Існування зі знаком плюс

Із першими квітневими днями львівська поетка, філолог і викладач, авторка поетичних збірок «Мандри у пошуках дому», «Сліди на піску» та «Обличчя поза світлиною», літераторка, яка страшенно не любить писати – Галина Крук –  вирушить у літ-турне Україною із презентацією нової, четвертої за ліком книжки поезій «Співіснування», що вийшла друком у ЛА «Піраміда». Та перед тим як представити нову збірку у Харкові, Києві, Вінниці, Тернополі, Дніпродзержинську та Одесі, літераторка «апробовувала» її на читачах рідного Львова у книгарні «Є».

Фото Олександр Ласкін

Втім, щодо апробувань, Галина Крук одразу ж зізналась, не має такої звички.

–  Маю товариша в Одесі, Юрка Островершенка, – розповідала Галина. –  Він міг написати вірша, і о третій ночі подзвонити та читати його людині, яка до цього часу мирно спала. Я аж таких апробацій не практикую. На домашніх теж не сильно... Хіба час до часу читаю тексти на презентаціях, іноді для друзів, старших чи молодших, принагідно читала і прислуховувалась до думок.

Цікаво, що перерва між книжками літераторки складається рівно у вісім років. Майже концептуально... 

– Я довго пишу, деякі тексти мусять довго полежати, я в них можу бути не зовсім певна, спочатку я їх не люблю, потім читаю кілька разів, кілька років, доходжу до висновку, що можуть бути, і нарешті з цих текстів складається книжка. Так виходить, що поміж усіма моїми книжками (це четверта) по вісім років різниці. Що ж стосується назви збірки, то я на неї повелась як філолог: на гру слів, яка там захована. У книжці два розділи: «Спів існування» та  «Співіснування». Два роки тому ми хитро скористались цією назвою і зробили мудьтимедійний проект з джазом та відео, і навіть обіграли ще третій варіант «Спів і снування». І не подумайте, що йдеться про сумне. Попри те, що матеріал віршів не дуже радісний, хоча є й дуже позитивні тексти, деякі навіть смішні, приводів для суму немає. Треба бути оптимістами, бо в житті все складається так, як треба, ми просто не знаємо про це до пори, до часу. Все треба сприймати, як даність. Тому «Співіснування» – це радше існування зі знаком плюс.

За словами авторки, «Співіснування» – це здебільшого вірші про жінок. Каже, цей біологічний вид їй більш відомий, бо про чоловіків писати важче. Мовляв, бачить їх з іншого, жіночого боку. А про жінок якось спокійніше, та й  на собі можна перевіряти якісь емоції.

– Якщо вибирати між життям і мистецтвом, чи досвідом з життя і досвідом, набутим в наслідок спілкування з будь-яким видом мистецтва, то мій інтерес більше зміщується в бік до життя. Часто в якийсь момент, коли пишеш, абсолютно себе асоціюєш з цим, деколи переживаєш ситуацію, яка ніби то не є дослівно твоєю, але знаходиш у собі такі емоції, які свого часу були дуже твоїми. Мені пишеться складно. Не в тому плані, що я себе змушую, а складно, бо, щоби написати саме так, як воно має написатися, мені не треба себе контролювати. Це стан афекту. Нелегкий для мене стан, який треба пережити. Часом, якщо пишу легко, рядки даються мені просто нізвідки і я цього не пережила – то не маю довіри до цього тексту. Не завжди емоції і ситуації є моїми, але роздуми і враження про це – є моїми завжди.

Сергій Жадан в анотації до збірки зазначив: «Галка пише про себе так, як про неї  міг би написати хіба що родинний лікар – легко, відсторонено й відверто, так що психоаналіз перетворюється на психоделіку з терпкими домішками драйву, якого їй не бракує».

До збірки увійшли вірші, написані за останні щонайменше шість років, втім, про те, чи подорослішали вони, чи змінились і наскільки, Галина Крук говорить обережно. Каже, не є прихильником теорії прогресу, тим більше якщо це стосується поезії.

– Мені подобається теза, яку колись написав англійський філософ і автор детективів Честертон, мовляв, чому ми впевнені, що людина, яка створила наскельні малюнки, була гірша і примітивніша від нас? Ніхто цього не може стверджувати, бо невідомо, що в якому напрямку розвивається. Тому мені здається, що в поезії тим більше не може бути ніякого прогресу. Можна навчити людину технічної вправності, підібрати риму, але не це робить поезію поезією. Мені колись так казали, і я кажу: можеш не писати – не пиши. Є багато людей, які не мають потреби писати, і це їхнє щастя...

Галина Крук не писати не може, хоча є моменти, коли таки може й не писати. Під час стипендії у Варшаві зауважила, що дуже залежна від мовного середовища. Мовляв, вірші часто виникають від того, що вона помічає якийсь вираз, знаходить у ньому тріщинку і залазить в неї, де й продовжує пошуки... І тут починаються складнощі, зокрема для перекладача, бо як передати, наприклад: «...і сонце знову сходить на манівці...». Каже, цей момент, присутній може й підсвідомо, дуже прив'язує до мови. Тому, де б як добре не було, а вона мусить повертатись у середовище, в якому має імпульси для творення.

Із записів у соцмережах Галини Крук можна зробити висновок, що, окрім поезії, авторка часом сідає і до написання прози. Хоча, каже, що з нею стосунки – ще складніші, тому прозова книжка може переламати циклічність у вісім років... 

– Поділюся з вами своєю «кухнею»: з дитинства не люблю писати, – зізнається Галина Крук. – Сам фізичний процес не люблю. Якби можна було наговорити і воно само перетворювалось у букви... Навіть в школі, коли твір задавали, я писала його віршем, бо слів менше, римувалось легко, так і викручувалась... А зараз з прозою так не викрутишся. Часом сідаю писати, а потім думаю – ні, краще віршем. Я навіть собі придумала таке обмеження: складаю аркуш А4 вчетверо, і на цьому клаптику вміщаю вірш. Якщо він переходить на інший клаптик — це вже вірш неправильний, затягнувся...