Радіо Свобода та Клуб книжкового дозвілля до річниці відходу українських військових із руїн аеропорту видало книжку «АД 242», зі сторінок якої лунають голоси кіборгів, волонтерів та експертів. На 350 сторінках, що коштують 89 гривень, міститься розповідь про майже річну оборону Донецького аеропорту: понад сто інтерв'ю, десятки ексклюзивних фото (включно із світлинами Сергія Лойка з «Los Angeles Times»). На презентаціях у багатьох містах України разом з упорядниками були присутні й герої матеріалу.
Структура історії АДу проста: розповіді бійців у логічній послідовності із найперших днів операції. Ці історії хлопці розповідають кожен по-своєму, з різними емоціями, висновками, акцентами та фокусом. Проте вони усі чимось схожі.
Спершу він не зміг сидіти вдома,
і в туфлях/тапках/кросівках прямо з роботи/вийшовши за квітами мамі на восьме березня/покинувши бізнес пішов у військкомат.
Тоді почув про Аеропорт. Захотів бути причетним, бо усвідомив, що там справжня війна, добився першої ротації.
Проїхав «дорогою смерті». Якщо від страху він не забився у підвал, а зрозумів, що йому до снаги, тоді починалась нова історія.
Боєць починав жити реальністю, у якій ти спиш під обстрілами дві-чотири години на добу, одягнений, тоді чергуєш на посту і відстрілюєшся, якщо бій.
Відбув ротацію і, у більшості випадків, не зміг не повернутись знову. Він міг не їсти кілька днів через адреналін, ходити із осколковими пораненнями та відмороженими кінцівками. Жарти та підтримка один одного ‒ таким був побут кіборгів.
Важливо пам'ятати, що в аеропорту Донецька, у такому принциповому легендарному місці, там, де творилась новітня історія України ‒ бійці були виключно добровільно.
А ще там були капелани та волонтери. Більше ніж за рік, озираючись на ті 242 дні, всі учасники оборони, хоча й по-різному осмислюють та інтерпретують багато моментів із структури роботи війська і командування, стверджують одноголосно ‒ це було не дарма. Дехто проводить історичні паралелі, приміром, із Сталінградом, інший каже, що та реальність, це як ожилі книжки Ремарка та Юнгера, що він читав у юності (власне, читаючи АД, у мене теж виникали такі асоціації). Як повторював один із героїв книжки: тут воюють лише ті, що вирішили йти на ризик самі. Інший чоловік каже: чи люди досі не розуміють, що ні за які гроші ти не підеш під постійний вогонь, якщо ти не маєш розуміння, навіщо це, якщо тобі все одно.
Текст циклічний, кожна розповідь чимось повторює попередню. Спершу я не розуміла, для чого, але завдяки цьому прийому до середини книги ти вже разом із бійцями знаєш чи не всі головні точки оборони: і з якого боку метеовежа, й що у підвалі розтяжки… І через деталі дедалі глибше занурюєшся в цю сюрреалістичну атмосферу, де життя вартує водночас й понад усе, й півкопійки. Текст збалансований, кожна розповідь чимось суперечить попередній. І це резонує, бо упорядники не фільтрують правду. Вони залишають ці свідчення на розсуд читача. Хтось із бійців критикує командування, хтось не вважає себе героєм. Комусь назва «кіборги» додала сил, а іншого вояка вона дратує. В одного тепер залишився біль, гіркота, образи, а його напарник каже, що викристалізувалась нова генерація, яка змінить країну на краще, він особисто обіцяє це.
Стилістично це гранично просто поданий матеріал. Текст читається легко, він детальний, часами емоційний, але чистий. У книжці багато фото, знятих безпосередньо бійцями, та QR кодів із посиланнями на матеріали до теми. АД ставить багато незручних запитань, як до керівництва країни, так і до кожного з нас.
Звичайно, пригадується «Аеропорт» Сергія Лойка, але там усе куди більш художньо. А ось «Чеченські щоденники 1994-2004 рр.» Поліни Жеребцової жанрово ближчі до Аду. І якщо там авторка змінюється і переживає війну з позиції цивільної людини, то у цій книжці ми бачимо такі ж трансформації і, несподівано, схожі висновки про цінність життя та війну, як вона є, від солдатів. Багато з інтерв'ю кіборгів записувались у військовому госпіталі у Києві, поки бійці лікувались.
Війна якось нівелює вік своїх оповідачів, вона ризиковано та вперто вигострює оптику. І ось дорослі чоловіки після бою в Аду сідають в коло, один з них дістає казкову скриньку, й каже: хлопці, сьогодні нам всім прийшли листи! І дістає для кожного по аркушу. І той альбомний листок важить для них так само, а може й більше, ніж банка тушонки чи згущенки, той шматок паперу дає їм енергію. Це листи від дітей з усієї України в так звану зону АТО.
Вузол людських доль та енергії, ця книжка не має для вас готових відповідей, вона не означує, чим були 242 дні оборони аеропорту Донецьк. Вона лише про них свідчить для того, щоби ми осмислили самі, для чого то все було.
25.04.2016