Днями свій 70-літній ювілей відсвяткував Юрій Шаріфов – жива легенда львівської музики, відомий український музикант, музикознавець, композитор і педагог. Цими ж днями, разом із гуртом Open Blues Band, Юрій Шаріфов отримав нагороду «BOOM AWARDS 2016» у номінації «Золотий фонд естради», яку заснував журнал «BOOM plus TV». Тож, як не крути, а святкування вдалося подвійне, навіть попри те, що святкувати день народження музикант не звик, а нагороди для нього ніколи не мали особливого значення. Ба більше, усі державні звання на кшталт «заслужених» чи «народних» завжди вважав «відрижкою радянської влади». Про рідне місто і найважливіше в людях, про рок-н-рол і алкоголь, про жінок, серед яких найважливішою і до нині залишається музика, далі у розмові з ювіляром...
– Ніколи не святкував день народження, – пригадує Юрій Шаріфов. – Не те, щоб не люблю, а просто не звик. З молодості весь час якась зайнятість, то виступи, то ще щось... Не виходило ніяк посвяткувати. Пам’ятаю, якось на гастролях сиджу собі в Сочі в готелі, тут раптом дзвінок – телефонують батьки і вітають мене. Я дякую, питаю, з якого приводу, а у відповідь чую: «Юра, ну ти що, у тебе ж день народження!». Забув! І нічого дивного, бо коли вранці репетиція, потім щось тільки встигаєш перекусити, потім знову репетиція, потім концерт... А коли після всього дійдеш до номера, а ще треба щось на наступний день підготувати, то вже не пам’ятаєш нічого...
– Але ж цього разу ви були вдома...
– Цей день народження провів у родинному колі, – донька запросила на вечерю. Навіть трішечки червоного сухого вина випив.
– То секс, наркотики і рок-н-рол – це не зовсім про вас?
— Про мене тільки рок-н-рол. Решта не про мене зовсім. Я ніколи не курив, навіт не пробував. І алкоголь не люблю. Хто не знає і в компаніях наливає, – я дурю, як вмію. Навіть були версії, що я підшитий, або сектант, або зі спецслужб... Що тільки не вигадували, а про те, що я просто не люблю міцних напоїв, не здогадалися. Я й напивався всього лиш двічі в житті і то вином червоним. Вперше, коли купив перший, створений у Росії електроорган. Довга історія купівлі варта окремого оповідання, тому про це іншим разом. Словом, купив, граю і раптом щось зламалося. Мені з заводу присилають майстра. Ну от ми лагодили-лагодили поломку, а тоді зайшли в центрі пообідати і взяли пляшку сухого болгарського вина. Випив я склянку, посидів, і вже наче треба ж йти, а ходити не можу. Добрався до телефонної будки, подзвонив майбутній дружині і кажу: «Ляля, я напився, не можу іти». Вона довго не могла повірити, але приїхала і відходжувала мене ще кілька годин... А другий раз – це була одна з двох відпусток за все життя, коли з дружиною поїхали до Болгарії. І ось готель, як то кажуть all inclusive, в тому числі – червоне сухе вино,– все як я люблю. Ну от, склянка, друга і все... Прокинувся аж наступного ранку.
– А жінки?
– Я не гуляка, хоч дуже люблю жінок. Пацани для мене як дрова. У мене в сім’ї єдиним чоловіком був батько, а навколо одні жінки – бабця, мама, потім з’явилася дружина, тоді моя донька, тепер ще й онучка... Для мене жінки – об’єкти платонічної любові і естетичного задоволення. Вони ж усі як квіточки. Хоча не можна сказати, що я ведуся просто на красу... Я одружився в 24 роки. Весілля святкувалося здебільшого без мене. Це було так: вранці здаю у консерваторії екзамен, біжу у РАГС, тоді знову у консерваторію, потім на хвильку повертаюся до гостей, тоді знову на екзамен... Словом, прийшов я аж на кінець святкування власного весілля, а наступного дня поїхав на гастролі на два чи три місяці. Але нічого, жінка ж знала, за кого заміж виходила. І багато років потому зізналася, що зовсім не переживала, коли я їхав на довгий час, бо їй казали, що я ні на кого не дивлюся. Не тому, що не було на кого оком кинути, а тому, що робота і музика передусім. Фанаток на концертах завжди вистачало, але мене це не цікавило зовсім, та й не розумію я такого... Тому й не об’єкт я, щоб щось скандальне-інтригуюче розказати стосовно жінок у моєму житті.
– Тобто, пристрасть до музики виявилася сильнішою за будь-що...
– Я з дитинства знав, що буду тільки музикантом. Ніяких мук, сумнівів вибору. Сам примусив тата, який, до речі, також був музикантом – трубачем, завести мене до музичної школи на скрипку. Не пам’ятаю, чому обрав скрипку. Моя версія така, що мама часто водила мене у філармонію, а там скрипалі в оркестрі зазвичай спереду сидять. Мабуть тому... З дитинства слухав радіо з Варшави, яке ніяк не піддавалося радянській пропаганді. Там постійно крутили Френка Сінатру, Доріс Дей, Елвіса Преслі, Білла Хейлі... Не було такого, що я цю музику для себе відкрив у якомусь віці, я з нею і у ній ріс. Не бігав у подвір’ї, як решта хлопців. Мене ніколи в житті не цікавили ні машинки, ні літачки, ні механізми. Колись тато купив мені дитячу залізницю, а я замість бавитися зняв з вагончиків дашки, і. слухаючи музику, грав ними наче на скрипці. Мене не цікавили пістолети, автомати, армія. Та я й не служив, бо не придатний за станом здоров’я. Але найдивніше, що армія за мною полювала. Не раз повістка приходила, Філармонія тільки встигала довідки виписувати про те, що я не можу з’явитися, бо гастролюю з «Червоною рутою» Софії Ротару...
– А як у вашому житті з’явився бас?
– Я грав на скрипці і електрооргані, але мав симпатію до ритму. Мене «мучив» бас. Тому певного дня я нарешті купив бас-гітару. Приміряв мензуру і все. Оскільки в колективі, де я тоді грав, уже був басист, то я вирішив зібрати нову банду. Я вчився у музучилищі, а у десятирічці вчилися альтист Ігор Сулига, який грав на барабанах, і Юра Башмет – теж з альтів, який грав на гітарі. Познайомилися, зібралися у модне тоді тріо, щось схоже до легендарних «Cream»: бас, барабани і гітара. Відтоді бас для мене – це все. Та й по секрету скажу, що часто стиль банди, характер музики залежить від басу. Басист вирішує... А мені хотілося вирішувати (сміється – Б.Г).
– Для вас не мають значення нагороди. Підозрюю, до грошей ви так само байдужі...
– Від грошей залежали інструменти, на яких я працював. Добре, коли вони є, але як нема – то вони не головне. Гроші дають незалежність і спокій. Бувало таке, що я харчувався за 10 копійок на день, а на решту грошей купував платівки, книжки... Мою колекцію записів зараз не порахувати. Маю в колекції все – від бабін, касет, вінілів до цифрових записів. Не піднімається рука чогось позбутися.
– З досвіду років спілкування і роботи з людьми, що цінуєте в них найбільше?
— Може я старомодний, але ціную в людях порядність і не розумію зради. Навіть якщо не йдеться про інтимні стосунки. Я не розумію, як можна скакати заради вигоди з партії у партію? Моральність все ж повинна бути на першому місці. І ще одне я дуже ціную – це вдячність, бо люди невдячні – це такі ж зрадники. Мусить бути вдячність до батьків, до вчителів, колег, до людей врешті-решт... Мені здається, зрада – це генетична риса. Знаєш, через цю політику Путіна у мене така відраза до всього російського, навіть до Чайковського... Я ніколи не бився, для мене вдарити людину те саме, що вбити. А люди, які вбивають одне одного – гірші за тварин. Навіть тварина просто так нікого не з’їсть. Росія для мене зараз просто не існує. Ми відмінили всі концерти там. Може, я ідеаліст, але несправедливість мене мучить.
– Ви щаслива людина?
– Не задумуюсь над щастям, тому трохи філософськи про це говорю. Були в житті й успіхи, й падіння, і несправедливості було досить, але це, мабуть, добре, бо невдачі загартовують. Та попри все думаю, що щастя маю точно. Музику люблю з дитинства, це сенс мого життя, відтак займаюся улюбленою справою, яка для мене і хобі, і професія. І почуваюся, наче мені 18. Іноді навіть щось таке вчварю, а тоді згадую, що вже ж не пацан...
– А ніколи не виникало ідеї пошукати кращої долі поза Львовом? Ви ж точно мали можливітсь виїхати звідси не раз...
– Можливостей виїхати звідси було сотні, але я обожнюю Львів. Я «втікав» з Москви. Ба уяви: ми граємо збірний концерт і виходить на сцену Шуфутінський чи Сукачов... Блатота сидить в людях, бо вони в цьому виросли. І це для мене як з’їсти щось погане. Отруїти організм. Звісно, тіло згодом відновиться, очиститься. А паскудна музика залишається в тобі назавжди. Моє щастя, що я ріс з польським радіо, ніколи не слухав радянського, і не маю тих жахливих формул мелодичних, гармонічних, бо то страшна зараза... Коли грає погана музика, я вихожу, бо вона залазить у голову на все життя і формує далі алгоритм музичного мислення. З Києва теж «втікав». Навіть у Лондоні не затримався, хоча за чотири тижні мені пропонували роботу щонайменше тричі. Я люблю Львів неймовірно. Не знаю ким би я виріс, якби народився десь у Житомирі чи Бердичеві. Та й батьки у мене тут були, дружина, дитина... З музичної точно зору я б точно не сформувався, якби не Львів. Власне, ця близькість до кордону, до польського улюбленого радіо, яке слухаю і досі, були чи не вирішальними...
– З «висоти» років і досвіду, що порадите молодим?
– Залишатися порядними людьми, перш за все. А тоді вже фундаментально знатися на тому, чим займаєшся. Глибина знань у своїй ділянці мусить бути. По-третє, хто б ти не був – будь активним споживачем культурного продукту. Це те, чим, як на мене, людина відрізняється від інших живих істот – духовністю. І на останок, читайте! Свого часу я був записаний щонайменше у десяти бібліотеках, бо в одній багато книжок не давали. Я все читав. Й зараз читаю, але ніколи особливо не цікавився художньої літературою. Для мене музика багатша по відчуттях, а література, як на мене, дещо адаптована, спрощена, бо ж тут треба вставити в малу кількість слів багато почуттів...
04.06.2016