Держава як інструмент насильства

Слова російського прем'єра Медведєва про те, що в Україні немає держави, обурили багатьох українців. Та обурюватися нема чого. Держава існує насамперед як інструмент насильства, ні, не в поганому розумінні цього слова, а у найкращому: насильства проти злочинців, убивць, усіх, хто йде проти закону. І, звичайно, насильства, коли насильно випихаєш зі своєї рідної землі (тут уже вибачте за таку страшенну жорстокість) загарбників, які хочуть цю землю завоювати.

Навіки залишаться в історії України неймовірно героїчний вчинок Юлія Мамчура, який продефілював на очах у зелених чоловічків з українським прапором, і героїчний спів курсантів Академії ВМС України в Севастополі українського гімну в той час, коли оркестр грав російський… А взяти автомат до рук — і свинцевою чергою по головах зелених чоловічків так, щоб їхні кацапські мізки порозліталися навсібіч? Ні, це не наш героїзм, ми так не вміємо, і українські діти за підручниками історії вчитимуться нашого особливого героїзму з прапором в руках і зі співом гімну, а не загальновизнаного у світі до нудоти банального героїзму, коли, захищаючи рідну землю, береш до рук рушницю і стріляєш у ворога.

Ви скажете, але ж в Криму була зовсім інша ситуація: вісімдесят відсотків українофобського населення, а наші військовики не отримали наказу оборонятися, бо Наришкін телефоном погрожував Турчинову, що, мовляв, уб'єте одного росіянина, то ми вам зробимо таку масакру, що мало не здасться. Охоче можна погодитися і з майже цілковито пропутінським і українофобським Кримом, і з морально і технічно розваленою українською армією, і зі стра-а-а-а-шнючим дядьком Наришкіним, але навіщо тоді патякати, що Крим — наш, себто український, і про якусь державу чи навіть про щось схоже на якусь державу? 18 березня 2014 року Путін подякував українським військовим у Криму:  «Я хочу поблагодарить тех военнослужащих Украины, которые не пошли на кровопролитие и не запятнали себя кровью». Бачите, Путін хоче «поблагодарить тех… которые…», ніби були якісь інші, ті, хто дав відсіч ворогові. Навіть Путін підсвідомо переймається тою несусвітньою ганьбою, яка не налізає на жодну голову, і в цих словах віртуально вимальовує тих інших, які б могли дати відсіч, але таких тоді в природі й близько не було. Такої шизофренії ще світ не бачив. І як нащадкам пояснювати цю подяку кривавого людоїда і чим ми змиємо і чи змиємо колись взагалі цю ганьбу?

Могли повністю знищити бойовиків, які колоною тікали зі Слов'янська, могли вже у червні–липні 2014-го вийти на кордон, могли ще багато чого, але не змогли. Якщо б на Україну напала сто-, двохсот-, трьохсоттисячна російська армія, тоді все було б зрозуміло. Але під Іловайськ у серпні зайшли лише чотири батальйони тактичних груп збройних сил Росії, це близько чотирьох тисяч солдатів. Долю країни з сорокамільйонним населенням вирішує чотири тисячі ворожого війська. Це рівно-рівнесенько стільки, скільки українських правоохоронців того самого дня, 24 серпня, забезпечувало охорону громадського порядку у місті Києві. І чи не смішно це? Історія, безумовно, винесе свій вердикт, чому все у військовому стосунку сталося так, а не інакше, і яка в цьому була роль держави як інструмента захисту своєї територіальної цілісності.  

Тепер до іншого. Революція Гідності перемогла людоїдський режим Януковича. Ті, хто вбивав беззбройних шляхетних людей, мали би бути покарані. Держава Революції Гідності, що перемогла, мала б виявити правове насильство до тих, хто вбивав мирних протестувальників, хто роздавав чотириста автоматів моральним покидькам для вбивства беззахисних людей, але цього не сталося. Всі, хто політично були причетні до злочинного режиму, мали би бути принаймні усунуті від політичного і громадського життя. Виняток зробили лише для опереткових комуністів. Найбільш одіозні фіґури кривавого режиму втекли до Росії або повикидалися з вікон, але далі усілякі Шуфричі, Папієви, Добкіни, Єфремови, Лукаші, якби й нічого не було, ходять по українській землі, і тепер ясно, що їм нічого не буде.

Коли я запитав голову однієї ну дуже демократичної і проєвропейської фракції Верховної Ради, чому ви не ухвалите закону про відповідальність причетних до злочинів політиків, як це було, наприклад, у Німеччині з нацистською партією, він мені відповів (цитую дослівно цього дотепного хлопця): «Ти, напевно, перегрівся на сонці. Санітари! Заберіть його до психлікарні!» Поки хазяї депутатів дуже демократичних фракцій будуть мати спільні бізнесові інтереси з хазяями депутатів дуже недемократичних фракцій, ніякі гидотні Шуфричі і Добкіни не будуть покарані, будуть давати втікати до Росії Клюєвим і Огородникам. Ворон — воронові, ну зрозуміло що. Договірняк конкретний. Взяти хоча б ганебні вибори у Кривому Розі.  

Янукович, якщо чесно, офігенно класний пацан в натурі, у нього вистачило сміливості вийти за межі загальноприйнятого договірняку за формулою: ви при владі — ви крадете, ми при владі — ми крадемо, і ніхто нікого не чіпає. Проффесор зазіхнув на святе: посадив таки своїх політичних і бізнесових ворогів до цюпи. Навіть після того, що сталося в Криму і на Донбасі, незважаючи на пряму відповідальність за тисячі смертей українців, ніхто навіть не думає зараз садити Бойка (за його «вишки», наприклад), Єфремова та інших ригів. Спільні бізнесові інтереси понад усе.

А Україна нашпигована російськими шпигунами на всіх рівнях: від СБУ до Адміністрації Президента. В Одесі кацапчики-путіноїди підносять голову, дефілюють з колорадськими стрічками, побачите, що буде другого травня. Телеканал «Інтер» упевнено стає філією російського аґітпропу, респектабельні «українські» опополітики, захищені депутатською недоторканністю, патякають про те, що «ані носяца са сваєй ґідністю, ані развязалі вайну на Данбасє», і ніхто їх не чіпає, мінстець мовчить, зате на телеканал Шустера накладають штраф у 13 мільйонів гривень, зрозуміло чому і за що.

Ніхто внутрішніх ворогів не приборкує, бо в Україні немає держави як елемента насильства над злочинцями, ворогами і зрадниками. Є інші, більш важливі проблеми — сформувати новий уряд, помінявши шило на мило, роздерибанити держбюджет, отримати і запхати до кишені черговий мільярд від вашинґтонського обкому, а Росія не спить. Всі так заспокоїлися — «Ух! Пронесло!» Та не пронесло. Пам'ятаєте Першу чеченську війну (1994–1995) і Другу (1999–2000), а між ними Третю (1997). Росія звикла послідовно добиватися свого, вона так просто не заспокоїться, а ми розмріялися, що підемо впевненим кроком до Європи. Та нікуди ми, вочевидь, не підемо. Дуже ймовірно, що буде і Друга, і Третя українські війни. Коли? Може, 2017-го і 2020-го. А чому ж ні? Держави ж в Україні немає, немає як інструмента насильства над злочинцями і ворогами. Медведєв має цілковиту рацію. Боятися немає кого. Якщо лох не пильнує свого, то крутий пацан у нього обов'язково це забере, рано чи пізно. Хто його знає, чи не будуть згодом наші нові герої в оточенні зелених чоловічків дефілювати з національним прапором і співати гімн десь у Києві чи Львові?