Тичка.

Малий фейлєтон.

"Дїдусю! дїдусю! Ой не лишайте ся самі тутечка! Ой їдьте з нами! Ой їдьте, їдьте дїдусю!"

Так покликував до себе старий Андрій Жук на опустїлім обійстю, в ясну тиху ніч. Нагадував собі старенький, як то рідня, виїзджаючи з дому перед Москалями, просила й молила його щоби їхав з нею, а не лишав ся сам один на пустім обійстю. Слова ті падали на його сумну душу, як паде тепла роса на цвітку спалену від жару сонця.

Він випростував ся і немовби ще рідня була тутечки, відповідав їй:

"Нї дітоньки, нї! Що буде то буде, а я не лишу обійстя! Я-ж тоту хату поставив! Всї будинки, сеж праця моїх рук! На кождий кусник дерева падали горячі каплї поту з мене. Всю силу втратив я в тій праци й поклав її під підвалинами всїх тих будинків. Привалив її великим, тяжким камінєм!"

Аж згодом опамятав ся старий, що ріднї вже не має, що він сам один на пустім обійстю. І мов стидаючи ся сам себе, похилив назад голову й перейшов на инше місце. Розглядав ся, немовби шукав якого дїла для себе. Та дїло не брало ся його! З далечі залїтав гуркіт канонів, й поривав його гадки, які рад був до купи зібрати. Старий здитинїв зовсїм! Не з ляку перед ворогом, але під ударом несподіваної подїї, що кликала до него раз у раз: чому? Шукав відповіди в своїй души на те важке питанє, але вона сердечна, тота вбога душа його, гей та птичка з простріленим крилом, не була вже в силї прийти до себе...

Старий, швиндаючи ся по обійстю, зайшов на грядку біля саду, де ще недавно гарний май красував ся. Посеред потолоченого маковиня стояла ще тичка з почорнїлою від слоти соломою. В сяйві місяця та зір, посеред потоптаного, порозкиданого маковиня, виглядала вона гей одиноке єство, що не дало ся притоптати. Й не диво, що очи старика на нїй зупинили ся, і здало ся йому, що тичка до него заговорила: А я! Тут був мак, такий гарний! Так цвив гарно!

І прийшла старому Жукови на гадку Параня, тота його пестїйка. Було каже до него: "Дїдусю, як мак дійде, продамо, і я куплю собі коралї? Правда?

І дивила ся в очи гей ясочка, а він гладив її русяве волосячко й мовив: Так, так, Параню-дитинко, то для тебе зацвив мак!

"Ой зацвив!" — покликнув до себе старий Жук. Зацвив! Добув платок й протер очи, де щось пекло, і зупинив їх знов на тичцї. Похитав головою й мовив:

"Тичка, тичка! Колись вона мала велику силу. Нїхто не важив ся її друлити, бо так зaкон наказував. Затичиш стежку черев твоє поле і вже стежки не має! Затичиш стерню й вона й вона безпечна від паші. Затичиш горох, і дїтвора оминає його, хоч стручки аж кличуть. Так, так, се було колись, а нинї...

Старий вдивив ся в далекий простір, начеб хотїв доглянути ворога, що напав на його рідний край.

"Ось наближаєть ся чорна хмара! "говорив він до себе дальше. "Москалї ідуть! Тфу! І чого вони хочуть? "Москалїв" з нас зробити? З калини гордовину?!"

І здало ся старому, що заглянув в далечи луну, що бачить як горять села, як падуть церкви! Йому аж потемнїло в очах. Добув платок й отер слези, що котили ся з очий. Нараз засяли ті очи гей полумя.

"Га!" покликнув... Тичка! Я застромлю її перед ворітьми! Друлить ворог, то зломить закон! Застромимо! застромимо!"

Кинув ся до тички і витягнув її з землї. Мов з високою сьвічкою пішов до воріт. Й небавом визначувала ся перед воротами висока тичка. Місяць кинув струю срібного проміня, і здало ся, що тичка кличе в далекий простір. Друлиш мене, то зломиш закон!

А старий Андрій Жук дивив ся на своє дїло й ждав на ворога, щоби йому на зустріч покликнути: Вважай, тичка! Друлиш її, то зломиш закон! Місяць дивив ся з погідного неба на ту картину, а гуркіт канонів прошибав нічну тишину.

3. лютого 1916.

[Дїло]