Нотатки перекладачів

 

У рамках проекту «ЛітСвіт» книгарня «Є» у Львові щомісячно організовує зустрічі з перекладачами з різних мов. У березні скандинавісти Наталія Іваничук, Софія Волковецька та Лев Грицюк обговорювали тенденції сучасної шведської, норвезької, данської та фінської літератури, розповідали про популяризацію скандинавських книжок в Україні, заходи в рамках співпраці з країнами Північної Європи. Квітнева зустріч зібрала перекладачів з англійської та німецької – Катерина Міхаліцина, Наталія Гоїн та Христина Назаркевич міркували над тим, якими темами наповнений книжковий ринок англо- та німецькомовних країн, що потрібно для того, аби зацікавити іноземну аудиторію, та які труднощі трапляються на перекладацькому шляху. Напередодні чергової зустрічі – 27 травня до розмови зберуться балканісти Алла Татаренко, Наталія Хороз, Олена Концевич та Мар’яна Климець – пропонуємо найцікавіші фрагменти попереднього обговорення.

 

 

Про свої перші переклади

 

Катерина Міхаліцина: Своїм першим усвідомленим перекладом можу назвати маленький шматочок вступу до «Портрета Доріана Грея» – мені тоді було трохи більше двадцяти років, а доступ до хороших книг був обмежений. Оскільки я з маленького містечка (смт. Млинів, що на Рівненщині – авт.), про інтернет взагалі не йшлося, а навіть в самому Рівному україномовних книжок було дуже мало. Український переклад того ж самого Вайлда треба було добре пошукати, а мені захотілося спробувати самій його перекласти. Скажу чесно, було цікаво, як можна нанизати одне слово на інше, один десяток речень на другий таким чином, щоб вийшов цілісний образ. От з того вступу все і почалося.

 

Христина Назаркевич: Пригадую, що це були листи Моцарта до своєї кузинки. Він був прекрасним майстром епістолярного жанру, писав чудесні листи до свого батька, сестер, сповнені гумором та багатослівністю. Листи, які я перекладала, були дещо еротизовані та вперше опубліковані в українському журналі «Лель».

 

Наталія Гоїн: Я зацікавилася художнім перекладом вже давно – ще коли вступала до університету на кафедру перекладу. Тоді наштовхнулася на твір Рея Бредбері «Лід і полум’я», який був перекладений лише російською мовою. Я задумалася, чи вдасться мені зробити переклад українською? Таки переклала кілька сторінок, що мені дуже сподобалося. З тих пір і почалося моє захоплення художнім перекладом.

 

Про методику перекладу

 

Х.Н.: Хоч я і викладаю в Університеті дисципліни, пов’язані з перекладом, все ж далі вважаю, що його навчитися неможливо. Єдиний визначальний фактор – це час і досвід. Чим більше ти перекладаєш, тим краще ти вникаєш у речі. Тут не дуже можна застосувати теорію в художньому тексті, оскільки ти щоразу придумуєш якісь нові техніки та методики, поки перекладаєш. Час – ось що вчить тебе не боятися оригіналу, не прив’язуватися до окремих висловів чи синтаксичних конструкцій. Дуже часто це стає помилкою початківців, які намагаються копіювати абсолютно все: що бачать – те й перекладають.

 

Мені пощастило з листами Моцарта, оскільки їх можна було перекласти, лише відірвавшись від від оригінальних текстів: тобто якраз Особистість композитора дозволила зрозуміти листи адекватно, але для того, щоб їх перекласти, треба було доволі місцями відходити від оригіналу повністю. У студентські роки для мене цей переклад був зразком того, як текст починає перебувати в окремій площині від оригіналу, живучи своїм життям. Не існує якихось рецептів для перекладачів. Ти мусиш любити цю справу, відчувати до неї азарт, і тоді все вдасться.

 

К.М.: Кожен текст треба слухати. Останні роки я більше працюю з редактурою, аніж з перекладом, однак вслухання в україномовні тексти різних авторів навчило мене відриватися від оригіналу і вміти чути те, що ти твориш власною мовою. Дуже важливо знайти правильний спосіб функціонування твоєї мови та впіймати ідеї, нюанси оригінального тексту, які мають прижитися у вихідному варіанті. Саме тому вслухання – це та найважливіша річ, яка дає натхнення і допомагає відчути внутрішню ритміку оригіналу.

 

 

Про труднощі перекладацької справи

 

К.М.: Складнощі бувають дуже різні, але від кожної з них можна чогось навчитися. Особисто для мене був складним переклад сучасної драматургині Сари Кейн. Це був абсолютно не мій текст – «Жага», де велика кількість сленгу, певних вкраплень жахливої реалістичної жорстокості, змушували мене заблокувати мої «внутрішні вуха». І хоча текст був дуже жорстоким, мені з ним значною мірою пощастило – принаймні більше, ніж Олегові Лишезі, який перекладав іншу п’єсу цієї ж авторки – «Підірвані», де багато фізіологічного реалізму, купа крові, сексу в найгірших його проявах. Йому також було важко з тієї точки зору, що ти звик або блокувати такі речі, або час від часу по-дитячому вдавати, що їх не існує. Ми говорили з Олегом, що найбільшою складністю тут був не стільки момент перекладацький, скільки особистісний – коли тобі треба заглушити певні речі, щоб почати працювати з текстом.

 

Коли я перекладала Толкіна «Сказання з небезпечного королівства», був один розділ «Листок пана Дрібнички», який мене дуже вразив. Після стількох перекладів цього автора я зрозуміла, яким майстром він був – зазвичай Толкін писав беземоційно, а тут я не могла перекладати, оскільки весь текст – це суцільна емоція. Мені бракувало слів, тому я вирішила кілька разів перечитати розділ, що зазвичай роблю рідко. Вся технічність цього автора відійшла на задній план, поступаючись емоційності. І тут ти розумієш, що той Толкін, до якого ти звик, раптом робить по-іншому, і в тебе виникає подив, який потрібно перебороти, аби перекласти текст до кінця. Саме це було найбільшою складністю.

 

Х.Н.: Найскладніше – перекладати ті тексти, які тобі не подобаються. Скажу чесно, зі мною такого не траплялося. Переважно я мала щастя сама обирати твори для перекладу. Але тоді, коли виникали якісь труднощі, я одразу згадувала про роль перекладача як лицедія і уявляла себе на місці автора. Тоді все починало йти набагато легше, адже це вже були не мої слова і думки.

 

Для мене найтяжче передавати мову без прикрас. Адже завжди на поверхню вилазить українська натура, коли хочеться вставити певний вигук, емоцію, але при цьому не відходити від тексту. Це складно, але цілком реально – немає нічого неперекладного.

 

Н.Г.: Мені цікаво спробувати себе в різних жанрах, тому намагаюся перекладати не лише романи про любов чи дитячі книги, а й інші тексти. Так, наприклад, коли я перекладала детективний трилер Тесса Геррітсена «Хірург», де було багато вбивств і крові, іноді жахалася, оскільки насправді дуже цього боюся. Однак перекладачеві слід переборювати себе, коли він перекладає такі сцени, відсторонюватися від переживань за долі героїв книги. Це буває емоційно важко, але насправді такий досвід був для мене дуже важливим.

 

Про тексти, що не відпускають

 

К.М.: Насправді мене проймають більше чужі переклади, ніж свої. З того, що я перекладала, найбільше зачепили вірші естонської поетеси Катрін Каальдма. У неї є цикл «Мої коханці», де вміщено тексти, що є абсолютно моїми, я з ними живу. Також тримають дитячі переклади, особливо ті, які можна «випробувати» на власних дітях. У тій же книзі «Кіт на ім’я Сплет», яку я перекладала для Видавництва Старого Лева, є буквально 15-20 слів на розвороті. І тут важливим є момент адаптації емоційності перекладу для сприйняття наших дітей – аби слова звучали так само емоційно, як і в оригіналі. У цьому випадку такі словесні ігри тримали мене дуже довго.

 

Що стосується перекладів інших авторів, то з останнього мене найбільше вразив переклад «Самотності простих чисел» від Андрія Маслюха. Оскільки я не читаю італійською, дуже дивувалася, як можна настільки «вживити» героїв у цю мову, що починаєш відчувати їх поряд. Так, наприклад, в одного з головних персонажів був характерний жест, коли він нервувався – клацання пальцями. І от я, читаючи відповідний фрагмент у перекладі, розумію, що цей персонаж стоїть біля мене поруч – настільки майстерно він прописаний автором і перекладений Андрієм. Тут відчуваєш, що це не просто герої книжки, а реальні люди, які жили чи живуть у певний час.

 

Хто з перекладачів ще надихає? Однозначно Андрій Содомора – це навіть не перекладач, а людина, яка постійно живе мовою та у мові. І якби не його «Студії одного вірша», я би ніколи не дійшла до перекладу.

 

Х.Н.: У мене завжди є велика перерва між перекладами, тому важко сказати, які тексти мене тримають, а які – ні. Мої переклади дуже тяжко пробивали собі дорогу до книжкового видання, бо це було пов’язане здебільшого з фінансуванням. Але коли вже всі питання були вирішені, я з полегшенням відпускала текст, наче пружину. Але знаю точно, що після кожного перекладу голові потрібен відпочинок.

 

У Львові є одна людина, якою я захоплююся – це Мар’яна Прокопович (перекладачка, мовознавець, лексикограф – авт.). Коли я читаю Еко в її перекладі, розумію, наскільки неймовірним є цей текст. Є ще одна людина, на яку я рівняюся, але так і ніколи не дорівняюся. Це покійний Олекса Логвиненко, який перекладав такі тяжкі тексти, які після нього вже ніхто не зможе перекласти. Нещодавно вийшов його переклад «Смерті Вергілія» Германа Броха. Скажу чесно, що цю книгу дуже важко читати в оригіналі, а Логвиненко зробив цей текст просто фантастичним. Коли ти читаєш, то думаєш, що перед тобою еквілібрист, який одночасно оперує не трьома чи п’ятьма м’ячиками, а дванадцятьма. Такого рівня перекладачем він був, і наразі я не бачу йому заміни.

 

Н.Г.: У мене не так багато опублікованих перекладів, аби сказати, що якийсь текст залишає післясмак. Це, напевно, більше пов’язане із сюжетом. Так, наприклад, коли я перекладала «Крадійку книжок», хотілося моментами плакати, бо вона дуже сумна. Але не можу сказати, що мене не відпускав власний переклад оригіналу. Такого ще не траплялося, але думаю, що все попереду.

 

Останнім часом перечитувала «Володаря перснів» в перекладі Катерини Міхаліциної. Завдяки їй знайшла чимало хороших українських слів, які можна використати згодом у власних текстах. Деякі з них я виписую, але більшість запам’ятовую – надто вже яскравими вони є.

 

Про зв’язок із авторами

 

К.М.: Момент долучення до автора є завжди приємним – особливо тоді, коли розумієш, що тобі вдалося нанизати на логічну ниточку всі його слова і зуміти прочитати його послання. Не маю великого досвіду в перекладі живих авторів, але з того, що можу пригадати, – американська письменниця Ґарн Лаура Еймі та її книжка «Белла-балерина». Хороша дитяча література, чудова книжка про песика, яку ілюструвала українська художниця Валерія Соколова, яка живе в Нью-Йорку. Оскільки сама авторка не знає української, то ми опосередковано спілкувалися через Валерію. Також недавно активно комунікувала з російською письменницею Діною Сабітовою, яка також є філологом-русистом, українську мову розуміє, але не розмовляє нею. Її тексти мають особливо чітке дихання, тобто на ритмі базується все. І коли вона написала мені: «Дорогая Екатерина, Вы попали именно в мое дыхание» – я поставила собі одразу кармічний плюсик.

 

Х.Н.: Я переклала трьох авторок, які зараз живуть у Берліні та Цюриху. Зі всіма ними я контактувала під час перекладу, оскільки мала список питань, на які вони відповідали. Що цікаво – у двох авторок були вже завчасно заготовлені довжелезні файли, в яких вміщувалися питання від інших перекладачів. Але моїх, до речі, там не було, тому вони, так чи інакше, мусили мені відповісти особисто.

 

Це звичне явище, коли перекладачеві може бути щось незрозуміло або просто цікаво дізнатися тло, на якому відбуваються певні події в оригінальній версії книжки. Зі швейцарською письменницею Ільмою Ракузою ми провели два дні, розмовляючи про її «Море моря» і проходячи по місцях у тексті, які мені були незрозумілі. Звичайно, це були дуже дружні стосунки, я не відчувала до себе ставлення як до «обслуговуючого персоналу». Коли автори бачили, що я через мову відчуваю те, що вони хотіли сказати, вибудовувалася своєрідна спорідненість душ. Тому це дуже приємний момент – спілкування з тими, кого перекладаєш.

 

Н.Г.: Мій перший переклад – «Бог ніколи не моргає» Регіни Бретт. Скажу чесно, коли перекладала, навіть не думала про те, щоб спілкуватися з авторкою, бо настільки віддавала себе цьому тексту, що все інше просто відходило на задній план.

 

Про теми, що «йдуть на експорт» 

 

К.М.: Після того, як ми з видавництвом побували на кількох ярмарках, можу зробити певний висновок щодо таких тем – те, чим «беруть» закордонну аудиторію – вкраплення свого колориту в універсальність. Коли ми повернулися з Болонського ярмарку, я зрозуміла: наш книжковий ринок не дійшов до такого рівня, як там. У нас багато літер, але нема ідеї. Візуальна мова – більш універсальна. Вона навіть важливіша, ніж слово. Наприклад, коли береш до рук дитячу книгу Жозе Сарамаго, бачиш, що все – і обкладинка, і малюнки – підпорядковане одній ідеї. А ідея може бути втілена навіть в одному слові – самотність.

 

Цьогоріч першу премію на Болонському ярмарку виграли арабські скоромовки. Здавалося б, прочитати арабською практично неможливо, але у книжці настільки красиво та гармонічно переплетено шрифт із зображенням, що не можеш відірвати від неї очей. Для того, щоб книга справді була цікавою, треба мати універсальну тему та дрібку свого колориту, який ніхто, окрім нас, українців, не здатен показати.

 

Х.Н.: Два чи три роки тому, коли вийшла книга «Мама по скайпу», одночасно з українською версією з’явилася німецька. Автори надсилали свої тексти перекладачам, і згодом ця збірка оповідань здобула велику популярність на Ляйпцизькому ярмарку. Це була розповідь про жінок-заробітчанок – і для них, і про них (мається на увазі про закордонну аудиторію – авт.). Я впевнена, що багатьох німецьких читачів і читачок ця книжка змінила і вони почали по-іншому ставитися до своїх прибиральниць. Іншим вдалим прикладом є «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» Наталки Сняданко. У нас, в Україні, її сприйняли дуже гостро – мовляв, там є натяк на лесбійські стосунки, головні героїні – заробітчанки тощо. Для німців цей текст став важливим, адже в ньому поєднувалося сто п’ятдесят портретів живих людей, які розповідали про свої проблеми і життєві перипетії. Думаю, що ця книжка стане дуже успішною в Німеччині.

 

Австрійські видавництва дуже люблять книжки, де є відчутна присутність Австрії. Так, наприклад, дуже схвально відгукнулися на «Танго смерті» Винничука, порівнявши його з Борхесом. Для австрійців цікаво почитати описи Львова, оскільки вони знають це місто, але можуть його побачити з іншого боку. Зацитую Катеріну Раабе, редакторку видавництва Suhrkamp, в якому кілька років реалізовується видавнича програма східноєвропейських літератур – «Я шукаю авторів, які можуть розповісти нам щось про нас, і то в такий спосіб, щоб ми змогли пригадати, що носимо в собі значно тривалішу, значно заплутанішу історію, ніж видається на перший погляд. Важливо, щоб праця цих авторів вписувалася в наш літературний контекст. А вже якщо вони, як це трапляється у випадку українських авторів, мають що нам розповісти про свою практично невідому нам країну, тоді можна вважати це справді щасливим збігом обставин».

 

Фото Юлії Казьоннікової

20.05.2016