Продовження теми сексуальних інстинктів на війні.
Сексуальний інстинкт на війні був і залишається ворогом сімейних пар, адже ставив перед ними етичні проблеми шлюбної вірності. Тривала розлука призводила до статевого утримання, яке порушувало інтимну гармонію та функціонування організму, звичного до регулярних статевих контактів.
У мирний час сімейні пари практично не стикалися з такими проблемами. На війні все змінилося, і для багатьох це стало проблемою. Дехто навіть не підозрював, що здатен на подружню зраду через це. Намагаючись хоч якось виправдати себе, люди на війні зазвичай наголошували, що вдавалися до «фізичної» зради, а не до «духовної», бо важко було чинити опір фізіологічній потребі. Але було чимало випадків, коли війна, навпаки, допомогла одруженим чи закоханим розібратися в почуттях і скріплювали їхні союзи.
Взагалі питання адюльтеру на війні – це питання часу. Відчуваючи сильний сексуальний голод, чоловік чи жінка можуть вдатися до подружньої зради через неспроможність стримувати своє лібідо. Але цьому мають сприяти певні обставини: відсутність бойових дій, голоду, перевтоми. Саме тому про адюльтер найчастіше йшлося в штабах, тилових частинах і шпиталях.
Німецький солдат Віллі Фольфзанґер згадував, що поранені солдати в шпиталях видужуючи, ставали для санітарок «тваринами», спраглими їхніх тіл: «Сестра страждала, дивлячись в очі цих солдатів, які скрізь ходили за нею, спостерігали її ходу, подумки роздягали її. Коли вони страждали від болю, то бачили лише її дбайливі руки й ловили кожне лагідне слово. Медсестра дарувала їм довіру, допомагала, як могла, сміялася разом із ними, і пацієнт видужував. Стан його поліпшувався, і він поступово втрачав почуття вдячності. Та сестра й не вимагала цього. Але тут починалися двозначні жарти, спроби до зближення, непристойності. Сестра продовжувала сміятися разом з ними, хотіла допомогти цим суворим людям знайти себе, але вони вже не знали меж. Тваринне почуття виявлялося сильнішим… Деякі санітарки не витримували та починали поводити себе так само, як і ці чоловіки. В підсумку ставали повіям. Вони нікого не любили, їх просто брав самець, тварина, яку вони вибирали зі сірої маси для себе. Сьогодні отримували один якийсь екземпляр на вибір, а завтра – інший».
Моральний аспект вирішував не завжди. Людина зі слабкими моральними засадами при наявності сильного лібідо впиралася йому недовго. Натомість морально стійка людина зі слабким сексуальним інстинктом могла уникнути подружньої зради. Ті ж, хто звик до адюльтеру ще в мирний час, взагалі не переймалися моральністю своїх дій. Референт керівника з аграрних справ в Іванківському гебітскомісаріаті Київщини Йоганн Бьоше у до свого листа дружині від 20 вересня 1942 року додав світлину, де він із колегами в товаристві машиністки-стенографістки. У листі пояснив дружині, що жінка була з ними вісім днів, і солдати не дуже церемонилися з нею. Потім підсумував: «Для багатьох слова «честь» і «вірність» – порожнє місце».
Дехто навіть створював тимчасові «шлюби», в основі яких лежали суто статеві стосунки. Саме фізіологічна потреба була головним мотивом відносин письменника-фронтовика Льва Копелєва і старшого лейтенанта Люби Н. (її прізвище письменник не вказував у спогадах з етичних міркувань). Спочатку вони разом працювали, а потім стали жити як чоловік і дружина, хоч обидва мали сім’ї. Своїх родин коханці після війни покидати не мали наміру, про що чесно сказали одне одному. «На перших порах про кохання й мови не було. Я казав: оскільки нам доводиться працювати разом удень і вночі, все одно доведеться спати разом, і не варто відкладати – може бути, і помремо разом від одного снаряду».
Військово-польовий роман лікаря Віри Пєнкіної та командира мінометної батареї Всеволода Любашина тримався на бажанні жінки мати захисника та сексуального партнера. Як згадує ветеран Ісак Кобилянський, їхні фронтові друзі були певні, що ці стосунки завершаться створенням родини. Але за три тижні до кінця війни жінка оформила документи на звільнення в запас і, коли все було готове, сказала коханцю: «Сєвушко, спасибі, дорогий, за все, що ти дав мені в ці роки, спасибі за твоє кохання, за твої пестощі! Але, любий, ти маєш зрозуміти, що ми з тобою – не пара для життя на “гражданці”. Ти знайдеш своє щастя, а я – своє. Прощавай, Сєвушко, і будь щасливим!».
Все ж подружня зрада на війні не була явищем тотальним. Люди мають різний ступінь психологічної пластичності, від якої залежить діапазон їхніх життєвих стратегій і моделей поведінки. «Я чесний душею і тілом перед своєю дружиною і таким думаю залишатися до кінця… Дав собі клятву – пронести вірність через всю партизанщину – і пронесу», – писав у щоденнику ще один письменник, Микола Шеремет, перебуваючи у 1942-1943 роках у складі Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання. «Все ж велика частина жінок і дівчат залишалася вірними своїм чоловікам і коханим і пронесла це святе кохання до кінця своїх днів», – згадував колишній червоноармієць Олександр Йолкін.
Ймовірність адюльтеру на війні була однією з причин постійних ревнощів серед подружніх пар. «Настрій і думки Вірині мене засмутили і образили. З якоїсь невідомої і безпідставної причини вона обвинувачує мене в невірності: ревність не дає їй спокою. Мені аж смішно стає, вона киває на Кухаренко, оце так вгадала – ми живемо весь час з нею, як кішка з собакою… У Москві за Федоровим [командир радянського партизанського з’єднання – Z] і його свитою Віра спостерігала розгульне й некрасиве життя і робить висновок: “Якщо і ти будеш так, як вони, то мені нема чого сподіватися на твою вірність”. От дурна і завзята жінка, що з нею таке? Образливо, а потім і шкода Віру – невже старість її так псує?», – розмірковував над причинами ревнощів своєї дружини Микола Шеремет.
«Я довго не спав і все думав про те, чи скоро зустрінуся зі своїм загоном, потім у голову почали лізти різні думки, згадав про зустріч з Ганнусею, і все стало перед очима. Де вона тепер? Невже вже вийшла заміж і про все забула? Тихо собі живе над голубим Бугом і, може, лише інколи згадує незабутню сторінку свого життя?» – мучився здогадками командир відділення партизанського загону ім. Сталіна Федір Ткаченко.
Ірина Дунаєвська
Впливали на таку поведінку чоловіків і жінок постійні розмови про подружню невірність, дуже поширені серед військових. Військова перекладачка Ірина Дунаєвська до одруження не звертала на них уваги, але після тривалої розлуки з чоловіком записала у щоденнику: «Дивно, що звичайні армійські розмови про невірність дружин і чоловіків, до яких за роки війни можна було звикнути, тепер мене зачіпають, хоч я, звичайно, цього не показую... Снилося, що Олексій мені написав, що я йому більше непотрібна».
Ревнощі та туга за чоловіками спонукала жінок іти служити разом з ними до війська чи до партизанських загонів. Вже згадана дружина Миколи Шеремета, Віра, спостерігаючи в Москві розгульне життя партизанських командирів (про яке, за висловом одного з них, Григорія Балицького, ходили легенди), вирішила не «залишати чоловіка партизанкам» і, закінчивши курси медсестер, прибула до з’єднання, де служив чоловік.
Історія кохання білоруски Любові Федосенко та її майбутнього чоловіка Василя варта сюжету кінодрами. На початку війни жінка евакуювалася до Харкова, а потім у Татарстан. Коли почали формувати загони для висадки в окупованій німцями Білорусі, вона погодилася на пропозицію пройти навчання у спецшколі та вирушити до одного з партизанських загонів. Там отримала листа від майбутнього чоловіка, який воював на фронті. Радості жінки не було меж, адже майже два роки нічого про нього не чула. Партизанка звернулася до ЦК ВКП(б) з проханням перевести її на фронт. Отримавши відмову, Любов дізналася, де служить Василь, і поїхала до нього самовільно. Зустрівшись із чоловіком, вирішила не залишати його та служити разом.
Щоправда, такі жіночі ідеї чоловіки зазвичай сприймали без ентузіазму, бо реально уявляли, через що їм доведеться пройти. Та все ж жінки військовиків нераз добиралися на передову – побачитися з чоловіками. Хоч найчастіше їх вдавалося відмовити від таких мандрівок, а тих, хто досягав передової, перехоплювали і під конвоєм відправляли назад. Простіше було дружинам тих командирів, які перебували в тилу або в штабах бригад, зазвичай дислокованих на значній відстані від передової. За бажання та сприянні чоловіка вони могли приїхати до нього на кілька днів чи тижнів, якщо на фронті було затишшя. Микола Нікулін відзначав, що до його комбрига дружина й донька приїздили у штаб бригади.
Не лише людське лібідо, подружня зрада чи ревнощі ставили перед подружжями чи закоханими етичні проблеми. Дуже впливала на подальше спільне життя тема інвалідності. Переважна більшість дружин готові були прийняти чоловіка-інваліда з фронту, лиш би він був живим. «Як я заздрю жінкам, чоловіки яких повернулися з фронту. Хоч з однією рукою, з однією ногою, але з головою на плечах і обличчям, з яким можна і поговорити, і жінкам щось підказати. Садиби свої раніше від усіх поорали, будинки виглядають гарно, самі ходять гарно вбрані, бо серця в них спокійні. Хоч би й ти прийшов, хоч поранений, але живий», – писала в листі до чоловіка П.Грошева.
Та все ж звичними були випадки, коли втрата ноги, руки, спотворення обличчя, зору, пошкодження рухового апарату могли призвести до припинення відносин між закоханими чи розпаду родини. Тамара Овсянникова розповідала, що коли в них у дивізії 1944 року дівчині ампутували ногу, від неї відразу відмовився кавалер. Втім, офіцер, який сильно кохав дівчину, дізнавшись про це, поїхав до Ленінграду та з букетом троянд прийшов до шпиталю робити пропозицію руки та серця. Потім вони прожили разом довге життя, виховавши трьох дітей.
При аналізі солдатських розмов на фронті впадає в око, що вони найбільше боялися стати «лежачими» інвалідами після поранення і тягарем для рідних або отримати поранення, пов’язане зі статевими органами. Втрата кінцівок (руки чи ноги) не була такою страшною. «Вибравшись із-під обстрілу, я вже майже дійшов до наметів з червоним хрестом, але зупинився через потребу. І тут виявив, що найважливіше місце на тілі чоловіка розсічене наполовину, – розповідав про своє поранення сержант Кукушкін. – Кров поки не йшла, ймовірно стався якийсь спазм… Зажавши рану в кулаці, мені вдалося добігти до санчастини, де я відразу потрапив на операційний стіл. “Справа погана, – сказав хірург. – Доведеться ампутувати!” “Ні в якому разі! Помру, але з ним!”. Я наполіг, щоб оперували без наркозу (ще присплять та відріжуть). Було боляче, аж кола перед очима». На щастя для пораненого, операція була вдала, і він зміг далі жити повноцінним життям.
Збираючи колись спогади про війну від старожилів свого рідного села Вишпіль, автору довелося почути цікаву історію від ветерана Миколи Гуменюка: «Чи боялися ми загинути? Звичайно боялися! Жити хочуть всі. Але не менше від смерті боялися отримати поранення у це місце. Тоді вже ти точно нікому не потрібен був. Пам’ятаю випадок після війни: в одне село Новоград-Волинського району привезли фронтовиків, які нікого не мали, щоби місцеві молодиці чи вдови вибрали собі чоловіка. Після війни такі речі були нерідкими. Всіх їх вишукували в шеренгу, там в основному інваліди були без рук чи ніг. Лише один і з ногами, і з руками. Жінки швиденько собі розібрали всіх, лишився тільки він. Знаєш, чому не забрали? Йому на війні відбило чоловічу принаду. Жодна жінка не підійшла до нього. Кому він потрібен? Дітей від такого не народиш і ночами будеш вити від бажання. Не життя, а каторга».
10.05.2016