Чому британські серіали – кращі?

Це – питання, але воно містить обурливе для деяких кіноманів декларативне ствердження. Воно суб’єктивне, але претендує на об’єктивність самим кодуванням свого змісту. І має на це право, бо є лише питанням. Яке, втім, вже містить відповідь. Я спробую забрати знак запитання і поставити натомість крапку. При цьому нікуди не подінеться особистісний момент.

«Порожня корона»

Чому британську серіали – кращі? Бо вони були першими? Бо є європейськими? Бо Альфред Хічкок був британцем, і Стівен Фрірз, і Майк Лі, і Хелена Бонем Картер, і Джуді Денч з Меггі Сміт також? Ні, не тому. Точніше так, але не передусім. Здавалося б, в ситуації із абсурдним завданням довести суб’єктивне твердження виходу не має. Та, здається, саме тут він є. В британських серіалах буквально від початку виникає окремий, оригінальний, багатющий світ, з безліччю дрібних «справжніх» деталей, притаманних лише йому. І головне – живий і переконливий! Він починає існувати і дихати від першого кадру, як дитина – з моменту свого народження.

«Джонатан Стрендж і містер Норрелл»

Серіал «Джонатан Стрендж і містер Норрелл» – це приклад захмарної величі тієї кінематографії, що його створила. Адже при всій своїй наочній історичності – це фентезі, химерне породження страшного людського минулого і романтичної фантазії щодо паралельної реальності. Що ми можемо знати про будь-яку іншу реальність, якщо навіть у своїй докладно не в змозі розібратися? Втім, видається, творцям серіалу це відомо, настільки переконливо і фантастично-предметно вони викладають в кадрі шматочок за шматочком чудовий всесвіт одного консерватора та іншого революціонера в царині магії. Світ, дуже схожий на вікторіанські часи, та попри це – відмінний, на примарну мить, на градус кута зору. До прикладу, будинок містера Норрелла. Це храм мага, та не Гаррі Поттера, бо все серйозно, академічно, без дурнуватих питань і балаганних фокусів-спецефектів: лабіринт коридору, стіни якого зроблені з червоного дерева, і бібліотека, що від кам’яних плит підлоги до 5-метрової висоти стелі заставлена справжніми фоліантами, а не декоративними муляжами. Серіалу, вочевидь, суттєво допоміг сам роман Сюзанни Кларк, покладений в основу екранізації, і особливо 185 післяроманних приміток, докладних описів тих стовпів, на яких був поставлений цей світ – зокрема, зі спогадами про зникнення 300 років тому Короля Ворона, про сучасні наполеонівські війни та про ельфа, викрадача душ.

Не секрет, що історичний жанр є найбільш кропітким і затратним. Але для британців це не проблема: найбільший канал Великої Британії, ВВС, є державним, а його фінансування входить до переліку пріоритетів уряду Її Величності.

Бо всі чудово розуміють – на історії, як на хребті, тримається все тіло країни, котра хоч і втратила всі свої позаєвропейські колонії, досі утримує Шотландію, Уельс та Північну Ірландію. Спільна історія і переконання в її праведності – запорука єднання, а телебачення уможливлює, проявляє цей міф для населення, таким чином роблячи минуле важливим і підтвердженим кавалком сучасності. Тож не дивно, що творяться такі колоси, як «Порожня корона», титанічний проект того ж таки BBC. Запущений 2012 року, він породив 7 (!) повнометражних складнопостановочних 2-2,5-годинних фільмів. Так, він робився у співпраці з американським каналом NBCUniversal, але – тільки для показу на телебаченні. Хоч це, може, і виправдано тим, про що йшлося вище – охоплення більшої кількості населення дає саме «ящик». «Порожня корона» – це елітне військо британців, це могутня кінематографічна сила, ледве чи не ідеальна! Кращі актори – Джеремі Айронс, Бенедикт Камбербетч, Патрік Стюарт, Рорі Кіннер, Джон Харт та інші. Режисери на кшталт Річарда Ейра («Скандальний щоденник»). І все на основі кращих-з-кращих – поем Шекспіра, будь-яке слово якого вже є магічним засобом підкорювати та володарювати… Вражає прискіпливість до найменшого штриха – лат рицарів, корон на головах королів та одягу всіх разом (який має бути реалістичним, хоча б дещо заношеним, десь подертим чи брудним), реквізиту (підсвічників у замках та лавиць у церкві), декорацій (що з найбільшою точністю відтворюють історичний час).

«Вовча зала»

Так само – а, може, на ще вищому рівні, якщо б він був – зроблений і минулорічний серіал «Вовча зала». Він показує XVI сторіччя так легко і різноманітно, ніби у дворі Томаса Кромвеля стояла і все фільмувала кінокамера. А якщо ні, то, принаймні, весь антураж канцлера та його короля, Генріха VIII, купили вчора в ексклюзивній ювелірній крамниці та крамниці декору, так, ніби не пройшло пів тисячоліття, ніби все залишилося на своїх місцях з неквапливим описом всього майна. Я вже не кажу про драматургію, коли віриш в чесність та правильність Кромвеля, того, хто підтримав розрив Англії з Ватиканом, фактично стратив Томаса Мора, того Кромвеля, якого ще за життя назвали «молотом ченців» через його боротьбу з церквою, привласнення її маєтності на користь короля та цілковиту руйнацію католицизму в Англії, відтак поширення англіканства. Певно, тут таки має місце пропагандистський момент, адже в Британії основна релігія – англіканство, а геноциду католиків англійці не визнають. Тож «Вовчий зал» ще більш значущий. Формальна сила постановки і гри акторів, визнана навіть Американською кіноакадемією та її премією «Оскар», в додатку до сенсовної сили робить його винятковим, – ледве чи не ідеальною зброєю.

Проте зброярня британських історичних серіалів з визначенням «близький до ідеалу» набагато більша: тут і «Останнє королівство» про IX сторіччя, і «Шлюха диявола» з масштабним і драматично вражаючим зануренням в XVII сторіччя, і з такими ж епітетами «Вулиця Різника» та «Хроніки Франкенштейна» – тільки стосовно XIX сторіччя, і, звісно, «Абатство Даунтон» – перлина про століття ХХ-е.

«Дихання» в британських серіалах має відношення і до історії самого сюжету, його розвитку. У них каркас історії твориться дуже швидко, як будуються декорації – спритно розставляються стільці та шафи по кутках, стіл вкривається скатертиною, наїдками та напоями, і вже, тільки клич до обіду! Новий британський телевізійний мінішедевр «Секрет», що тільки-но пройшов на каналі ВВС – це чудове і повне тому підтвердження: як це робиться і що так не робиться ніде – ні в американських, ні у французьких, ні в австралійських серіалах. От дивіться: на початку нам показують кілька передфінальних кадрів, ніби ловлячи нас на наживку, а потім у вигляді величезного флашбеку повертають на початок історії, де двох головних героїв змальовують швидкими мазками, як художник робить ескіз. Ось він і його ніби дружня сім’я, його не надто люблена робота, його щаслива присутність у церкві. Ось вона – і теж саме. Потім їх зводять разом – вони дружать родинами. А потім погляд. Його на неї. І їх зустріч… Це все дуже швидко: за 8 (!) хвилин вони вже торкаються один одного, і полум’я адюльтеру розгоряється до пожежі. У багатьох (бо про всі не можу сказати) серіалах, аби звести ключових герої разом, глядача смажать на шампурі часу цілу серію чи навіть кілька – щоб розкласти все по поличках, змалювати світ, розкрити персонажі. І це правильно. Але британці можуть зробити «неправильно» і це буде глибше, оригінальніше і – цікавіше.

«Секрет»

Наприклад, коли злочинець виходить із в’язниці та стає шерифом, як в американському серіалі «Банші» – це мов удар по голові. Цей удар оригінальний, потужний і він проходить. Але аж такі «удари» поодинокі: в них немає потреби, бо голова болить і довго не встоїш. А удари маленькі, інтригуючі кольки, щипки, тріллероподібне покусування – щось тонке, делікатно-аристократичне – оце вищий пілотаж, це – по-британські. Так, в одному з кращих серіалів 2015 року, «Рівер», герой, підстаркуватий, але знаний поліцейський детектив, бачить дух своєї вбитої напарниці, який з ним говорить, та не каже хто вбивця, а дає завуальовані підказки. Чи в цьогорічній «Марчеллі», де вже жінка-детектив має провали в пам’яті, і не пам’ятає саме ті години, коли стаються різноманітні вбивства. Чи в знаменитому серіалі «???»: детектив з нашого часу потрапляє в ‘70-ті, де продовжує працювати поліцейським, не забуваючи при цьому про свій час…

Поліцейські серіали в Британії взагалі є окремим всесвітом, що відрізняється від всесвіту американського в першу чергу складністю історій. Більшість поліцейські ТВ-шоу в Сполучених Штатах базуються на розслідуванні, як серіали «CSI. Місце злочину»: там і технічні хитромудрості, і перестрілки, і комп’ютерна графіка. У британців розслідування є часто похідним, а головне – історія персонажа, його скелети в шафі, його сучасні стосунки. Красномовний приклад – «Лютер», чотири сезони якого, починаючи від 2010 року, йшли із захмарними рейтингами (запрошення в Голівуд виконавця головної ролі, Едріса Ельбу, зумовлене саме цим успіхом). Чим всім так подобається Лютер, що став іконою жанру? Передусім, це харизматичний актор з дуже виразною, магнетичною зовнішністю. А, крім того, його персонаж не тільки поліцейський, він є живою, дуже динамічною людиною з чуйкою, що робить його особливим;і зі своїми «тарганами», що робить його вразливим і ближчим до нас, смертних.

«Лютер»

Всі ці аспекти, загалом, навряд чи можна назвати яскравою відмінністю, я це розумію. Скорше мова йде про такі тонкі моменти, як ментальність, традиції та уподобання. Наприклад, якщо б 2-й сезон «Справжнього детектива» вийшов у Великій Британії, ймовірно, він не був би так критично сприйнятий, як у США, і точно вже йшлося б про 3-й сезон. А так занадто відмінна від першого сезону концепція, занадто похмура атмосфера відбила у масового глядача, навіть такого, як глядач каналу НВО, бажання дивитися його і передивлятися. Тим не менше, у британців все ж таки є якість, якої зовсім немає ані в американців, ані у французів, як найбільших виробників телесеріального продукту. Йдеться про відчайдушність, що межувала б з безбашенністю. Мова не про насильство, якого в американців достатньо – і в «Живих мерцях», і в «Американській історії жахів», і в «Ганнібалі». Мова про правду. В «Картковому будинку» вона йде від очевидно негативного персонажу, президента, тож і не ріже так слух. А от в британському «Чорному дзеркалі» правда, зодягнута в одяг сарказму, алегорії та гротеску, є просто вбивчою. Коли в першому сезоні прем’єр-міністра примушують до статевого акту із свинею, бо тільки в такому разі викрадач не вб’є принцесу – це вирубає. Вирубає, коли в другому сезоні перед винною у вбивстві жінкою розігрують шоу – стирають їй пам’ять, доводять її до когнітивного дисонансу із реальністю, заганяють, як тварину в будинок, ловлять, розказують причину і знову стирають пам'ять, і знову все повторюють. В даному випадку – це алегорія того способу життя, до якого людство поступово йде. «Чорне дзеркало» гіперболізує, аби ми це зрозуміли… Цікаво, що американці купили права на рімейк серіалу, але скільки років вже пройшло, а його нема й нема.

«Чорне дзеркало»

В 3-й серії першого сезону комедійного серіалу «Масовка» 2005 року є епізод, в якому героїня тоді ще молодої Кейт Вінслет пояснює свою причину зйомок у фільмі про Другу світову. «Є така прикмета, – каже вона, – знявся у фільмі про холокост – отримай «Оскар»… «Список Шіндлера», «Піаніст» – «Оскарів» як бруду»… Можете таке уявити в американському кіно? Ні, і правильно, бо розстріляють. Тож, що дозволено британцям – неможливо ні для кого іншого в світі. Або більше ніхто не вміє так чарувати, як Джонатан Стрендж і містер Норрелл.

PS. А ще ж, безумовно, отой неперевершено витончено-розумний англійський гумор!