Байка

Малий фейлєтон

Жив собі дід та баба. І була в них...

— Наперед знаємо, — скажеш, Читачу: — курочка ряба.

А от і не курочка зовсім, а навпаки: був у них когут.

Звичайний собі когут.

Здавалося б, жив би собі в діда й баби когут той своїм спокійним когутячим життям, дзьобав би те, що йому призначено дзьобати, й чекав би на день, коли нарешті потребуватиме його баба до зупи.

То ж ні. Перевернулося зовсім у голові цьому когутові й почав він думати, що ніякий він когут, а не більш і не менш, як орел. Став по драбині лазити на хату й, стоячи там на вершку, кричав на ввесь Божий світ:

— "Ку-ку-ріку!"

— Здурів наш когут! — каже баба до діда. — Біг-ме, здурів. Де ж видав хто, щоби когут на хату лазив та дер своє горло з ранку до вечора!

Вийшла баба з хати, підняла голову та й почала соромити когута:

— Бога ти бійся! Що люди подумають про тебе й про нас, коли ти вироблятимеш таке? Злазь мені зараз із хати!

А когут до баби:

— Х-хе! Говориш таке! Очей тобі забракло, чи що: не бачиш хіба, що я зовсім не когут, а великий орел степовий.

— Що? — і баба аж ляснула долонями по стегнах. — Орел, каже! Чуєте, людоньки божі — орел, він каже! Та ж орел, голово ти когутяча, хіба такий буває? Піди-но ліпше до калюжі та подивися на себе! Орел із високості на все споглядає, а ти ніколи вище, як на хаті, не бував, закукурічена голово твоя! Злазь, кажу, з хати!

— Не злізу.

— Злізай! Бо, біг-ме, драбину заберу.

Відвернувся когут від баби, навіть дивитися не хоче на неї.

Узяла баба та й забрала драбину.

— Ну, побачимо, — каже, — як ти тепер додолу дістанешся.

Стоїть когут на хаті й реве на все горло: "Ку-ку-ріку!" А всі навколо сміються з нього: і гуси, і качки, і індики, і свині. Навіть теля дурне регочеться.

А когут кричить згори:

— Я отаман ваш! Чуєте?... Ви, плазуни нещасні! Дивіться-но, як я полечу в небо!

Затріпав він крилами, підскочив, хотів угору піднестись, та закрутився в повітрі й упав коміть головою на землю.

Усі до нього — а він тільки очима шкляними ворочає навколо.

— Ну, не казала я тобі, нещасний когуте, що голови не зносиш своєї, — баба до нього. — Що робити тепер, діду, з ним?

— Піди та наточи ножа об цеглу, — каже дід до баби. — Покладемо вже край цій когутячій забаві...

***

Почалося, бачите, Читачу, як у дитячій казці, а скінчилося казкою для дорослих.

Буває всяке на світі.

[Краківські вісті]