Забутьте класичне протиставлення позитивного героя з негативним, правильного держслужбовця із зловмисним бізнесменом. Телесеріал каналу Showtime«Мільярди» знищив в цій царині всі можливі штампи та налаштування, наголошуючи лише на одному добре відомому українцям афоризмові – злочинці мають сидіти у в’язниці! Щоправда з одним додатком: несуттєво, яким способом це зробити – законним чи ні.
Вихід крайньої, дванадцятої, серії першого сезону припав на нашу коаліціаду, прем’єріаду і тому подібний розподіл крісел та кнопок. І примусив пригадати фігуру зухвалого Саакашвілі, котрий правдами і неправдами навів певний лад в Грузії. Виявляється, це – можливо: дістати покидьків, принаймні так націлитися на злочинців, що сама мушка буде пекти їх, сама думка про можливе ув’язнення… Звісно, ні в Грузії, ні в Україні, ні в Америці все не так просто, і навіть не все так однозначно, навіть з визначеннями «покидьок» чи «злочинець».
«Мільярди» є серіалом «нерівним», але і його западини та вивищення варті уваги. До прикладу, центральні фігури: це ні в якому разі не боротьба білого з чорним, бо кожний з героїв тримає купу скелетів в шафі, і більше звертається до лівого плеча, ніж до правого. Та й загалом вони схожі. Рудоволосий амбітний, енергійний і міцно збитий бізнесмен, голова хедж-фонду Боббі Аксельрод – геніальний танк, що пре вперед, підкорюючи на своєму шляху всі висоти. Його чуйка, неймовірна пам'ять та двістівідсоткове переконання у правильності вибраних методів приваблює всіх навколо: захоплених ним підлеглих чи навіть конкурентів, схильних його ненавидіти через елементарну заздрість. Його фонд – це десятимільярдна піраміда його власних коштів та інвестицій, які він вкладає, на яких він грає, з допомогою яких купує і продає акції, роблячи з нічого нові мільярди. За ним – команда, що його обожнює, дружина, яка любить, і шафа, куди поки що не потрапили очі сторонніх. Допоки на шляху не трапляється інший танк, лупатий і пузатий прокурор Чак Родс, геніальний правець з розумом, подібним до комп’ютера, і вдачею, вартою книги рекордів Гіннеса. Його команда – його безумовно віруюча паства, його дружина – хазяйка дому його, хазяйка його життя і його ліжка. Що б там не відбувалося… Чому ці два танки почали стріляти один в одного – не так вже й важливо, чи то поле виявилося одне, чи захотілося помірятися довжиною гармат, – важливо, що бій почався!
За великим рахунком, творці серіалу взяли за основу протиборство двох самців в кам’яному віці, що чубляться навіть не за самку чи їжу, а за сферу впливу. Перенесли їх до сучасного світу Нью-Йорку з його ВоллСтрітом, Манхеттеном, розпустою та пусткою 11 вересня, і примусили на поталу збоченим людським інтересам з’ясовувати стосунки в царині бізнесу та закону. Додали трохи фрейдизму з психопатологією, американської мрії з традиціями, феменізму, гомосексуалізму і акторської харизми.Таким чином вийшов добре збалансований і добре деталізований світ, ще тим чудово випещений, що створений був в самому Нью-Йорку. Саме з міста великого яблука і виконавець ролі прокурора Пол Джіаматі, великий актор у всіх розуміннях слова. Протягом сезону він зліпив зі свого героя справжнього Голема, ідеального, страшного монстра, наділеного законною недоторканістю і необмеженою владою. Монстра, готового нищити. Його переконливість – в «багатстві» ролі, де є що грати, і Джіаматі із вдячністю це втілив. Скажу більше: це розкішна робота, велике і яскраве полотно з феєрією фарб і форм. Честь і хвала творцям, що вони наважилися погратися на фізично слизькій і психологічно дуже небезпечній стежині, вкладаючи у чесного і праведного прокурора таке уподобання, як садомазохізм, з усіма йому притаманними шкіряними і болючо-приємними іграшками. Ось що за скелет ховався в його шафі! Тож з одного боку, у глядача відбувається когнітивний дисонанс – як можна довіряти людині з такими пристрастями?! А з іншого, творці узагальнюють – абсолютно у кожного є своє темні сторони, і не має нікого, хто був би без гріха, і навіть прокурор чи суддя (синонімічний ряд можна продовжити і до президента)…
Це дуже сучасно, хоч і максимально самовпевнено, бо чим вище ти піднімаєшся у своїй творчій сміливості, тим менше залишається повітря і легко втратити рівновагу від запаморочення. Іншими словами, користуючись такими прийомами, можна або впасти у несмак і відверту дурість, або виправдати будь-який злочин, будь-яке збочення. Що, насправді, є волею глядача. І що є саме тим, що хотів собі повернути канал Showtime, віддавна мріючи створити нове шоу на заміну свого хедлайнера, свого «Ікара» – «Декстера», закритого 2013 року після 8 сезонів безпрецедентної слави. Там, якщо пам’ятає глядач, головним і позитивним героєм був маніяк-вбивця, який вбивав інших маніяків-вбивць.
Пол Джіаматі, славний ролями в серіалі «Джон Адамс» та фільмі-лауреаті «Оскара» за кращий адаптований сценарій «На узбіччі», за акторською майстерністю на голову вищий за виконавця ролі Декстера Майкла Сі. Холла. Він і ставить жирну крапку у фіналі, відходячи від свого супротивника зі словами: «А ти знаєш, який ворог страшніше людини з необмеженими можливостями? Той, якому немає що втрачати. І саме таку людини ти зараз бачиш перед собою!»
Прикметно, що супротивник Чака Родса, БоббіАксельрод, довгий час залишався темною конячкою для глядача. Так, його представили як уособлення всього бізнесу одночасно – з максималізмом «все, або нічого» і правилом «немає правил». Як інший бік соціальної моделі, за якою зроблений шляхетний прокурор: якщо Чак походить із заможної родини з обов’язковим вишкілом дітей у крутій школі, то Боббі ріс у сиротинці, і все у своєму житті вигризав зубами, не маючи за спиною забезпеченого тилу. Втім, якийсь конкретний скелет не випадає із його шафи так довго, що прокурор починає виглядати в очах глядача параноїком і мисливцем на відьом, для якого відьмою є кожний вискочень. Аж поки не проявляється головна магістраль прокурорської зневаги, ненависті і боротьби: його дружина, красива і ще більш розумна психолог, його хазяйка в мазохістських іграх працює у фонді Боббі, і при цьому заробляє набагато більше за свого чоловіка-держслужбовця.За цим ховається глибинна, підсвідома – фрейдистська, якщо хочете, тема сучасності: руйнація патріархального ладу призвела до масових змін статі та зміни керівної ролі у сім’ї, наріжного каменю-ячейки суспільства, що викликало землетрус в тектонічних плитах тисячолітніх традицій. Усталені правила поведінки, усталені цінності нівелюються. Жінка не хоче бути лише дружиною чи лише матір’ю. Ба навіть так – буває, що вона взагалі не хоче бути ні тою, ні іншою. А якщо і хоче, то вже на певних умовах. Так дружина Чака каже своєму благовірному, коли він, в приступі любові і ревнощів, пропонує їй покинути роботу взагалі: «Ми не зможемо прожити на твої 180 тисяч в рік».
Боббі довіряє дружині Чака більше, ніж кому-небуть, бо вона вміє допомогти розмовами, виявити проблему і направити у правильному напрямку. І вона так «лагодить» всіх в компанії Боббі, через що всі вважають її ледве чи не найбільшим чинником успіху («Мазератті» в подарунок за добру роботу – демонстрація рівня її майстерності). Але для Боббі немає нічого святого (можливо, лише окрім сім’ї). Тож і ця помічниця врешті стає перешкодою. Так само, як першими помічниками в його бізнесі стали жертви теракту 11 вересня. Розуміючи роботу біржі, він холоднокровно зважив падіння котувань під час трагедії, і купив те, що, зрозуміло, швидко палало в ціні, а потім так само швидко продав за більшою ціною. Цей скелет видер із шафи Боббі вже сам Чак, копаючи під нього. Що, принаймні для американців, ставить Боббі у рейтингу поганців на значно вищий щабель, ніж Чака з його садомазо.
Та треба віддати належне виконавцю ролі Боббі, ДеміануЛьюісу (серіал «Батьківщина»). Колись, приміряючи на себе запропонований персонаж, він знайшов у модному районі Нью-Йорка Сохо кимось залишену книжку «Постійно дурячи деяких людей», написану мільярдером, відомим гравцем у покер і одночасно управляючим хедж-фонду GreenlightCapital Девідом Ейхорном. І книжка підказала акторові, як треба триматися, тобто, як бути нахабним тараном з можливостями пробивати всі перешкоди. Він швидко рухається, постійно матюкається і весь час в напружені, бо все, що робить його герой – а він все робить креативно і нестандартно, – вимагає маси енергії. Льюїс навіть виробив певну поставу – людини-бійця: ходить так, ніби для щосекунди ймовірного бою, трохи сутулячись, із зігнутими в ліктях руками. Його герой переконливо страшний, цілеспрямований і невідступний.
В характері, цілях та цінностях Боббі дуже подібний до Чака. Обидва – трудоголіки, обидва прагнуть першості та кохають своїх жінок (тож коли дружина Чака з дітьми йде від нього, він втрачає все, і більше, як він каже, втрачати йому нема чого). Протиставляються лише їх фізіологія та соціальна складова. Якщо Боббі фізично сильний, завжди поголений і мало зважає на їжу, то Чак – товстун з бородою і бажаннями ласуна. Якщо Боббі вдягається, як забажає, нехтуючи правилами, Чак – завжди в класичному костюмі-трійці. Якщо Боббі любить дітей і часто буває з ними, то Чака показують поруч з дітьми чи не один тільки раз. Так само протиставляються і дружини їх обох, хоч обидві й педальовано сильні: дружина Боббі Лара (у виконанні Мелін Акерман («Хранителі»)) – сімейна і більш домашня, а дружина Чака Венді (МеггіСіфф («Сини анархії»)) – не мислить себе без роботи.
Та, незважаючи на відмінності в поведінці героїв, творці серіалу Брайан Коппельман і Девід Левайн («Тринадцять друзів Оушена») хотіли показати якраз подібність персонажів. Вказати на те, що бізнесмени і адвокати, приватні та державні службовці однакові в своїх прагненнях і зловживаннях владою, якщо правила перестають бути аксіомами, а власна позиція вивищується над нормами. Це не президентський «Картковий будинок» і не муніципалітет «Боса» з їх абсолютним злом, – тут структура та цілі зовсім інші. І так само не варто пригадувати фільм Олівера Стоуна «ВоллСтріт» з виведеним архетипом безпринципного брокера Гордона Гекко. І Боббі Аксельрод, і Чак Родс – це результат культивування американської мрії «з багна в князі» з потужним додатком сучасних свобод, коли демократичні зміни плутають з відсутністю гальм. Може, схематичність і штучність зведення героїв «Мільярдів» лоб до лоба і має місце. Одначе ситуаційний і внутрішньокадровий драматизм такий потужний і порівняльно вищий за інші зразки серіальної творчості, що не сказати про нього не було ніякої можливості. Тим паче, що фінальна сцена зустрічі Боббі і Чака з обіцянкою першого залишити після себе лише «Нагасакі» і запевненням іншого про неможливість вже щось втратити, – красномовно вказує на продовження битви, чи то пак, змагання, у кого більше гармата.
21.04.2016