Втрата лиця і можлива криміналізація пануючого угрупування. Філософ Іван Мікіртумов про те, які наслідки принесе Росії панамський скандал
Хвалити і сварити політичних союзників чи суперників прийнято акуратно. Як казав древній мудрець Біант, слід «любити, ніби готуючись зненавидіти» і «ненавидіти ніби з наміром полюбити» — адже завтра союзники і супротивники можуть помінятися місцями. У 1983 р Рональд Рейган назвав СРСР імперією зла, що при всій вагомості оцінки було і визнанням СРСР гідним супротивником. За наступні п'ять років ця оцінка деактуалізувалася, в тому числі і тому, що з гідним супротивником і примирення є гідним. Ворог, конкурент, суперник подібний до тебе, боротьба вимагає серйозності, в разі перемоги ти дістаєш панування і забираєш землі і людей противника в своє надбання, в разі програшу стаєш його надбанням. Тому, якщо не брати випадок війни на знищення, в дискурсі ворожнечі і суперництва завжди зберігається простір для зміни ставлення і відновлення діалогу. Забезпечується це в тому числі і збереженням лиця супротивника, причому не для того, щоб тим самим його задобрити. В разі перемоги обговорення умов миру можливе лише з тим, хто має честь і гідність. В протилежному випадку самі вже переговори позбавлені сенсу, адже людина, що втратила лице, не може нікого представляти — ні армію, ні партію, ні народ, ні будь-яку іншу спільність людей. Формальні статуси в цей момент не існують, працює тільки особистий статус.
Втрата лиця — це назагал результат комунікативної дії (неважливо, мовної чи ні), вчиненої в присутності людей, думка яких для нас небайдужа, що полягає у втратах честі і гідності. В звичайних комунікативних ситуаціях людина, яка втратила лице, втрачає і статус, займає підлегле щодо інших становище. Ви оголосили себе знавцем вин і сирів, але не змогли відрізнити підробку від справжнього продукту, ви публічно ганите чиюсь доповідь за помилки в розрахунках, а потім виявляється, що це ви самі забули університетський курс, ви обіцяєте колезі познайомити його зі знаменитістю, але знаменитість вас не пізнає і т. п. Все це епізоди ситкомів (комедії ситуацій), вельми, втім, прикрі для втрачаючого лице персонажа. Чого ми тільки не робимо, щоб уникнути втрати лиця!
В нинішній «гібридній» холодній війні або ж — що те ж саме — в «гібридному» мирному співіснування широко стосують тонкі інструменти, в тому числі і риторичні. Ще в березні 2014 р Барак Обама охарактеризував Росію як реґіональну державу, дії якої стосовно України є проявом слабкості, а не сили. Вслід за пониженням статусу були введені санкції, вийшло, що Росію покарали, а бути покараним це не те ж саме, що бути переможеним: карають тих, що проштрапилися і яких здемасковано, а не ворогів. Лице могли б врятувати симетричні санкції у відповідь, але в силу своєї економічної залежності від країн Заходу Росія просто не могла собі їх дозволити. «Антисанкції» стали пародією і запам'ятаються лиш сфальшованим сиром і аж ніяк не героїчними сценами, коли на фоні пейзажу великого смітника бульдозер їздить по мандаринах і помідорах. Справжньої боротьби не вийшло, а втрата лиця посилилася скачками валютного курсу та економічним спадом. Ризики, пов'язані з українською та сирійською кризами, російському керівництву вдалося поступово зменшити: перша криза нині заморожена, а друга — стабілізована, так що участь в них не загрожує Росії втратою лиця — тут не можна ні виграти, ні програти, і, отже, будь-який результат буде певним компромісом, при якому сторони (скільки б їх не було) заявлять про досягнення загального успіху. Здавалось, що почалися складати умови до потепління у відносинах між Росією і Заходом, але тут вибухнула «Панама».
Її провісником стали слова співробітника Мінфіну США Адама Шубіна в програмі BBC (січень 2016 г.), котрий назвав Владіміра Путіна та його оточення корупціонерами, зазначивши, що уряд США знає про це «багато-багато років». Через кілька днів прес-секретар Білого дому Джош Ернест заявив, що ця точка зору «щоякнайкраще відображає точку зору адміністрації». Скажи такі слова Обама, і це був би прямий політичний виклик, на який мус би було дати таку ж пряму відповідь. Ясно, що при цьому спілкування між Путіним і Білим Домом перервалось би, напевно, аж до вступу на посаду нового американського президента. Зроблені ж чиновниками заяви, хоча і мають офіційний характер, не є прямою політичною дією, а лиш дією непрямою, дискурсивною. Поки невідомо, чи складаються ці заяви разом з «Панамою» в єдину акцію чи ж тут місце має збіг, але сукупний ефект очевидний. Він полягає у формуванні в громадській опінії країн Заходу стійкого загального ставлення до російського керівництва як до клептократії. В сучасному світі правлячі еліти різних країн знають один про одного якщо не все, то майже все, але частину такого плану знання щодо важливого для тебе партнера тримають про себе, не анонсуючи і не транслюючи всьому суспільству. Є речі, які не можна говорити про партнера — без того щоб не викликати колапс відносин. Це проявилося, наприклад, в тому, як стримано і заповільнено реагував уряд Великобританії на випадок з Алєксандром Літвінєнком, як поводилися уряди Малайзії та Нідерландів після трагедії малазійського «Боїнга» і т. д. Але сьогодні ситуація починає змінюватися. У випадку з «Панамою» запущено процес криміналізації російської владної еліти в очах громадської думки Заходу. І тут вже не важливо, чи зійдуться, якщо проводити розслідування всерйоз, кінці з кінцями— так сама як з певного моменту не суть важливо вже було, чи має Саддам Хусейн хімічну зброю. Наші найважливіші переконання формуються як правило не з доказів, які можна було б пред'явити в суді, а з сукупності непрямих даних, але саме ці переконання визначають відповідні політичні, економічні та правові рішення як урядів, так і приватних осіб.
У риторичному плані «Панама» складається з таких елементів: 1) звинувачення керівництва Росії в корупції; 2) висловлювання цього звинувачення офіційними особами «між іншим», а не в порядку спеціальної кампанії; 3) неполітичний статус осіб, з вуст яких звинувачення звучать; 4) поява casus Russiа в супроводі інших casus; 5) загальна реакція на панамське досьє в дусі «нічого нового, крім деяких цікавих подробиць»; 6) перспектива тривалого розгортання скандалу, введення в обіг нових документів і досьє. Кожна з частин вносить свій штрих в загальну картину принижень і втрати лиця.
Криміналізувати можна окрему людину, групу людей і навіть цілу державу. У нашому випадку мова йде про криміналізацію політиків, тобто про те, що політик — уособлення публічного інтересу і представник спільності людей — перетворюється в злочинця. Що при цьому змінюється?
Якщо Росію і справді підшиють до папки під назвою «Корумповані режими третього світу», то, які б слова не говорилися з приводу нормалізації відносин і зняття санкцій, здійснити зворотний рух і декриміналізувати російське керівництво в очах громадської думки буде набагато важче, ніж могло би здаватися. Честь і гідність політика випливають з суверенітету представленого ним публічного формування, злочинець же честю і гідністю наділяється в найменшій порівняно з усіма іншими людьми мірі. З політиком можна спочатку ворогувати, потім дружити, потім знову ворогувати, а з злочинцем неможливо ні те, ні інше. З політиком ведуть переговори, а зі злочинцем — в кращому випадку торги про умови його здачі. Політичне вивищує, всяка людина як політичний суб'єкт — це співзасновник держави, що користає певним суверенітетом і свободою дій в його рамках. Політичні претензії людини поширюються не на приватне, а на публічне і випливають з її свободи, а тому завжди законні і виправдані. Держава можна обмежити їх в конституційному порядку на основі вільного політичного волевиявлення громадян-засновників, і тоді в рамках держави політична дія все одно є результат вільного вибору. Важливо відзначити, що чисто політичні дії в рамках закону не бувають злочинними. Помилка політика може привести до жахливих наслідків і навіть знищити державу, і при цьому політична відповідальність не виходить за рамки морального осуду. Тому, для того щоб помститися політичній фігурі (групі) або прибрати її з дороги, вдаються до криміналізації, прикладами чого переповнена історія. Щоб відрубати голову королю-суверену, його треба звинуватити в беззаконному пролитті крові підданих, тобто у звірстві, щоб розстріляти диктатора або шефа держбезпеки суд прискорено мусів визнати їх винними в геноциді або у шпигунстві, щоб посадити в тюрму дисидента або опозиціонера, треба вирок в кримінальній справі, щоб скомпрометувати опозиційні етнічні або молодіжні рухи, потрібно засоціювати їх з наркоманією. Все це робилося і робиться не для надання чисто політичній акції видимості юридичної коректності, справжня мета — знищити політичну автономію жертви за допомогою її криміналізації, виставити в якості мотивів дій неморальність і злочинні наміри, головні серед яких — жорстокість і корисливість. І якщо щодо жорстокості можна часами пробувати знайти виправдання, то корисливість зі статусом політика несумісна.
Втрата лиця і поява можливості криміналізації — такі два різні, але взаємопов'язані результати «Панами» для російського керівництва. Втрата лиця призведе до виникнення статусної невизначеності і до появи короткострокових комунікативних проблем у відносинах з іншими країнами та приватними партнерами. Криміналізація — це тривалий процес, який можна прискорювати і припиняти і який може стати інструментом постійного зовнішнього тиску.
У самій Росії «Панама» нікого не здивувала і не обурила. Звичайно, опозиційно налаштоване меншість намагається використати скандал з метою політичної боротьби, викриваючи в керівництві користолюбство. Але ефекту втрати лиця не буде. В очах більшості влада є лише сила, а честь і гідність політика зводяться до здатності або змусити замовкнути тих, хто в них сумнівається, або просто їх ігнорувати. Різниця між тим, що думають, і тим, що говорять вголос з приводу публічних подій і персон, контролюється балансом між вірогідністю виграшу і програшу від такого висловлювання. Соціально-політичний устрій за останні сто років, якщо не брати час славної перебудови, завжди був такий, що баланс складався на користь мовчання, продовженням якого була бездіяльність. Досвід життя в ситуації дифузного цинізму, — «роблячи гірше, знаючи краще», за висловом німецького філософа Петера Слотердайка, — пояснює, чому публічний інтерес, оце загальне благо, що в теорії обґрунтовує саме існування сучасних форм держави і права, виявляється фікцією. Звичайно, цинізм проявляють не всі, не всюди і не завше, але суспільні настрої визначає еліта, джерела збагачення і шляхи реалізації влади якої в сучасній Росії не залишають загальному благу жодних шансів. Там, де на кону цинізм, нема такого явища, як публічна репутація, конкретні персони отримують оцінку не стосовно декларованої і при цьому фіктивної системи цінностей, а у зв'язку з цінностями корпорації, клану чи соціального статусу, до яких вони належать.
Сума зовнішньої і внутрішньої реакції на «Панаму» є такою. В Росії скандал та його розвиток не призведуть до помітних наслідків для пануючої групи і стануть лише одним з другорядних факторів загального розвитку кризи. Значно серйозніше те, що може статися поза країною. Якщо відбудеться криміналізація російської пануючої групи в західній громадській думці, це призведе до наростання ізоляції Росії, застою і все гіршим відставанням. В результаті країна переможного цинізму на десятиліття застрягне в папці з підписом «Корумповані режими третього світу».
Автор — філософ, запрошений викладач Європейського університету в Санкт-Петербурзі
Иван Микиртумов
Шкала ценностей: Без лица
Ведомости, 15.04.2016
Зреферував О.Д.