Ґомбрович В. Транс-Атлантик/ пер. з пол.. А. Бондаря. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 160 с.
Вигнання як екзистенційний виклик, попри нерідко катастрофічність власних проявів, неодноразово в культурі ставало стимулом глибшого самоусвідомлення: від «Доктора Фаустуса» Томаса Манна до «Сузір’я лебедя» Юрія Косача, В. Домонтович дописував «Без ґрунту» дорогою з України, а Г. Гессе створював «Паломництво до Світанкової Країни» вже із швейцарським паспортом. Зрештою, не забуваймо Шевченка із його «Захалявною книжечкою» часів заслання.
Поруч з усіма більш чи менш випадково згаданими творами, роман Вітольда Ґомбровича «Транс-Атлантик» (1953) має щонайменше одну принципову відмінність – йому зовсім не властива елегійна меланхолія чи метафізика неповернення. А здавалося, контекст схиляв до протилежного. Ще б пак! Податися авторовому альтер-еґо, польському письменнику у трансатлантичну мандрівку за кілька тижнів до початку німецького вторгнення 1939 р., опинитися на іншому континенті в умовах невизначеності та патріотичного піднесення співвітчизників. Натомість проза В. Ґомбровича по-молодечому задерикувата, стилістична провокативність якої на межі серйозного та несерйозного.
Отож, такий собі Ґомбрович опиняється з початком Другої світової війни в Аргентині, сам не знаючи, чи то халепа, чи то талан, без чіткого розуміння, коли можна повернутися на батьківщину. Він знайомиться із тамтешньою польською колонією й місцевим гомосексуалістом Ґонсало, обтяженим клопотом пошуку чергових партнерів. У гамірному парку розваг Ґомбрович зустрічає Томаша Кобжицького – старшину, шляхтича, втілення другої Речі Посполитої часів Пілсудського й «санації», похованої в руїнах осені `39-го, який відряджає юного сина Іґнація вояком до Британії чи, можливо, Франції, будь-куди, де той зможе «німця воювати». Сюжет розгортається навколо бажання Ґонсало звабити Іґнація. Ґонсало виголошує свої екстравагантні концепції, мовляв, час вітчизни минув і має бути звільнений син від диктату батька, має початися час «синчизни». Головний герой відчуває гризоти, що допомагає манірному путо руйнувати усталений гоноровий лад, а з іншого боку, відчуває й сумніви в потребі той лад зберігати. Стислий переказ сюжету не повинен творити ілюзію, наче все викладене описується із ретельністю майстра психологізму чи обрамлюється філософськими монологами в маннівському стилі. Ні, фактура твору наче барокова, в ній парадоксально поєднуються химерні персонажі, з точки зору класичних канонів – схематичні, які втілюють не ідеї чи характери, а якраз різні відміни безхарактерності та розчарування: епатажного, нарцисичного, надміру впевненого, а подекуди втомленого чи ура-патріотичного.
Сторінка за сторінкою читач може напружено чекати перемоги «вітчизни» чи «синчизни» в сюжеті, однак автор не пропонує розв’язки саме тому, що прагне уникнути накинутої політичною та історичною доконечністю вимоги самовизначитися: ти з «ними» чи з «нами», ти за «наші цінності» чи за «їхні»? Хоча сама оповідь у романі перебуває на максимальній дистанції від політичної злободенності й дискусій про «шляхи» чи «майбутнє» Польщі, ролі мистецтва, в авторських коментарях, якими передбачливо супроводжене видання, В. Ґомбрович не цурається розгорнути цілком публіцистичну полеміку, що врешті зриває маски. Читаючи «Транс-Атлантик» майже через вісімдесят років після початку Другої світової, отримати естетичну насолоду від нього можна, лишень будучи українцем (головне – не поляком кшталту Кобжицького!), бо можна собі позволити відсутність обтяжливої потреби емпатії чи необхідності розуміти драматизм моменту. Позиція В. Ґомбровича – глибша, хоча можливо, однаково помилкова. Він не «антигуманіст» чи «конформіст», який уникає вибору, але свідомий того, що позиція інструменталізації людини присутня в кожному таборі: і «їхніх», і «наших». Тому здатність не співчувати котромусь із таборів, чи то уламкам другої Речі Посполитої, чи то аргентинським польським марґіналам, може розглядатися як свідчення віри у здатність співчувати людині як такій, вірі звісно ілюзорній, проте на що не підеш, аби вберегти високий пафос нового гуманізму, особливо якщо ти В. Ґомбрович.
Якщо проводити паралелі з українською літературою, то найбільше з ким можна співвіднести прозу В. Ґомбровича – це, звісно, Ігор Костецький. Його настанова на творення тожсамості ex nihilo, епатаж, гра та скепсис до однобоких проектів розв’язання життєвих дилем, атака на національні комплекси й забобони робить їх принципово подібними. І перший, і другий свідомі своїх великих амбіцій, перший – попри позірну байдужість, скаржиться на неувагу співвітчизників, яка розтягнулася на довгі 16 років, другий, врешті, взагалі перейшов на письмо німецькою. Позаяк читання іншомовної літератури в своїй одежі нерідко передбачає, хай яким би не був різним контекст та культурні реалії, співвіднесення свого «Я» із «Я» культури іншомовного автора, не слід очікувати надмірної уваги до «Транс-Атлантику» в Україні ближчим часом. У добу війни вітчизна має більше шансів, ніж синчизна. Проте, твердження В. Ґомбровича про те, що «”Транс-Атлантик” – це не забавка, не каприз, а логічний і невідворотній наслідок мого – польського – розвитку»[1], перегукується із бажанням І. Костецького: «Зіпертися на цей жалюгідний гурт людей, який сам не знає чого він хоче, вростися в його найтаємніше, а тоді вийти з нього, щоб продемонструвати, як навіть з найнеталановитішого матеріялу може постати за всіма законами мистецької прецизности зроблений геній, – що може бути більш захватним»[2]. Полемічний підтекст роману В. Ґомбровича чимось співзвучний тому, що в нас відбувалося у 1920-і: ігрова проза Майка Йогансена, філософський гумор В. Домонтовича, озвірілі зізнання М. Хвильового з єдиною відмінністю, що візія синьої далечини для них була вагомішою, аніж попільний присмак старих руїн. Однак «Транс-Атлантик» не такий уже далекий від нас у своїх акцентах і проблемах. Він просто несвоєчасний. Але це не означає, що він неактуальний. А те, що він актуальний, ще не означає, що він містить «рецепт».
Урешті, цей чи не найбільш дивний політичний роман у центральноєвропейській літературі лишає нам домашнє завдання, тож переклад і його поява року 2015 можна назвати більш, ніж символічним збігом. Можливо, домашнє завдання буде нам не під силу, проте можна бути двієчником, головне – не прогуляти урок.
[1] Ґомбрович В. Передмова до «Транс-Атлантика» (1953) // Ґомбрович В. Там же. – С. 154.
[2] Костецький І. Начерки передмови до нездійсненого видання зібраних творів // Костецький І. Тобі належить цілий світ / упор. та супровідні есеї М. Р. Стеха. – К.: Критика, 2005. – С. 519.
23.05.2016