Ми переконані в тому, що вона існує, але нове дослідження припускає, що це може бути тільки трюк, який наш мозок демонструє сам собі
Це відбувається сотні разів на день: ми тиснемо на snooze, відтерміновуючи дзвінок будильника, ми вибираємо сорочку в шафі, ми сягаємо рукою по пиво в холодильнику. Щоразу ми сприймаємо себе як вільних аґентів, свідомо і цілеспрямовано спрямовуючи наші тіла. Але що має сказати наука про справжнє джерело цього досвідчення?
У класичній статті, опублікованій майже 20 років тому, психологи Ден Веґнер і Талія Вітлі зробили революційне пояснення: досвідчення свідомо вчиненої дії, припустили вони, часто є не більш як постфактумно зумовлений висновок про те, що наші думки зумовлюють певну поведінку. Самі ж відчуття, однак, не відіграють причинної ролі у витворення такої поведінки. Часом це може змушувати нас думати, що ми робимо вибір, коли насправді ми його не робимо, або думати, що ми здійснили інший — ніж фактично зробили — вибір.
Але тут загадка. Припустимо, як пропонують Веґнер і Вітлі, ми обсервуємо (несвідомо) себе, виконуючи якусь дію (наприклад, вибираючи коробку пластівців у гастрономі), а щойно потім (тобто після цього) доходимо висновку, що ми зробили це свідомо. Якщо це і є справжня послідовність подій, то як ми можемо оманюватися, вірячи в те, що ми свідомо зробили свій вибір, перед тим як спостерігали наслідки цієї дії? Таке пояснення наших думок про наші дії, здавалося б, вимагає надприродної зворотної каузації з нашим досвідченням свідомої волі як продукту й очевидної причини поведінки.
У дослідженні, щойно опублікованому в Psychological Science, ми з Полом Блумом вивчали радикальне — але не магічне — пояснення цієї головоломки. Можливо, в ту мить, коли ми досвідчуємо вибір, наш мозок переписує історію, оманою змушуючи нас думати, що цей вибір — який фактично був завершений після того, як його наслідки були підсвідомо сприйняті, — з самого початку був вибором, який ми зробили.
Хоч точний спосіб, у який мозок міг би це зробити, досі не до кінця зрозумілий, усе ж подібний феномен було задокументовано і в інших місцях. Наприклад, в оптичній ілюзії фі-феномену ми бачимо видимість попереднього руху точки, побачивши лиш досягнення нею кінцевого пункту, чи — в перцепційній ілюзії — ми відчуваємо фантомні дотики, що рухаються вгору по нашій руці ще перед тим, як ми реально відчуємо цей дотик вище на нашій руці. Такого роду «післябачливі» [англ. postdictive — на відміну від передбачливий] ілюзії зазвичай пояснюються затримкою в часі, який потрібен зовнішній інформації, щоб досягнути усвідомленого розуміння: через оте певне відставання від реальності свідомість може «передбачати» майбутні — ще не усвідомлені, але вже підсвідомо закодовані — події, створюючи ілюзію, в якій досвідчуване майбутнє змінює удосвідчене минуле.
В одному з наших експериментів учасникам декілька разів показували п'ять білих кіл у випадкових місцях на моніторі комп'ютера і просили швидко подумки — ще перед тим, як це станеться, — передбачити, яке з них загориться червоним кольором. Якщо коло змінювало колір так швидко, що учасники відчували себе не в змозі здійснити свій вибір, вони могли заявити, що не встигли. Якщо встигали — то вказували, чи вони вибрали якраз червоне (перед тим, як воно ним стало) чи інше коло. Ми досліджували, з якою ймовірністю люди повідомляли про успішне передбачення з-поміж тих випадків, коли вважали, що вони мали час зробити вибір.
Без відома учасників коло, яке загорялось червоним кольором в кожному випробуванні експерименту, обиралось комп'ютерною програмою в цілком випадковий спосіб. Тому, якщо учасники справді завершували свій вибір, коли стверджували, що завершили його — перед тим, як одне з кіл стало червоним, — вони мали би вибирати червоне коло приблизно в ⅕ спроб. Проте результати повідомлень учасників мали нереалістично велике відхилення від цих 20% ймовірності — вони перевищували 30%, — коли коло змінювало колір особливо швидко. Ця модель відповідей свідчить про те, що іноді мозок учасників свідомо змінював порядок подій, створюючи ілюзію, що вибір передував зміні кольору, коли насправді він був спричинений нею.
Важливо, що кількість повідомлень учасників про вибір червоного кола впала майже до 20%, коли затримка зміни кольору кола була достатньо довгою для того, щоб підсвідомість вже не могла прокрутити цей трюк зі свідомістю й дістати передчуття зміни кольору перед тим, як був завершений свідомий вибір. Цей результат ґарантував, що учасники не намагаються просто обдурити нас (або самих себе) щодо своїх здібностей прогнозування, або що їм просто подобалося повідомляти про те, що вони мали рацію.
Фактично учасники, що показали нашу залежну від часу ілюзію, часто зовсім не знали про свій вище ймовірності результат, коли під час обговорення експерименту після його закінчення їх питали про це. Крім того, в пов'язаному з цим експерименті ми виявили, що схильність зробити правильний вибір не була спричинена плутаниною чи невпевненістю щодо вибраного: навіть коли учасники були дуже впевнені в своєму виборі, вони демонстрували тенденцію «вибрати» правильно з нереально високою ймовірністю.
Взяті разом, ці дані експериментів свідчать про те, що, можливо, ми систематично оманюємся в тому, як робимо вибір — навіть коли маємо сильну інтуїцію про протилежне. Чому ж, однак, наш розум щонайперше оманює нас в такий, здавалося б, нерозумний спосіб? Хіба ця ілюзіє не руйнує розумову діяльність і поведінку?
Можливо, ні. Можливо, цю ілюзію можна пояснити простим зверненням до обмежень перцептивного процесу обробки інформації мозком, що створює плутанину тільки в дуже коротких проміжках часу, які вимірювались в наших (або подібних) експериментах і які навряд чи впливають на нас в реальному світі.
Цікавіша можливість полягає в тому, що наш мозок спроектовано так, щоб спотворювати наше сприйняття вибору, і що це спотворення є важливою рисою (а не просто помилкою) нашого пізнавального механізму. Наприклад, якщо досвідчення вибору є свого роду причинним наслідком, як припускають Веґнер і Вітлі, то зміна порядку вибору і дії в усвідомленому розумінні може помагати зрозуміти, що ми фізичні істоти, чиї дії можуть змінювати світ. Ширше беручи, ця ілюзія може бути в центрі розвитку віри в свободу вибору і, своєю чергою, мотивацією покарання.
Проте незалежно від наявності чи відсутності переваги нашої віри в те, що ми контролюємо наше життя більше, ніж це насправді є, ясно, що ця ілюзія може зайти занадто далеко. Якщо чвертьсекундне спотворення в часовому досвідченні може й не бути чимось серйозним, то спотворення за більших затримок — які можуть зашкодити людям з такими психічними хворобами, як шизофренія і біполярний розлад, — здатні суттєво і згубно деформувати фундаментальні погляди людей на світ. Люди з такими хворобами можуть почати вірити в те, що вони можуть керувати погодою або що вони наділені надприродною здатністю передбачати поведінку інших людей. В екстремальних випадках вони можуть навіть дійти висновку, що мають богоподібну владу.
Ще треба з'ясувати, якою мірою післябаченнєва ілюзія вибору, яку ми спостерігаємо в наших експериментах, співвідноситься з тими більш важливими аспектами повсякденного життя і психічних захворювань. Ілюзія може стосуватися тільки невеликої групи нашого вибору, що робиться швидко і без великих роздумів. Або може бути дуже широко поширеною — реґулюючи всі аспекти нашої поведінки, від найпростіших до найскладніших рішень. Найімовірніше, що істина є десь між цими двома крайностями. Так воно чи ні, ці дослідження додаються до щораз більшої кількості наукових праць, які припускають, що наші, навіть найусталеніші, уявлення про власну волю і усвідомлюване досвідчення, можуть бути смертельно помилковими.
Adam Bear
What Neuroscience Says about Free Will
Scientific American, 28.04.2016
Зреферував Михайло Мишкало
05.05.2016