У найновішому фільмі Даніса Тановича (того самого, що свого часу з «Нічиєю землею» випередив культову стрічку «Амелі» й отримав Оскара) дія розгортається у сараєвському готелі. Зйомки «Смерті у Сараєві» відбувалися в Holiday Inn, де під час боснійської війни жили репортери світових інформаґенцій, де Боно з U2 мешкав у номері з простреленою ґранатою стіною і де під час офіційного візиту задля підкреслення символічності оселився й Білл Клінтон. Основою сюжету для фільму слугувала драма Бернара-Анрі Леві «Готель Європа»; метафора зрозуміла — під готелем мається на увазі континент, на якому всі [тимчасово] живемо.
Отож 2014 рік, у Сараєві готують помпезне дійство з нагоди століття атентату. До міста з'їжджаються провідні світові політики й інтелектуали, селять їх у вже згаданому Holiday Inn. В одному з номерів французький філософ-знаменитість репетирує пафосну промову, в якій перераховує вбивство Франца Фердинанда, Аушвіц, облогу Сараєва, підводячи до передбачуваного висновку «ніколи знову». У той же час на даху готелю телевізійники знімають ток-шоу, в якому ставлять питання «Ґавріло Принцип — герой чи терорист?». А поза всім цим десь у підвалі персонал готелю якраз готується по приїзді всіх важливих гостей оголосити страйк, оскільки вже два місяці не отримує зарплатні. Щоб завадити цьому, мафія, що орендує частину холу Holiday Inn для стриптиз-клубу, починає бити й викрадати організаторів бунту. І так далі, поки трагедія й пафос не перероджуються у фарс.
Виходжу з кінотеатру на сараєвську вулицю: мелодійно нагадує про обов'язок молитви муедзин, у темряві травневої ночі мінітюарними нло здаються підсвічені шпилі мінаретів. О Сараєво, орієнтальна столице Європи! Ловлю себе на думці, що це й справді особливе місто; воно екзотичне, несподіване; добре бути тут, а не в якомусь банальному Парижі чи Стокгольмі. А затим приходить інше усвідомлення: саме таке мислення і є квінтесенцією банальності, описаним Саїдом орієнталізмом. Аякже, приїхати в Сараєво з уже готовими стереотипами в голові (вбивство ерц-герцоґа, боснійська війна та облога міста, проґресуюча ісламізація), щоб їх легко віднайти на ландшафті, тішачись з власної кмітливості. І не побачити реального життя.
Мінаретів тут, звісно, більше, ніж хрестів, навіть у центрі чимало будинків зі слідами від куль на фасадах, на вулицях чимало жінок у хіджабах і бородатих арабів. Проте на ділі виявляється, що ці бородоносні «інвестори» з Саудівської Аравії переважно скуповують землю від сербів, які давно виїхали за кордон, тож Боснія з цих інвестицій не бачить ані ламаного шеляга. А жінки в хіджабах спокійно можуть сидіти в кафанах і розслаблено курити під каву. І що людей більше цікавлять не мечеті, а безробіття й пекельна бюрократія. Не кажучи вже про те, що місцевим уже в печінках безкінечна зацікавленість туристів лише війною.
Словом, фільм Тановичу справді вдався — як і в ментальності жителів Балканського півострова, у ньому більше історії й давноминулих конфліктів, ніж сучасності. Пафос і випрасувана до промови біла сорочка західного інтелектуала. Серб, який навіть у ефір ток-шоу приходить із пістолетом, та й то лише задля питання «кого б нині вбив Принцип?». На що отримує правильну відповідь — себе. І лише десь із підвалу долинають збуджені голоси страйкувальників — народу, якому немає за що жити.
P.S. Напередодні перегляду фільму я навідувався у той «Готель Європа», Holiday Inn — нині він порожній, його відремонтували для продажу, але охочих здійснити таку покупку немає. Щось подібне відбувається і з нашим континентом. Бажаючих ним заопікуватися — катма. Вітання з підвалу!
30.05.2016