Один день отця Михайла Сойки

(«Уривок з повісті)

Отець Сойка накидає на плечі халат і, розпростовуючи по дорозі рамена, йде на стукіт до їдальні. Сліпа Текля стоїть між одвірками звичайна, велика, грузька, трохи роз­пливчата в пригаслому світлі лампадки. Її широкі, лискучі руки ворушаться бистро біля грудей, перебираючи чотки. З приходом отця Сойки вони стихають умить, згорнув­шись принишкло на грудях. Текля повертає одну скроню в сторону отця Сойки й, послухавши хвилину, вибухає на­раз своїм захлипливим, спішним, таємничо екзальтованим голосом:

— Гайдуків Василь приїхав по татунця, старий Гайдук умирає.

В чуткій ще зі сну уяві отця Сойки, з її темного, глибо­кого тла виплигує раптово кругласта голова старого Гай­дука, вся в смушках чуприни й бороди, низьколоба, широ­колиця, зі шпильками смішливих очей у бровах. Але отець Сойка спихає її в ту ж мить у тьму, з якої виринула, й, торкнувши живо губами, сіканить скоромовкою:

— Гнатко тут?

— З бабунею на гумні.

— Нехай відчинить захристію й буде готовий.

— Так, татунцю...

— Ключі в малій їдальні, в креденсі, мама дасть.

— Так, татунцю...

— Коні щоб стояли при брамі й Василь коло них.

— Так, татунцю...

Текля наслухує хвилину в бік отця Сойки, тоді враз по­вертає на нього все обличчя й вибухає хапливо:

— А старий Гайдук не вмре, татунцю, він знов зду­рить.

З цими словами щілини її очей зовсім щезають у ши­роких щоках, і все її обличчя бухнявіє в захопленій радо­сті. З глибини уяви отця Сойки проколюються знову шпильки смішливих очей старого Гайдука і в нього самого розбігаються сірі зіниці веселою посмішкою. Проте він об­тинає впіголос:

— То не наша з тобою річ, Текле.

Звучить це зовні, як докір. Але отець Сойка враховує вміло субтельну вразливість Теклі, яка в повітрі ловить жмутки його інтенцій і вмить розплутує їх зв’язки. Перш за все вона паленіє на всьому великому, вісп'яному обличчі від особливої ласки такого сполучення («наша з тобою»). Потім її лискучі, білі руки збігаються хапливо на чотках біля грудей і кидаються на їх моляще (натяк на божу во­лю). Вкінці вона схоплюється лякливо й, утягуючи голову в плечі, широкими, чуткими ступнями виходить із їдальні (татунцьо спішаться!).

Сліпа Текля від покоління належить невідлучно до са­диби Климовичів і разом з нею перейшла вкінці в посілість роду Сойків. В особливий, трохи несамовитий спосіб до­повнює вона собою вікову атмосферу цього дому, німий затишок його алькирів, нагрітий спокій світлиць. Масивна і при цьому не тяжка, беззвучна в свойому ступанні, снує­ться вона по всій садибі просто і безпечно, як би стіни й одвірки й усі взагалі предмети, близькі й далекі, простяга­ли їй назустріч м’які щупальці, зголошуючи свою присут­ність. Ніхто не скаже, чи спить коли та сліпа Текля. По­гружена в старе, глибоке крісло, в сліпому алькирі по той бік кухні, просиджує вона всі ночі з чотками при грудях, вразлива, сторожка, чутка на кожний шелест у домі, на кожне порушення в дворі, на току і в широкому колі саду довкола двору. Так Текля варує Климівки і тією своєю властивістю, як і іншими, відкритими згодом, здобуває собі вкінці, заслужену врешті, байдужу на всякі сентименти прихильність отця Сойки.

Відкинувши голову, отець Сойка проводить її своїми сірими, одностайними, широко розставленими зіницями до виходу з їдальні. З задоволенням слідкує, як вона відпли­ває здовж великого, розпливчастого вночі овалу стола, просто і безупину, як нічна птиця, що світить собі в тьмі своєю сліпотою. Тоді він повертається й відходить у спальню.

Дорійка спить ще, як звичайно, нечутно, вдавлена в гли­бину ліжка, з обличчям у м’якоті подушки. Минаючи її, отець Сойка затягає краї ковдри на відкриту стопу (свіжо в кімнаті) й крізь дверцята за присадкуватою грубкою, через порожню тепер діточу, через білизняний за нею аль­кир спішить до умивальні.

Входить у неї, як усе, з почуттям глибокого вдоволення й нехованої шляхетної гордості. Вмивальня, власне невели­ка купаленька—клейнод у колишній климовичівській (тепер сойківській) садибі. Два поливані басейники з пропливною водою, два перемінні душі з міцним, сікучим ударом, до того цілий склад приладдя для плекання шкіри і м’язів, для при­спішення обігу крові й гармонійного розміщення поживи. Все те було для останніх климовичівських поколінь джере­лом краси й розніження (порівняй — Дора!), отець Сойка зробив із того джерело непереможної впертості й сили. Всі адаптації, що їх перевів у купальні з першого року: від за­гальних, як безпосереднє сполучення котлів і душів з кри­ничною водою, й до найдрібніших, як тертки, кусливі губ­ки й рушники для дітей, всі вони були скеровані на одне: звідціля мало виходити найближче покоління Сойків, осмагане вогнем і морозом, присвоєне до найширших, най­більш несподіваних хитань атмосфери, призвичаєне до на­туження крові, що стинає всі м’язи в пружину. Покоління вічних окупантів, незламних у змаганні, ненаситних у апе­титах, правдивих сойківських окупантів!

Війшовши в купальню, отець Сойка змахує зі себе ха­лат із нічною білизною й шугає зразу під душ. Одну хви­лю призначує собі на всю ту розкішну, так скорочену сьо­годні процедуру. Осмалює все тіло на переміну гарячими й холодними бичами, повторює це блискавично й, ухнувши, як хижак, вискакує на клітчасту долівку між басейнами. Крізь водяну зливу на очах ловить свою постать у дзер­кальній плиті на стіні, розпаленілу, мигтючу, як полумін­ний стовп, закутаний гарячими димами. Стрясається, порс­кає, хватає з полиці губки й рушники й, згинаючись у каб­луку, широкими, звичайними рухами розтирає м'язи.

Як звичайно, й сьогодні має глибоке, майже нічим не скаламучене фізичне вдоволення з себе. З приспішеною, все однаковою цікавістю приглядається собі в притьмареному дзеркалі по той бік басейна. Не є гарний, складно збудований, але красота взагалі не лежить у істоті правди­вої сойківщини. Сухом’язий, стиснутий у бедрах і розши­рений у грудній клітці, має в свойому тілі ту потяглість хижака в скоку, що є прикметна для всього сойківського роду. Костистий і сухий, як усі в Сойків, різниться від своїх предків тільки деяким витонченням кістяка й загаль­ним загостренням контуру. Чи мало би це бути признакою послаблення роду, знаком відхилення в бік делікатності, як це хочуть його брати в других, по дядькові? Отець Сойка сміється з цього. Широкотімна, гранчаста його голова си­дить із шляхетською самовпевненістю на м’язкій шиї, а в розкинутих луках брів, у широко розставлених, одностайно сірих очах, у твердих хрястках короткого, карлючкуватого носа горить упевнено та сама, вічна сойківська жага, тіль­ки помножена в своїй захватності, тільки просвітлена холод­ним сяйвом інтересу, цього видющого знаряддя заборчості, що, невпинно активне, добіла розпалює круглясту, рухливу сіровину його замкнутих зіниць.

Всі майже признаки говорять отцю Сойці за те, що но­сить він у своїй крові не відквітання, тільки розквіт, не спадок, тільки підйом племінної сойківської лінії. Трохи з насмішливим, проте нетаєним задоволенням знаходить він на собі, на своїй голизні, деякі прикмети фавна, того брик­ливого божка-хижачка, нестримного плодуна-скакунця: су­хостегні, костляві ноги, покриті до п’ят волоссям (мало не ратички), цупкий, підібганий під себе задок, із пучком шер­сті в кінці хребта (мало не хвостик). Проте це фавн двад­цятого століття, фавн-Сойка, що в самому собі, в горіщній лінії свого роду, викохав у собі свою протилежність, холод­ну стримливість своєї істоти: інтелект, лічман усеприсутній, прозорий, як лід, і, як лід, студений.

Був у минулому молодого нащадка Сойків короткий момент, коли здавалося, що фавн прорветься в ньому на­скрізь, затоплюючи сойківщину. Коли Дорійка, майже діт­вак ще, смотрик, вихоплений ним зі шкільної лавки за жін­ку, Дорійка-мовчунка хлиснула в нього хвилею пожадливої змисловості, захлюпуючи з головою. Як маленький вул­кан, вибухнула вона в гладкій дорозі його рахунку, засту­куючи його несподіваністю.

Але Сойка є Сойка.

Не було ще в довгому ланцюгу сойківського роду того неславного випадку, щоб Сойка задурився в «кобіті». Ви­падку женячки з любові або любовного в подружжі роз­ладдя. Всі дійсні цінності цього світу перекладаються в яс­ній мові сойківщини на одиниці в подільських моргах. Яку рівновартість у моргах являє собою те, що називають лю­бов’ю?

Сойки не знають любові.

Для того так легко стряхнувся молодий отчик Сойка з Дорійчиного випадку. Не минув тиждень: відкинувши го­лову, приблідлий, сухий, дивився він своїми сірими, трохи насмішливими очима в обличчя Дорійки, що все ще стояло в млі.

— Троє, — сказав він, простягаючи над нею три пальці.

Мав погірдливу нехіть до тих попівських гнізд, де від ситості, від тяжкотілого лінивства, від загального психіч­ного отупіння «труться в теплі, як коропи, й плодяться, як кролі».

— Троє: хлопець, дівчина, хлопець, — що три роки,— і тільки.

Й, як би проймаюча сила його льодових калькуляцій вникала в глибину плідників, Дорійка родила троє: хлоп­ця, дівчину, хлопця, що три роки, — родила, зціпивши зу­би, холодна, байдужа, й при тому всьому наче віддана сту­деній струї калькуляцій.

Річ припадку? Не заперечує отець Сойка! Але припа­док йде в карбах рахунку, чи не цінніше це видовище, як усі міцні зв’язки цього світу?

Отець Сойка далекий від містики. Але жагучість змис­лів і якість плідників, і химерна логіка випадків, — усе те в карбах бюджетної сойківської волі, чи це не містика, єди­на доречна містика цього світу, містика роду, родової за­борчості, що здійснюється ланками поколінь і заквітає в дітях?

— Діти, живе тіло сойківщини, живі, в тілі й крові но­сителі племінних апетитів, маленькі сойченята, великі май­бутні окупанти, сойківські окупанти!

[альманах «Поцейбіч» (1934), с. 29—33.]