніс, Аполон...), а не одному, то такі самі спокуси має і нині. Лиш нині ці різні поганські боги мають інакшу форму. Матеріалістичний менталітет, капіталізм, соціалізм, комунізм переповнені тими малими богами, які мають за мету відвернути увагу сучасної людини від справжнього значення життя.

За останнім переписом населення християнами у нас є більше 95 відсотків мешканців. У Європі це, зазвичай, 60 відсотків. А з іншого боку, храми, у яких ця декларативна віра маніфестується, пустішими, як нині, ніколи не були. Що ж тут діється? Що за парадокс? Люди пізнають Бога, але належного контакту зі своєю Церквою, вочевидь, не мають. Чи ж вона недостатньо жива, чи феномен в іншому? Найімовірніша причина цього — дисбаланс між декларативним вираженням своєї віри та практичним. Значна частина тих, що себе вважають вірними, але не практикують віри в Церкві, мало про віру знають, не розуміють її коріння, історію, не живуть за християнськими принципами. Їхня ніби віра насправді є зовнішнім вираженням національного життя, і вона за суттю своєю — лиш підміна ідеології.

Одна з прикмет сучасного часу, що віддаляє нас від правдивої віри, — це феномен добрих людей. Є він і в інших частинах світу, бо є феноменом сучасності, а не лише нашого краю. Священик Сергій Фейзулін так розповідає про цей феномен: «Згадую один епізод зі своєї священницької практики. Дружина хотіла зробити свого чоловіка віруючим. Кілька раз йшла до церкви сама, сповідалась, причащалась, а її чоловік від цього навідріз відмовлявся. І от ситуація: стоїть вона зворушена у церкві, а він — коло храму, але не заходить всередину. Треба, подумав собі, вийти разом з нею з храму, щоб познайомила мене зі своїм чоловіком. Так і сталось. Чоловіку було дуже приємно, але відпирався зайти до храму, бо, на його думку, Бог в душі. Я й сам розгубився — що на це відповісти, аж тут мене осяяла думка, і кажу йому: Скажіть, а снідаєте ви також в душі? Він насупився, задумався, а відтак відповів: Ні!»

Віра — це те, що мусить творитись практично, віра не може бути теоретичною, вона мусить бути живою, підтверджена життям — безпосередньо, як і нашими справами. Віра є соціальний феномен. Людина не може її зреалізувати наодинці, а лиш з людьми і через людей. Вищий сенс життя вірного проявляється у любові до іншого, а коли вона спрямована на себе і до себе, це вже є хворобою. Тому нині, коли багато хто думає, що можна жити без Церкви, начебто лиш з Богом в душі, стикаються з пандемією психічних патологій. Не завадить знати, що після Реформації, коли у протестантських храмах люди перестали сповідатись, за короткий час психологія стала самостійною наукою і з'явився психоаналіз як спроба духовного лікування. За своєю природою індивід спрямований на іншого індивіда. Він сам нічого не може. Згадую прекрасний фільм Casa Away, 2000 року, з Томом Генксом у головній ролі, в якому юнак після авіакатастрофи залишився сам на безлюдному острові, і щоб не збожеволіти, зробив собі з м'яча — на якому намалював очі, вуста та ніс — друга Вілсона. Той м'яч він вважав живою істотою. Тішився ним, водив, сміявся, планував, любив. Якби він того не зробив, то, певно, збожеволів би. Не міг бути сам, хоч Бог був у його душі.

Тому, пізнайте свою Церкву, її історію, початки, догми. Поглибте свої знання про неї. З любов'ю до ближнього, насамперед у своїй Церкві, вдосконалюйтесь.

Переклала Юстина Добуш