Нежонаті мають "першенство"

Краків, 5. квітня 1941.

Щораз частіше читаємо на 1-ій сторінці української ґазети єреміяди з приводу упадку культу української родини, пропорціонального зменшення кількости родин, зменшення числа вінчань, збільшення числа бездітних подруж. Читаємо там бідкання, що помалу цілі добрі старі українські назвища будуть щезати, бо нема кому їх передавати у спадщині; коли хтось із українців чує, що в знайомій родині прибула друга чи третя дитина — то здвигає раменами, наче на звістку про якусь кумедну подію чи про дивацтво ближніх; словом: в українському громадянстві нема найменшого зрозуміння для ваги популяційної проблєми, а внаслідку завелися погані звичаї безженства й бездітности, що грозять нації жахливими наслідками. Такі то сумні правди читаємо на 1-ій сторінці ґазети, а на останній, між оголошеннями, дрібним друком, вряди-годи попадається на очі такий поклик: така-то й така посада вільна — "нежонаті мають першенство".

Привілей праці для нежонатих, незамужніх, бездітних — це специфічна галицько-українська особливість. Вона насуває пресумні рефлєксії, особливо різкі на тлі деяких понурих звичаїв-обичаїв, що в цій ділянці царили у деяких наших установах у Західній Україні.

У цілому ряді установ панувала нпр. "засада", що чоловік і жінка разом в одній установі працювати не можуть. У практиці та засада доводила до того, що коли службовик заручився із службовичкою, директор попереджував їх, що коли поженяться — одно з них автоматично втратить посаду. В одній нашій центральній установі таких двоє службовиків, які із спільної праці були б оснували й утримали рідню, але з одного варстату праці прожити б не могли — роками не могли вінчатися, а директор собі кепкував: "Хто вам боронить жити на "віру?" — Панувала теж друга засада: не можуть працювати матері дітей. Значить, коли службовичка виходила замуж, директор попереджував її, що коли матиме діти, втратить посаду. З тої "засади" витворилась ціла система: пп. директори зорко стежили, чи котра з молодих мужаток не сподівається дитини: тоді негайно звільнювали її з праці, маючи при цьому м. ін. на увазі й те, щоб, борони Боже, не треба було тій службовичці давати платної відпустки у звязку з родами. Знаємо випадок, коли в одній фірмі звільнили возьного за те, що оженився; те саме стрінуло навіть одного українського журналіста (!); одна бідна вдова прийшла до одного українського достойника з просьбою допомогти їй та покликалася на те, що має втримати кілька дітей, — почула відповідь: "Я вам не казав мати стільки дітей..."

Це тільки кілька квіток із квітника недавнього галицько-українського минулого. Підкреслюємо, що наведені приклади — не видумка. Кожний вище наведений випадок добре нам відомий — із назвищами хлібодавців та жертв. Арґументи хлібодавців відомі теж: "Парубки (мовляй) свобідніші, ніж жонаті мужчини, вони меткіші службовики, ними можна краще й легче виручитися, піcлати на провінцію, перенести; службовичка, що має на голові діти й дім — і не має голови для праці в установі; службовика (-чку), що має дружину (чоловіка) й діти не можна так легко затруднювати в надслужбових годинах; службовикам, які і мають утримувати родину, треба більше платити, а коли навіть вони спершу згодяться працювати за платню без родинних додатків, то скорше чи пізніше прийдуть таки з жалями й претенсіями". І тому — нежонаті й незамужні мають першенство!

Цікава річ: маємо перед очима ті наші колишні установи, в яких царили такі обичаї та їхніх директорів, і мусимо ствердити, що ці останні — керманичі установ — це були зрештою люди поважні, розумні, фахівці у свому ділі, з високим вичуттям громадських проблем, безсумнівні патріоти, здебільша й особисто та товарисько милі. Але всі ті їхні фахові та громадські прикмети зупинялися на пункті, в якому починався практичний підхід до проблєми української родини. І там, де вони ділом, системою праці, атмосферно відношення дирекції до службовицького персоналу могли сприяти зростові українських родин, там вони виявили наскрізь асуспільне й протигромадянське становище. Бо вони не виявляли найменшого зрозуміння до популяційної проблєми, бо вони — самі маючи свої родини — не мали в собі тої глибокої свідомости, що чейже й сірим зїдачам піснішого хліба належиться право до власної рідні, радість своєї рідні та що чейже примітивним національно-громадянським обовязком хлібодавця є сприяти цьому, а не ставити непереможні перешкоди і встелювати шлях бажаючим оснувати родину — колючками й шиканами. Не знаємо, чи ті громадяни свідомі того, скільки людських траґедій вони викликали тими своїми "системами", але припадково й тут можемо цікавим служити низкою конкретних прикладів.

Сьогодні ми знаємо, що за такі "системи" й такі вислови, як ми їх угорі навели, німецьке законодавство карає високими, суворими карами. Але й поза формальною сторінкою законодавства знаємо, що в німецькому громадянстві просто не можна собі уявити, щоб елємент родини входив у купецьку калькуляцію, як елємент неґативний: що — мовляв — працівники, обтяжені родиною, є дорожчими або гіршими силами і т. п. Це, повторяємо, щось, що не вміщається взагалі у світогляд та світовідчування німця. Але й не тільки німця. Навіть у французів, у яких депопуляція стала клясичним явищем, пошана до рідні стояла завсіди так високо, що було виключене, щоб хтонебудь там погірдливо чи легковажно висловлювався про тих, яких доля наділила численною ріднею. І коли в обличчі такого чужинецького підходу до проблєми родини порівняємо наведені приклади з недавньої української дійсности, то здається нам, що тайна цієї дійсности саме в загальній атмосфері, в якій жило та подекуди ще далі живе українське громадянство й нині, на цих теренах. Це атмосфера дуже поверховного підходу до дуже глибоких проблєм. Атмосфера вузького подвірячка одної установи, одного бюджету й одного білянсу, атмосфера, з якої не можна обхоплювати широкого овиду направду великих справ.

Родина — це направду велика справа. І коли й досі нема в нас зрозуміння цієї справи, не тільки теоретичного, але такого, що проникло б усю атмосферу життя й праці в усіх клітинах українського життя — то це доказ, що ми все ще нація, яка тупцяє по маленьких подвірячках із вузенькими віконцями на широкий світ. Чи в душах наших не можемо ті вікна поширювати?!

[Краківські вісті]