Обтічна республіка Тамво

Галичина — це недомовленість. Таємниця, щось завуальоване, сховане за багатьма замкАми, мов полонянка за зАмковими мурами. Се скелети в шафі і шафи в скелеті. Се суцільне підпілля. І річ не лише в тому, що тут майже будь-яку територію готові радо віддати під поля чи продати вам будь-що з-під поли, а й тому, що в цих просторах купа різних сховків, підземель, криївок та схронів, вулиці аж кишать задвірками й закапелками, тут так багато ще недосліджених закамарків, залишків окопів та шанців.

В кожнісінькім місті, де стояв чи досі є замок, неодмінно існує леґенда про підземні ходи, що простягалися на десятки, а то й сотні кілометрів і виходили десь в тихій місцині чи на церковнім подвір'ї.

Недарма тут в сільській місцевости можна побачити комори та льохи із красивими дверима. Сі конструкції легко сплутати не тільки із виходами з міфічних підземних ходів, а й із входами до домівок гобітів.

В сім краю міських дітей змалечку тягне бавитися у підвалах, де вони граються в хованки і вчаться пересиджувати важкі часи й орієнтуватися в темряві. Дорослі ж зносять туди всі можливі консервації та городину. Про всяк випадок. На чорний день.

Улюбленою ж забавкою цих самих дорослих уявної республіки Між є ігри з картоплею. Саджання та копання. Ховання та знаходження. Ритуальне дійство перевірки пам'яти. Обов'язкові для всіх — дужих та немічних, старих й молодих — щосезонні теренові ігри та тренування на випадок потреби знайти міфічного кулемета, сімейну реліквію, захованого на тім городі ще пра-пра-прадідом.

Завдяки всім цим знанням та вмінням в найскладніші часи місцевій церкві вдалося успішно розгорнути катакомбну мережу й існувати в таких умовах чотири десятиліття.

Але підпільність УРМ виражається й в іншому. Тут погано запам'ятовують імена, натомість не скупляться на роздавання прізвиськ та вживання займенників.

Змалечку кожного юнака і кожну юнку вчать бути готовими до лісу. Маленьким дають лопатки й відправляють в пісочниці, аби відточували техніку копання шанців й криївок, а для прикриття купують машинки та ляльки, щоб забавки справді здавались дитячими.

У різних Соколах та Пластах або просто в ластах на сільському озері кожне кожної миті мусить пам'ятати, що передовсім потрібно забути імена всіх знайомих. Користуватися тільки псевдо. А найкраще — нічого і нікого не називати, аби нічого й нікого не видати.

Тому кожне ще з молоком матері тут вбирає в себе таємну мову невизначености та неозначености. Од неї тут так багато непевности та неточностей. Так добре чуються сумніви та приблизність. Тому головна мірка тут — «на око».

Основною особливістю мовлення є зловживання вказівними займенниками та прислівниками місця. Перетворення їх на специфічний шифр, котрий розуміють переважно лиш члени однієї сім'ї:

— Галю, дай-но мені той мій сведерок?

— Який?

— Та тойвово, той, шо з тим.

— З тимвотка таким?

— З тим шо там, в тій кімнаті.

— А, той, то несу.

Ця балачка при записі видається вкрай одноманітною й бідною. Якимсь маслом масляним, тарабарщиною чи діалогом божевільних, з котрого ніц не годен второпати. Гості ж можуть вирішити, що то спроба приховування од них якоїсь важливої інформації. Код, котрий розуміють тільки свої. Через те декотрі ображаються й їдуть, похапцем збираючи речі. Натомість ті, що зостаються на довший відтинок часу, пропускають кожне слово крізь себе й вже незабаром можуть будь-яку річ на світі означити як не «тим», то «сим» чи «онтимвом». Вони всім своїм єством зачинають відчувати по інтонаціях й жестах, де розташувалися чарівні локації «там», «он», «білятоговтім», «осьдечки», «зацим», «тамсамо» та «роззуйсліпаки», на яких переховується усе на світі. Принаймні, в галицькім світі. Криївкує собі, ніби зачароване од ворожих поглядів злодіїв, злого ока, замов, відмов та небажаних гостей.

Нерідко через таке знеособлення речі ображаються, забувають, чим вони є насправді, втрачають свої риси чи просто розчиняються в просторі. Перестають бути видимими навіть для самих ґазд. Тоді в гру вступає святий Антоній, один із найпопулярніших галицьких святих, до котрого моляться, аби знайти загублені речі. Мабуть, він повертає їм імена і певність у собі.

Так уявна республіка Між теж іноді втрачає свою ідентичність та перетворюється на неконкретну чи то обтічну республіку Тамво. Або лагідно Тамвотка, Тутка чи навіть Неберидописка.

Власне, тому й визначається сей простір службовими частинами мови, бо не може бути надто чітким. Мусить проводити служби і мати якесь псевдо. Мусить бути не там, ні сям, ні вашим, ні нашим. Черговим «між», але перекладеним на нечіткі місцеві реалії.

В телевізії та на радіо се можна передати перешкодами в ефірі, білим шумом, крізь котрий пробивається нечітке бубоніння. В відеоарті — ґлітчем. На письмі — закресленнями. В живій балачці — дефектами мови. В називанні — псевдами, вигаданими для тих, кого знаєш лиш за іншим псевдо.

Так само псевдо, до котрих вкрай прихильні місцеві жителі, означає й якусь бутафорність, нарочитість, багатозначність, аби, як не дай Бог, дійде діло до допиту — не міг толком пояснити, хто ти і звідки. Мусив обтікати, розливати мисліє по древу, збиватися на манівці ліричних відступів. Попри те, що ті вказівні займенники та прислівники місця, котрими послуговуються галичани, якраз мають вказувати місце, але не виказувати. До чого ж успішний симбіоз, котрий підміняє іменники й нічого по суті не означає.

Слід пам'ятати про те, що підпілля — то не тільки радіо «Афродита» та катакомбна церква, не лише криївки та шанці, а й таємні казино та борделі. Бо ж мусово виявляти свою міжність в усьому, аби не мати ніякої чіткости. Бути всім і одразу. Десь там ніде.

Балкони великих і дрібніших міст сього простору часто тримаються на мушлях. Частіше на чесному слові, але нерідко таки на мушлях. Тут найкращі письменники краю висновують міфи про місто-корабель, порт Франківськ, розвивають теорію про дно моря чи то океану, на котрих живуть чи то спочивають їхні бурґи. Ймовірно, сей простір колись заснували молюски, що одного дня наважилися скинути мушлю і вийшли з підпілля води. А свою тугу тепер маскують всіма цими мітами, мушле-балконами та мушле-криївками.

Аби розгадати цей простір, не досить тут побувати. Треба розуміти, що він — як айсберґ, лиш мала частина котрого видніється на поверхні. Як равлик, чиї очі-ріжки стирчать із мушлі. Тому тут потрібна уява й абстрактне мислення, котре здатне нечітке робити чітким, непевне змушувати певнішати, а речі називати їхніми іменами. Але не в реальному світі, а в голові. Додаючи пазли, котрих бракує, слова, що не проказані, підміняючи займенники на іменники, а псевдо на ймення, витворювати в ній цю уявну республіку Між чи то обтічну республіку Тамво.