Наші діти житимуть краще

«Людська душа не створена для того, щоб жити в ізоляції чи спілкуватися лише з машинами і не об'єднуватися довкола колективних пристрастей, хай би якими вони були — релігійними, ідеологічними, спортивними чи розважальними. Чи не потрібно було б в публічній дискусії розмірковувати про це майбутнє замість того, щоб уникати говорити про нього чи бубоніти віджилі гасла щодо архаїчних викликів?»

Сьогодні не існує більш звичного штампу серед західної молоді — від європейської до американської, — ніж думати, що їхнє майбутнє буде менш райдужним, ніж в їхніх батьків. Я це чую і від своїх чотирьох доньок: мовляв, для нас, батьків, все було легко, а вони ніколи не доб'ються такого економічного і соціального успіху, який випав нам. До цього песимізму, для якого, на мою думку, абсолютно бракує підстав, підохочують медії та політичні актори. Кампанія Трампа з цього погляду є показовою, тому що пропонує відновити «колишні» США. «Колись» усе було краще?

У сорокові і п'ятдесяті роки в домі моїх батьків — в паризькому передмісті — не було ані центрального опалення, ні телебачення, ні телефону, ні автомобіля. Якщо ми хворіли, то лікування було незавершеним і не надто точним, і майже усіх нинішніх ліків не існувало. Сподівана тривалість життя становила приблизно 65 років — супроти нинішніх 90 років. Це правда, що протягом життя мого покоління було зроблено несподіваний поступ, і за тридцять років ми перейшли від середньовіччя до постмодерної епохи. Ми були оптимістами і мали на те всі підстави. Ті, кому зараз 20 років, здебільшого песимісти, бурчать за компанію і переважно виявляють нехіть до політики, тому що вважають, що вона не має жодного впливу на їхнє майбутнє. Ті, хто й досі цікавиться нею, часто прилучаються до ретроградних ідеологій, як-от племінний націоналізм чи пофарбований на зелено марксизм. Тож серед західної молоді переважає тенденція ховатися в приватному житті, а цій тенденції дуже сприяють соціальні мережі, як-от Facebook, в якому збуває свій вільний час більшість молоді.    

Найдивовижнішим у цьому новому дусі епохи, Zeitgeist, є контраст між реальним, безперервним проґресом, і запереченням цього проґресу. Немає сумніву, що тривалість життя — за наявності доброго здоров'я — і далі збільшуватиметься і що наймолодше покоління матиме більше опцій в своєму способі життя, своїй роботі і дозвіллі. Його колективна психологічна пертурбація зумовлена, мабуть, тим фактом, що проґрес вже не є лінійним: дивлячись в минуле, вже неможливо скласти собі уявлення про майбутнє.

Наприклад, п'ятдесят років тому автомобілі легко ламалися, створювали багато гуркоту і бруду; тепер вони є безпечними, міцними і чистими. Проґрес транспортних засобів був лінійним. Але як ми переміщуватимемося через двадцять років? Від лінійного проґресу ми перейшли до нової епохи розривів. Машини вже не потребуватимуть водіїв, це точно, але що прийде їм на зміну? Передбачити це неможливо. Ймовірно, ми вже не з'являтимемося на огляд до лікаря, тому що будемо екіпіровані сенсорами в реальному часі, які контролюватимуться телемедициною. Наймана праця? Її майже не буде в точно окреслений час й у визначеному місці, їй на зміну прийдуть мікророботи відповідно до попиту. «Уберизація» економіки є лише першим кроком. Більшість видів діяльності будуть роботизовані, за винятком допомоги людям, фундаментальних досліджень і художньої творчості. Освіта надаватиметься дистанційно, на зміну операм прийдуть голограми тощо. До цього додасться усе те, чого ми й не уявляємо. Ці революції є дуже ймовірними, тому що в лабораторії знаходять те, що шукають; зміниться спосіб життя суспільства і нинішні форми солідарності. Утім людська душа не створена для того, щоб жити в ізоляції чи спілкуватися лише з машинами і не об'єднуватися довкола колективних пристрастей, хай би якими вони були — релігійними, ідеологічними, спортивними чи розважальними. Чи не потрібно було б в публічній дискусії розмірковувати про це майбутнє замість того, щоб уникати говорити про нього чи бубоніти віджилі гасла щодо архаїчних викликів?  

Інший приклад: в політиці борються за право на роботу, яке було вигадане для найманих робітників на фабриках, попри те що робітники, наймані працівники і фабрики зникнуть. Це не означає, що в колективних формах солідарності й захисту прав відпаде потреба, але вони вже не зможуть організовуватися довкола суспільства минулого. Треба міркувати про завтрашнє суспільство.  

Повертаючись до нашого початкового формулювання, — чи наші діти житимуть краще, ніж ми, — нам треба задуматися над питанням, що означає «краще». З матеріального погляду відповідь буде ствердною. А із суспільного чи духовного погляду? Ми цього не знаємо, але якби мені було 20 років, я б чувся мотивованим тим фактом, що можу кинутися в невідоме, а також футуристичними рефлексіями, які це мало б викликати. За час життя мого покоління було зроблено неймовірний поступ, а за життя моїх дітей він буде ще більший. Як вони ним скористаються — це їхня справа; настав час міркувати про це замість того, щоб впадати у зневіру чи «обурюватися».  

Guy Sorman
Nuestros hijos vivirán mejor
ABC, 23.05.2016
Зреферувала Галина Грабовська