«Хотів би я, аби наша Ненька Україна була як найкраща, як най мудріша, як най багатша у всі добра і дари землі. І тільки та любов дозволила мені знести стільки наруг, блудів і ненависти до нас. Великий огонь, що кипить в мені, відроджував мої сили і не дозволив за скоро зійти у гріб, а був час, що наставили мене і на таке діло»
Лев Ґец (Краків, 1962)
1962
У 1960-х роках у стінах Національного музею у Львові почали відбуватися зміни, які посприяли поверненню творів частини «заборонених» художників до експозицій, а також у виставкові проекти. Згадати хоча би виставку творів художників ХІХ – початку ХХ століть із приватних колекцій (1962), що представила до огляду роботи К.Устияновича, Т.Копистинського, І.Северина, О.Новаківського, О.Кульчицької, Л.Ґеца, М.Федюка, М.Глущенка, Г.Смольського, чи персональну виставку Осипа Куриласа (1963) та ін. Ці події, без сумніву, підняли питання більшої поінформованості про митців, твори яких були представлені у виставкових залах, адже у 1940-1950 роках із відомих причин левова частина відповідних документів була просто знищена. У такий спосіб виникла потреба згадати, а радше – відновити у пам`яті імена «не зовсім благонадійних». Лев Ґец належав до саме таких, але у ті роки проживав і був високо оцінений урядом братньої «народної Польщі», з яким (як громадянином однієї із дружніх соціалістичних країн) можна було листуватися й отримати всі необхідні відомості про життя та творчі досягнення.
Для Лева Ґеца вісточка з рідного Львова стала довгоочікуваною подією, поверненням із минулого, але з того минулого, про яке вголос згадувати у радянському Львові (а ще й у Музеї українського мистецтва – колись і тепер Національному) було доволі небезпечно. Адже установа була під постійним прицілом радянських спецслужб, у колектив музейників (між якими були і ті, хто працював ще з Іларіоном Свєнціцьким чи близько спілкувався з митрополитом Андреєм) були заслані агенти КГБ, що ретельно виконували свої обов`язки та чітко фіксували зовнішні зв`язки дирекції та працівників із «ворожими», «ідеологічно неприйнятними» митцями, які колись співпрацювали з музеєм, створеним Шептицьким. Будь-яке листування, телефонічні розмови, контакти з закордонними відвідувачами музею скрупульозно перевірялися, а музейні працівники, що підтримували такі контакти, автоматично підпадали під особливий нагляд.
Вже у першому (з тих, що збереглися) листі Ґеца до дирекції музею містився свого роду «вирок» щодо дальшої співпраці між сторонами. Адже у власноруч написаній (на нашу думку, на прохання адміністрації) короткій автобіографії у переліку творчих надбань було згадано про альбоми «Антологію стрілецької творчості» (1915-1918) і «Домбє» (1919), про виставки 1920-1930-х років у Львові, Празі, Парижі тощо, а ця інформація змальовувала творче життя художника не зовсім так, як би це належалося в радянському Львові.
Але для Ґеца листування з музеєм стало «ковтком повітря» рідного міста. Мешкаючи повоєнними десятиліттями у Кракові, отримуючи схвальні рецензії та державні відзнаки «народної Польщі», художник пережив там і складні часи. Адже ПНР була неоднозначно налаштована щодо етнічних українців на своїй території. Попри працю у Краківській академії мистецтв і успішну творчу самореалізацію Ґец водночас мав і великі неприємності.
Вперше Левом Ґецом польські спецслужби зацікавились ще 1945 року. У січні 1946-го його ув’язнили в камері смертників Ряшівського замку. У квітні 1947 року за допомогою друзів він вийшов на волю, а згодом отримав роботу у своїй alma mater – Краківській академії мистецтв.
Наступного року Ґец одружився з українкою Марією Дрималик і замешкав у Кракові. Він багато працює; здавалося, життя налагоджується. Але політична ситуації у повоєнній Польщі диктувала свої правила: у 1950-х роках Краківське управління безпеки намагалося схилити Лева та Марію Ґеців до співпраці (завербувати). Зі свого боку, щось подібне намагалося робити й МГБ / КГБ. Тиск на подружжя був таким сильним, що змусив їх до страшного рішення. Після спроби подвійного суїциду Марія померла у лікарні, а Лева встигли врятувати.
Що відчував художник після цих подій, ми не дізнаємось ніколи, хоча рядки одного з його листів кидають трохи світла на його думки та сподівання: «…всі мої трудности, злобу людей і часу, боротьбу з музою і велику жару моєї любови до всего, шо гарне і пожиточне. Відчуйте мою вперту працю, витриманість і серце, що вічно вірить людям, любить їх і працює над ними. Скільки то разів вибачав я всім і вся в надії, що вся та нужда поправиться на ліпше» (1962).
Після довгої реабілітації, він продовжив працювати в Академії, а ще – присвячував весь вільний час творчості та громадській діяльності. Працював у відділіленні Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), а також брав активну участь у відновленні у Кракові греко-католицької парафії св. Норберта. Така діяльність не могла пройти повз увагу польської Служби безпеки: там поновили стару справу, у якій художник проходив під псевдо «Рись». Цього разу його звинувачували в українському націоналізмі, співпраці з українською еміграцією на Заході, негативному впливі на українську громаду Кракова.
Маємо уривок звіту, складеного ІІІ відділом СБ Кракова і датованого 1959 роком: «Ґец служив у Січових Стрільцях сержантом. Під Львовом був поранений, і українські націоналісти визнають його героєм, що боровся за Самостійну Україну, тепер його називають українським послом у Кракові і кажуть, що в Кракові він має свою Україну». За художником встановили негласний нагляд, його телефон прослуховували, а кореспонденцію – контролювали. Ціла мережа агентів ретельно шукали підтвердження зв’язків митця з Заходом. Найтрагічнішим було те, що з помешкання Ґеца при таємному обшуку були конфісковані «Щоденники» (особисті записи та спогади), які вів багато років.
Оперативні та слідчі дії стосовно Лева Ґеца, попри всі заслуги митця перед культурою «народної Польщі», працівники спецслужб проводили аж до його смерті.
Отже, будучи «під ковпаком» спецслужб і ПНР, і СРСР, які міцно співпрацювали між собою, художник був змушений десятиліттями жити під постійним моральним, фізичним та психологічним тиском. Та не зважаючи на події, які розгорталися довкола нього, художник до останніх днів листувався з Львівським державним музеєм українського мистецтва (Національним музеєм у Львові).
Без сумніву, він здогадувався про «вичитку» кореспонденції, знав про нагляд і т. д., але прагнув мати зв'язок з Україною, з рідним Львовом. Художник сподівався на те, що львів`яни знають «Вашого маляра, музейника, педагога»; мав переконання, що мешканці Львова отримують та читають україномовну газету «Наше слово» та «Нашу культуру», видання українців Польщі, де виходили статті з новинами про українських малярів, зокрема, і про Ґеца. Він дуже хотів, «аби Україна мала щастя побачити мене живого», хотів спілкуватися з працівниками музею (можливо, саме з тими, хто ще пам`ятав довоєнні часи). Протягом 1960-1970-х років безперервно надсилав вирізки з періодичних видань про свої творчі досягнення, з окремими уривками біографії, запрошував співробітників до себе в надії якомога більше розповісти про себе, про життя та творчість: «Чи управа Музею не моглаб вислати одного фахівця з фотоапаратом аби зробити фільми із моїх мистецьких надбань… Було би добре вислати історика мистецтва аби зробити нарис про мою мистецьку творчість і заховати його і архіві. Чи уважаєте, що можу цілу свою збірку переказати до Бібльотеки Ягайлонського університету? Прошу зробити нараду і порадити».
Художник щиро бажав, щоби весь його творчий спадок був задокументований і описаний фахівцем-музейником, українцем зі Львова, бо мав що сказати рідній землі: «Помешкання професора дуже скромненьке, але відразу кидається в очі, що в ньому живе людина, яка все життя присвятила мистецтву. Всі стіни помешкання завішені чудовими полотнами. Дивишся на них і перед тобою розкривається прекрасна природа Лемківщини, її маленькі сільські хатини і церкви. Розкидані на узгір’ях, покритих смереками. На інших полотнах… фрагменти будівель Кракова та інші праці, в які професор, як то кажуть, вложив частину свого серця. Проф. Лев Ґец пояснює, що це тільки маленька збірка його праць. Вся творчість закріплена на знімках і знаходиться у 11-томовому щоденнику, який старанно веде професор. У щоденнику можна побачити всю сучасну історію. Вона є відбиттям того, що пережив і переживає мистець Лев Ґец» (із задокументованого тексту радіопередачі про Л.Ґеца).
Як колишній музейник Ґец усвідомлював значення того матеріалу, який він зберігав, і мав велике бажання, аби все це потрапило до Львова. Але адміністрація музею мовчала. Що могли порадити співробітники Львівського музею українського мистецтва? Нічого. Вони могли хіба що чемно й у специфічній формі відповідати, вітати з уродинами та різними святами (маємо підозру – винятково з радянськими) і т. д.
Ґец не зважав на делікатні відповіді музею. Він і надалі надсилав листи з переліком своїх праць, відгуками мистецтвознавців на його твори та виставки, зокрема, закордонні. А ще наголошував на створенні у фондах музею своєї «теки», бо мав надію на те, що там збереже «найповніший перелік своїх досягнень… бо рідний край поволи признає мої труди і може колись зарахує мене до своїх дітей…».
Зараз важко собі уявити, що відчували і адміністрація, і частина музейників, читаючи кореспонденцію з Кракова. Адже до ознайомлення з листами Ґеца були допущені вибрані особи, саме вони й давали «нейтральні» відповіді (саме такими їх хотіли бачити спецслужби, які контролювали та переглядали всю кореспонденцію і у Львові, і у Кракові).
Звичайно, жоден із працівників музею так і не отримав дозвіл на поїздку до Кракова, що викликало роздратування у Лева Ґеца, озвучене в одному з листів: «Прийдеться комусь жалувати, що проґавили таку можливість, де Л.Ґец дає квартиру, харч і опіку за те, аби хто із Музею укр. мист. у Львові виконав цілий маєток мистецький маляра Льва Ґеца. Кому запис зробити, коли нікого нема з роду? Я просив Вас о пораду, а Дирекція відписала «радьте собі самі!» Прекрасно! Як заберуть поляки – на що тільки чекають – то знайте, що буде вина Ваша, бо автор – писав (виділення тут і далі – авторське. – Z), просив, кланявся, а велика держава Україна відписала, що «це дуже складна і непроста справа..». Любі друзі! Коли Л.Ґец пише Вам – то роздумав добре і думав дійсно добре – але – не було кому послухати. Бувайте здорові!
3.ІV. зачинаю 75 років на чужині. Лев Ґец».
Дарунок, який так хотів надати музею Лев Ґец, не прибув до Львова. Вся мистецька й дослідницька спадщина митця залишилася у Польщі і стала культурним надбанням країни, яка від 1944 року стала Леву Ґецу домівкою.
Мистецький доробок художника Лева Ґеца є надзвичайно плідним: він створив близько 3 200 робіт (графіка та малярство). В Історичному музеї міста Кракова зберігається найбільші колекції унікальних графічних рисунків „Старого Кракова” (450 творів). Дві епохальні праці художника – «Альманах стрілецької творчості 1915-1918» та папка зі сотнями малюнків під назвою «Домбє, 1919» зберігаються у Римі, в архіві Чину оо. Василіан. Багато творів Ґеца нині експонуються у Сяноку, Римі, Відні, Софії, Нью-Йорку, Києві та Львові.
Одна із найвагоміших праць художника – альбомне видання «Давні площі та подвір’я на малюнках Лева Ґеца» (1958) з передмовою Є.Добжицького пролежало у видавництві WAG 10 років. Та коли було видрукуване та представлене громадськості, весь тираж миттєво розійшовся, тому воно було перевидане вдруге 1986 року.
В одному з листів до Львова Лев Ґец написав слова – крик душі непересічної Людини, Великого Українця, Художника, який безмежно любив свою Батьківщину, але так і не став «рідним сином» для УРСР: «Чи на нашій землі мав би я блага? Чи наша земля видалаб книжку, зробила виставу, іменувала професором академії і дала медалю?.. Чи за мою любов до Неї посадилаб в тюрму?.. Чи вихвалялиб так, як в Канаді, USA і Парижі?.. Де ногою стати і де шукати тої землі, такої землі, сякої землі, укр. землі, аби стати правдивою людиною на нашій землі… Тому сижу у Кракові… Чи дам я собі раду на нашій землі і чи дасть мені раду наша земля?..
Краків, 19.08.1962».
Лист Т.Венгриновича з повідомленням про смерть Лева Ґеца
12.04.2016