(Фрагмент з спогадів)
Вже зеленіли плоскі поля нашої Берези, після кожного дощу вилізали з землі загони дощових червів.
Вже одібрано від нас халати.
Вже зник вовчий голод вічно змерзлого організму, і під час обіду ніхто не кидався доїдати решток порції хворого товариша.
Тортури холоду й голоду змінились тепер на тортури жари і спраги.
Великі групи в'язнів ходили тепер скородити поле, садити картоплю і ярину, сіяти овес, причому по троє людей запрягали в борони, і вони возили її, грузнучи в могучій, розмолотій землі, піднімаючи хмари пилюги. А погонич з гумового палкою в руках стояв збоку, і коли хотів підігнати своїх особливих коней, тоді кликав їх до себе та бив, наказуючи "падній" (падай).
Карцер Берези був тепер весь час занятий. Не тому, щоб збільшилась кількість "проступників", але по-просту тому, що тепер вже можна було кидати туди людей. Зимою там людина замерзала на смерть протягом одного дня.
Карцер Берези — вісім камінних мішків у льосі серед поля, вісім гробів без жодного промінчика світла. Карцер Береза — кидали тут напівроздягнуту людину на сім діб. Давали раз на два дні кусник хліба, а щоб не дозволити заснути, сторожі день і ніч що-години стукали в двері і на це в'язень мусів відповіти: "Єстем"! Найміцніші люди на третій-четвертий день починали підпадати галюцинаціям, голосно розмовляти з відсутніми друзями, з помершими родичами. Тоді в яму навідувався сам пан інспектор і намагався умовити непритомну людину підписати "декларацію". По сімох добах люди виходили зарослі щетиною, з запалими обличчями, хитаючись на ногах, боячись глянути на сонце очима, відвиклими від світла.
Та були люди, які наче на відпустку, виходили з карцеру на пару днів і знов туди поверталися. Це були ті, на кого завзялась поліція.
Таким був згаданий вже хлопчина Райхштайн, таким був в'язень Домб, таким був Беркович, що перекрив усі рекорди перебування в карцері. Таку "увагу" з боку поліції він завдячував глузливому, темному вогникові своїх бунтарських, насуплених очей, непереборній спокусі висловити свою глузливу погорду до Берези. Хоч би він найбільш казенно виструнчився перед паном комендантом, то в цьому завжди була така якась невловима риска презирства і глузування, що поліцаї казились. Наприклад, пан комендант Солєський був дуже гордий з своєї гімназійної освіти і, дізнавшись, що хтось з арештованих звичайний, малограмотний селянин, він по гір до знизував плечима:
— Три класи вселюдної школи! І також до політики лізе! Так це ж темнота!
— Так є, пане коменданте! — в тон йому відповідав студент Беркович, стукаючи закаблуками і з глибокою пошаною схиляючи голову. — Це страшна темнота!
"Вчений" Геньо Солєський позирав на Берковича, облизував рану свого ротика і говорив:
— Так ось... чого я до вас прийшов? Підете чистити нужник. Візьмете двоє казанки...
— Так, або двоє відрів, пане коменданте, — з непорушно глибокою пошаною, в тон пропонував Беркович.
В'язні з трудом здержувалися, щоб не зареготати. Гордий з власної освіченості, Геньо помічав, що спіткнувся, і намагався рятувати престиж.
— Говориться двоє відер, а не двоє відрів, Беркович! — суворо поправляв він.
— Ах, так так, — вдячно вклонявся Беркович, — я помилився, справді говориться двоє відер. Коли це людина вчиться граматики, пане коменданте! Але я ніколи міцний в науці й не був!
Пан комендант, почервонівши, виходив, в’язні мало не лускали від внутрішнього сміху, а Беркович з темним чортиком у глузливих очах вже лагодився знову піти незабаром у карцер.
Поліцаї дивувались, бачачи його на провірці.
— О, і Беркович є! — казали вони.
Беркович випростовувався і з глибокою пошаною відповідав:
— Трапляється часом, пане коменданте.
Це дійсно лише часом траплялося, що він не бував у карцері.
Взагалі, головними квартирантами карцеру були в'язні з сімнадцятого залу — вибрані поліцією з цілої Берези, найбільші, за її переконанням, "агітатори". Сімнадцятий зал був гноблений гірше всіх. Його взагалі не пускали до праці, тільки щоденно мучили "вправами". В цей зал забрали вже від мене і мого першого вчителя Берези — Правіна.
Творені мною вірші розходились між в'язнями. Це було небезпечно для автора, тому прізвища його не називали. Нарешті, це не була первина: в Березі вже існував цілий свій фольклор з пісень, віршів, анекдотів, навіть скетчів польською, білоруською і єврейською мовами. Я вніс український вклад. Звичайно, що пісень тих ніхто не співав, але під час праці в'язні вчились один від одного мелодій, не лише текстів. І, безперечно, це було одним із засобів зміцнення духу в'язнів. Часто тексти були примітивні, але завжди пристрасно героїчні, похмурі у затятому рішенні витримати. Звичайно, що не було пісень з "декларантськими" настроями, бо тільки з високого виходить порив творчості.
Десь під кінець весняних польових робіт у багатий репертуар Берези вплетено ще один, досить ефектний номер.
Після цілоденної праці ми, як завжди, спали цієї ночі глибоким і одночасно чутким сном березяків. Поскільки з голодної пайки Берези організм наш чудово вбирав усе, що можна було взяти, так само максимально використовував він і нечисленні години сну для відновлення своїх сил.
Нараз десь по півночі скажений окрик "Струнко!!!" підняв нас усіх і поставив на ноги на постелі. Я побачив, що в нашому залі повно поліцейських з палками в рухах, а роз'юшений комендант Яснєвський з мордою ящірки верескнув:
— Роздягайсь!
Значить, було щось виняткове: ночі в Березі завжди проходили в найглибшій тиші. Навіть вартові поліцаї по коридору ходили тихо, мов коти. Тепер же, як ніколи досі, казарма наша була повна поліції. Зібрані були поліцейські усіх змін і родів служби — всіх приведено серед ночі.
Ми завжди були готові на всякі несподіванки. При розгорненні якихось поважних революційних подій в країні нас могли розстріляти. Це звичайно. Але наскільки можна нам було судити з Берези — тепер чогось надзвичайного не було... хіба що іспанська війна розширилася за Піринеї, і... Або якісь події між Польщею і Радянським Союзом?
Все це миттю пробігло в моєму мозку за цей час, який потрібний для березяка, щоб скинути білизну, тобто за дві-три секунди.
Пролунав новий наказ:
— Наниз бігом марш!!!
Ми кинулись у коридор, а одночасно з усіх дверей вискакували сотні таких, як і ми, голих товаришів. Скрізь стояли купи поліцаїв. В'юнкий струмок голих тіл понісся сходами вниз.
Під склепінням нашої "столової", яка була властиво амфіладою брудних гаражів, нам наказали вишикуватись подвійною шеренгою під мур, обличчям до стіни.
З незвичайною ясністю думки я уважно слідкував і бачив з облич товаришів, що майже всі вважають це за підготовку до розстрілу. Здавалося, наче б відчуваєш десь у куті за спинами скероване дуло кулемета. Але почуття страху не було панічне. Ми вже мабуть занадто зжились з думкою про можливість смерті. Я був спокійний, навіть радувався цьому спокою. Я бачив, що деякі товариші намагалися стати в першому від стіни ряді, щоб бути заслоненими другою шеренгою тіл, немов це для куль мало якесь значення. Очевидно, що це були цілком інстинктивні почуття самоохорони.
Пролунала команда:
— Біг на місці!
Понад чотири сотні голих людських тіл у подвійному ряді під склепінням похмурої, брудної будівлі почали витупувати тисячами подригів якийсь несамовитий танець. Немов би це вилася в конвульсіях якась дивна, біла, тисячонога потвора праісторії, в темній печері. Образ цей був цілком несамовитий. Я уявив собі, що подумала б людина, яку, не попереджуючи, перенесли б з світу сюди і показали б їй цю сцену: вона гадала б, що має дикий кошмар у сні, збожеволіла б. Навіть пан комендант Солеський, ступаючи по бетону поруч рядів, піддався настроєві і накази вимовляв пошепки.
Поволі сотні відокремлених, розрізнених тупотів почали попадати в один ритм, незабаром зазвучало вже об'єднане, розмірене гупання ніг: гуп-гуп! гуп-гуп! Перед моїми очима скакав карк товариша Єнджейчика, робітника з Варшави. М'язи на його плечах дрібно й безперервно дрижали, але ошалілого, мало душного переляку не видно було ні на його, ні на жодному іншому обличчі.
Хвилини минали, а з нами нічого не робили. Але вгорі, на поверсі, в наших залах почався й наростав якийсь рівномірний шум і гудіння, немов би там працював цілий цех фабричних верстатів. Я почав догадуватись: це ревізія, обшук.
Не сам я, а й більшість почала це думати. Настрій став дещо спадати. Пан комендант витягнув когось із рядів і голого почав "школити" на бетоні. І хоч накази він подавав усе ще тихим голосом, проте, це вже було подібне на нормальну Березу.
Справді, незабаром подано команду: "Вгору, бігом марш!" Ми помчали сходами, але на своєму коридорі відразу почали перекидатись і падати: підлога була завалена купами лахміття. Тут лежали наші сінники, ковдри, халати і білизна та казанки. Куби наших залів були щільно заповнені одностайною, густою хмарою пилюги, в якій ледве видно було електричні лампки під стелями.
За наказом почали ми виволікати свої речі і, завдяки чудесній спритності березяків, за кільканадцять хвилин були готові.
— Спати! — впала тиха команда. Ми лягли під ковдри на сінники.
Це й усе. Крім цього, що в залах при "будженні зі сну" розділено між в'язнями кількадесять ударів. Ревізія не дала нічого.
Не дала нічого, крім того, що мала дати: духового виснажування сил. В цьому відношенні сцена була вдала, добре продумана аранжерами, одна з найефектніших у Березі.
[Вільна Україна]
07.06.1941