До 25-річчя з дня смерті Ів. Франка
Дружба Франка й Ожешко, віддалених від себе кордонами, не була випадковою. Вона не виникла ні з причини їх особистих справ, як це часто буває, ні наслідком споріднення душ двох видатних письменників, які прагнули обмінятися думками. Дружба Франка і Ожешко мала характер символічного акту. Два народи, між якими шляхта посіяла ворожнечу, прагнули через своїх найкращих представників подати руки і засвідчити свою дружбу.
Польська письменниця зацікавилася українською справою в 1884 році. В листах того часу до різних знайомих вона писала, що прагне навчитися української мови і познайомитися з українською літературою. В одному з листів Ожешко робить гіркий докір своїм землякам: "Те, що спричиняють українцям в Галичині, завжди мене болить і здається, що це якась пекельна політика. Оці всі антисемітизми, антиукраїнізми і т. д. передусім глупі і погані, крім того, вони вбивчі для самих нас. Треба пізнаватися, щоб єднатися, єднатися, щоб спільно йти до доброї і побажаної мети, разом працювати для майбутнього — яка ж це прекрасна мрія! І невже вона лишиться тільки мрією? Треба заперечити цьому всіми нашими силами. Ми, неначе мурашки, несім свої стеблинки, як хто може. Я вже розпочала це. Вже рік я пишу селянські повісті, а селяни у нас — українці".
Хоч Ожешко слабо орієнтувалася в національних проблемах колишньої царської імперії і часто плутала українців з білорусами, проте вона боляче реагувала на ганебні виступи польських націоналістів у Галичині проти українців. Прагнучи пізнати правдивий стан і зблизити обидва роз'єднані шляхтою народи, письменниця віддалася цій справі з запалом і ентузіазмом. Протягом року вона прочитала "Кобзар" Шевченка, твори Костомарова, Котляревського, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького і декілька творів Франка. У Франкові вона відчула не тільки доброго письменника, але й всебічного знавця української літератури та людину, твори якої є уособленням народних прагнень.
Знайомство з творами Франка підказало їй зав'язати з письменником листування. В першому листі Ожешко пише, що для суспільних і літературних справ вона прагне грунтовно ознайомитися з усім, що торкається українського народу, і просить у Франка допомоги в цій справі. Письменниця називає його "людиною і товаришем по думках і перу", ставить Франкові ряд запитань і просить дозволу на переклад повісті "Захар Беркут" на польську мову.
Франко відповів Ожешко негайно. "Ваше ім'я, — писав він, — як чільної репрезентантки прогресивного духу в польській літературі, відоме мені давно. Деяким річам у Вашій письменницькій техніці я Вам дуже завидую, наприклад, того делікатного тінювання почуття і характерів, можливого тільки для жіночої руки, тої всеобіймаючої любові, розлитої, мов прозора синява неба, над усіми Вашими побутовими картинками". Далі від відповідає авторці на всі її запитання, інформує про літературу, дає поради і радо погоджується на переклад повісті "Захар Беркут".
Сердечна відповідь Франка була для Ожешко милою несподіванкою. Письменниця ще з більшим запалом знайомиться з українською літературою, і в другому листі до Франка пише: "Чим більше я читаю, тим більше відчуваю чудову розкіш і поезію цієї літератури. Вона чиста, як хрусталь, тепла, як літній вечір, несподівано оригінальна і неподібна до ніякої іншої, знаної мені, літератури".
Свідомість, що поляки, живучи по-сусідству, нічого про українську літературу не знають, сповнює письменницю гіркими рефлексіями. "Чого ж ми, кормлячись безліччю перекладів всякої вартості, досі не користаємо з такого гарного і з такого нам близького джерела? — запитує Ожешко. — Винні в цьому польські націоналісти. Також на Білорусі, — пише вона, — більшість польської інтелігенції хворіє на різні манії, як полонізацію, "культурну місію" для сусідніх народів, патріотичний шовінізм і т. д.
В листі Ожешко щиро прагне зближення польського, українського і білоруського народів і задумує розпочати це зближення з літератури. Вона задумує видати українську антологію, переклавши до неї ряд повістей і новел, серед яких буде також "Захар Беркут" Франка. В збірнику, на її думку, повинна бути широка стаття про українську літературу. Письменниця висловлювала надію, що антологія матиме багато читачів і виконає своє завдання.
Одержавши від Ожешко щирі думки про польське суспільство, Франко у відповідь дав їй аналіз тодішнього українського суспільства, згадуючи "роботу" польських націоналістів у Галичині. Він уважав, що в культурному зближенні краще буде визнати власні провини, ніж говорити про чужі. Франко в своєму листі до Ожешко скаржиться на зашкарублість тодішньої української інтелігенції: "Хоч мало у нас інтелігенції, та й вона розбита на атоми, ворогує між собою за букви, за правопис, за мову, за фантастичні мрії про майбутнє, а за той час, не дивиться на те, що її оточує, не робить того, що найближче рук".
"Правда, — писав Франко, — якийсь час здавалося, що сільська інтелігенція, особливо молоде покоління 60-х років, пройняте українофільськими ідеями, візьме верх. Але українофільство 60-х років буяло в нас романтичне, поза теоретичну оборону самостійності малоруської народності не вийшло, західно-європейських прогресивних ідей не набрало, тим то й не могло устояти на ногах, коли пізніше піднялася попівсько-єзуітська реакція, і з початком цього року одверто стало під її прапор.
В середині 70-х років виступило у нас на сцену покоління, до якого і я себе причисляю. Це покоління внесло в програму нашого народовства нові домагання: крім теоретичної оборони самостійності українського народу воно домагалось практичної оборони інтересів народу на економічному і соціальному полі, домагалося служби інтелігенції для інтересів робочого люду, в літературі реального зображення життя того люду і ширення правдивої освіти між народом і інтелігенцією".
Після піврічної перерви в листуванні Франко надіслав Ожешко листа, запрошуючи письменницю до співробітництва в журналі "Поступ", який він задумав видавати. "Щиро прагну, — писав він, — щоб "Поступ" міг ближче познайомити українських читачів з талантом і способом мислення одної з найсимпатичніших письменниць слов'янщини". Ожешко в своїй відповіді назвала це запрошення "наймилішим з усіх, колинебудь одержаних" і обіцяла надіслати для журналу новелу з білоруського життя або статтю про українську літературу.
Після цього листування письменників знову припинилося. Через кілька місяців його відновила Ожешко, пишучи лист в справі перекладів Франкових творів "Захар Беркут" і "На дні" — це останнє вже було надруковане в "Дзенніку Лодзькім". Франко в своїй відповіді скаржився, що цензура не пускає в Росію його "Панських жартів" і тому обіцяє їй вислати поему в кількох конвертах. В кінці просив Ожешко надіслати йому свою фотографію. "Ваше обличчя, — писав він, — я, правда, бачив в ілюстраціях, але хотілось би мати вас між тими, дружба яких найдорожча для мене".
Ожешко не тільки надіслала йому фотокартки, але й 2 томи своїх новел та "Дзеннік Лодзький", в якому був надрукований переклад Франкового оповідання "На дні".
Останні 2 листи Франка і Ожешко були написані в квітні 1888 року. Після цього їх листування з невідомих причин обірвалося назавжди. Мабуть обоє переконалися, що про правдиве зближення можна буде говорити тільки тоді, коли обидва народи матимуть можливість безпосередньо порозумітися. Таке можна думати, читаючи лист Ожешко, написаний 15 років пізніше до Дрогошевського: "Вже перед роками, — говорила письменниця, — я навчила-ся читати по-українськи, прочитала біля 200 книжок, але користі з цього не було ніякої, бо варшавська цензура не дозволила про ці справи ані одного слова написати".
Переклав з польської П. Козланюк.
[Вільна Україна]
17.05.1941