Коротка історія «тушок»

Масове поповнення провладних фракцій депутатами у передчутті формування нової парламентської коаліції збурило нову дискусію про феномен «тушок». «Коаліцію формують за рахунок тушок», «Блок Порошенка заманює тушок», «Ляшко хоче помститися тушкам»… А між тим, цьому терміну в наші дні виповнюється не мало небагато шість років. За цей час семантика слова істотно видозмінилася. «Тушками» називають будь-якого парламентаря, який зрадив тій партії, з якою отримував свій депутатський мандат. До початку 2000-х таких нардепів називали невибагливо – «перебіжчиками» – за їхню здатність перебігати межи фракціями. Однак сьогодні в спробах насадити цей жупел на всіх порушників партійної дисципліни губиться принципова функція депутата-«тушки» – та, з якої починається наша коротка (коротка?) історія «тушок». Це роль «тушки» у формуванні коаліції.

Згідно з канонами, коаліція має бути об’єднанням парламентських фракцій, а не об’єднанням депутатів. Однак в українських реаліях цю традицію кілька разів переписували й дозволяли депутатам іти у парламентську більшість індивідуально, окремими «тушками».

Нелегка доля «перебіжчиків»: батька і сина Табалових виганяють із ВР у 2012 році

Дуже важливо правильно розібратися з термінологією. Бо за спробами вжити масне слово для характеристики неперебірливих депутатів, за наміром докорити цим «скотинякам» перебіжками – ховаємо важливіші проблеми: цілковиту дискредитацію парламентсько-президентської моделі влади, в якій інститут коаліції є стрижневим; розрив конституційної ідеї парламентаризму з реаліями; стрімке скочування до практики використання закону «як дишла».

Квітень – завжди місяць «тушок»

Термін «тушки» на позначення міжпартійних міграцій уперше вжив яскравий член «Нашої України», а пізніше і Партії регіонів Давид Жванія в лютому 2010 року, за декілька тижнів після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах. Мало хто згадає, що визискувачем «тушок» мав бути зовсім не новообраний ґарант, а Юлія Тимошенко, котра на той час іще поралася на посаді прем’єр-міністра України. «Чого хоче Тимошенко – зрозуміло. Вона ж сказала: хочу залишатися у владі, зберегти коаліцію. Отож приходьте до мене. Але – тушками», – описував Жванія.

То були драматичні дні, коли «помаранчева» команда занурювалася в агонію. Коаліція «Нашої України» і БЮТ вже кілька років тріщала швами, проте Тимошенко не покладала надій зберегтися на посаді. Мине небагато часу, і Юлію Володимирівну скинуть з прем’єрства, а частина «Нашої України» та й БЮТу таки піде «тушками» у коаліційну міграцію, але на підтримку уряду Миколи Азарова.

Партія регіонів для леґалізації «тушок» ініціювала зміни до законодавства, котрі дозволили приймати в коаліцію індивідуальних депутатів із інших фракцій, навіть опозиційних. Коаліцію з безглуздою назвою «Стабільність і реформи» укомплектували 219 депутатів Партії регіонів, Блоку Литвина та Компартії (а видите, їм теж не вистачало кількох голосів!) і 12 депутатів зі складу БЮТ і «НУНС»: Іван Плющ, Олександр Омельченко, Ігор Рибаков, Ігор Палиця та інші.

Акурат шість років тому, на початку квітня, Конституційний суд остаточно легалізував «тушок», надавши дозвіл на індивідуальне входження до коаліції. На той час кумедний неологізм набув неабиякої популярності і згодом переріс своє початкове значення. Ну а для Януковича той трюк став першим кроком Януковича до диктатури.

2010-й, полеміка "нашоукраїнців": Луценко – за Тимошенко, Жванія – проти

Втім, у 2010 році Віктор Янукович уже чувся впевнено у коаліційних перипетіях, бо йшов уторованим шляхом. Перша спроба «тушкувати» опонентів з його боку відбулася ще у 2006 році, на друге прем’єрство Януковича, просто тоді публіка ще не знала такого терміну. Двічі несудимий політик втер носа «помаранчевим» на етапі коаліційних переговорів і переманив до себе Олександра Мороза. До коаліції ПР, КПУ та СПУ також приєдналося шестеро нардепів із табору «НУ» і БЮТ: Олександр Волков, Володимир Заплатинський, Володимир Зубик та інші. До речі, вони належали до коаліції, формально залишаючись у власних фракціях.

Партія регіонів продовжувала роботу з «помаранчевими» депутатами, і до кінця зими коаліційний табір поповнило ще кільканадцять осіб. Проте коли Віктор Янукович переманив в уряд «нашоукраїнця» Анатолія Кінаха, а також заговорив про бажання отримати конституційну більшість – у президента Віктора Ющенка луснув терпець: 2 квітня 2007 року – рівно дев’ять років тому – він видав указ про розпуск Верховної Ради.

В указі президента йшлося: «Склалася ситуація ігнорування більшістю у Верховній Раді України конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій. На заміну поодиноким випадкам включення до складу коаліції депутатських фракцій окремих народних депутатів […] заступає практика масового поповнення її складу на засадах індивідуального або групового членства». Ющенко ствердив, що Януковичева метода порушує конституційні норми щодо формування коаліції, спотворює результати виборів, провадить до узурпації влади.

У 2010 році Янукович відігрався.

І тобі в поміч

В Україні квітень – і знову чергова коаліційна криза. І знову вирішальну роль випадає грати депутатам-індивідуалістам.

На тижні Блок Петра Порошенка доклав неабияких зусиль для консолідації власної фракції. По-перше, БПП почистив виборчий список на підставі закону про «партійну диктатуру», вигнавши звідтам неугодних кандидатів. По-друге, «Солідарність» припинила повноваження депутатів, що покинули її лави: Миколи Томенка та Єгора Фірсова – прирісши двома новими нардепами. По-третє, «порошенківці» покликали назад до свого колективу імпозантного Олега Барну, якого раніше виключали із фракції за носіння Арсенія Яценюка під трибуною парламенту. Ну й по-четверте, БПП розпочав переговори про розширення за рахунок позафракційних депутатів.

Блок Порошенка має намір сформувати коаліцію спільно з «Народним фронтом». Дві фракції планують роздути свою чисельність таким чином, аби до їхніх лав входило понад 225 депутатів. Цього було б достатньо, аби подати президентові кандидатуру нового прем’єра. А далі ся зробить.

Група депутатів вимагає пропустити Фірсова до зали для прощального слова

Наразі лави президентської фракції поповнило троє нардепів, і всі вони є вихідцями із «Самопомочі»: Ірина Суслова, Віктор Кривенко, Павло Кишкар. Там нема особливої любові, і вони зізнаються, що йдуть до БПП для недопущення дострокових виборів та вирішення урядової кризи. «По суті, ми залишаємося позафракційними, і цей крок є вимогою часу... Ми будемо сидіти, де сиділи. Голосувати як голосували, виходячи з власних переконань», – пообіцяв Кривенко.

Але, звісно, їх теж називають «тушками». І так ми поволі доходимо до найцікавішого пласту нашої розмови, до площини парадоксів, на які нас прирікають коаліціанти різних епох і мастей.

Якщо зиркнути в коріння, то Блок Петра Порошенка позбавив двох народних депутатів їхніх мандатів за те, що вони вийшли з фракції – тобто є виконавцями акту зради. Наступного дня БПП поповнив свої лави трьома депутатами, котрих виключили з іншої фракції, бо інша фракція теж вважала їх виконавцями акту зради. Отже, в одному випадку за зраду карають, в інакшому – дякують, іще й заохочують. Усе залежить лишень від того, хто є визискувачем від внутрішніх міграцій. Якщо це вигідно – отже, це правильно. І зовсім не зрада.

Звичайно, що в цих актах порушення закону нема. Все відповідає Конституції, тож скаржнику навіть ні з чим піти до суду, а тим більше Печерського. Основний закон чорним на білому пише, що добровільний вихід депутата з власної фракції є підставою позбавити його повноважень. Натомість виключення депутата з фракції не загрожує нічим, крім публічної ганьби. Публічної ганьби? Гаразд, скажемо просто: не загрожує нічим.

Різні округи – різні «округлості»

Отже, виходить, що найліпший спосіб для депутата «покарати» свою фракцію – зовсім не писати заяву на вихід із її лав, не гепати дверима, а залишатися її членом, голосуючи на свій смак. Якби Томенко і Фірсов схитрували, то могли би досі лишатися народними депутатами. А найкращий метод для фракції приструнчити неугодного депутата – ніяк не виганяти його в «сірий сектор» парламенту, а зберігати у своєму складі, десь на «задній парті», аби раптом не перебіг до неугодної фракції чи несподіваної коаліції. І саме в такий спосіб «Самопоміч» могла би стримати Суслову, Кривенка та Кишкаря від «трансферу» в примарну нову коаліцію «під Гройсмана».

То є парадокс, але він рятівний для учасників у вкраїнських реаліях. Принциповість обертається негативними наслідками для двигунів «очисних» процесів. Варто, напевне, ще раз нагадати сумний досвід кризи 2006-2007 років та Януковичевого реваншу у 2010-му: тоді, при тотальній продажності та зажерливості, котра проявилася в підтримці Януковича, зрадливі «нашоукраїнці» та «бютівці» не писали заяв на вихід із власних фракцій.

З іншого боку, маємо приклад депутатів-мажоритарників, які можуть гуляти Верховною Радою, як лиш їм запрагнеться. Запеклий «майданівець» може назавтра написати заяву про вступ до «Опозиційного блоку» – але спатиме спокійно, обіймаючи заповітний мандат під коциком. Його не зможе позбавити повноважень ані виборець, ані партія. При цім же ж партія висувала його на тому самому з’їзді, що й кандидатів до свого «пропорційного» списку, і всі ці документи, напевне, носилися до Центральної виборчої комісії одночасно в одній теці. Але одних карають, а інші залишаються недосяжними. Тому, наприклад, офіційний кандидат від БПП Тарас Батенко чується в сесійній залі вільно й позирає на проблеми Фірсова чи Томенка зверхньо.

2 квітня 2007 року: Віктор Ющенко оголошує про розпуск ВР

Засадничо, «мажоритарка» є одним із факторів, що перетворює українську коаліційність на «коаліцтво». Нагадаємо, що чинна редакція Конституції писалася під Верховну Раду, котра би обиралася винятково на партійній системі виборів, згідно зі списками. Справді, тоді є сенс змушувати індивідуальних депутатів до суворих порядків: по-перше, ти не маєш права виходити із фракції, по-друге, ти не можеш виступати утворюючим елементом для коаліції, не підтриманої твоєю партією – саме тому юридичну більшість формують не депутати «тушками», а депутатські фракції. Але любов скорумпованого українського політикуму до мажоритарної системи виявилася занадто міцною, аби він міг дотримуватися «чистих» систем. Одномандатні округи, відновлені за президентства Віктора Януковича, випинаються на електоральній мапі донині, бо дозволяють бізнесменам пройти до парламенту, а для влади це просто зручне сито, котре дозволяє отримати слухняних і ласих на всілякі спокуси депутатів.

Але «мажоритарка» існує. Вона вимагає інакшого підходу до формування коаліції, що дозволяв би покладатися і на депутатів-«індивідуалістів» з-за меж фракцій. Бо інакше покруч: одні депутати не мають можливості на коаліцію, зате мають свободу пересування – а інші сидять під чоботом партійної дисципліни, зате можуть насолодитися принадами коаліції. Надалі доведеться вибирати між скиданням хрестика або вдяганням майток: або міняти виборче законодавство під конституційну логіку – або переписувати Основний закон під мажоритарні реалії.

КС завжди каже, що треба

Нинішній випадок із «тушкуванням» депутатів для створення «двомісної» коаліції між Блоком Петра Порошенка та «Народним фронтом» є одіозним, бо зачіпає делікатну тему відповідальності депутата перед партією та виборцями, а також має ознаки політичного шахраювання. Втім, він не є гріховний до такої міри, як було за Януковича. Вигнанцям із «Самопомочі» не можна закинути чогось такого, що відповідало би критеріям класичної «тушки» – вони не пішли на коаліцію, перебуваючи у складі інакшої фракції, вони не пішли на коаліцію, будучи позафракційними – хоча, безумовно, для їхньої ролі добре пасує старий, перевірений за часів Кучми, термін – «перебіжчики». Однак процедури дотримано цілковито.

Але чи справді дотримано? Виявляється: дзуськи! Направду, в цій темі важко вийти на однозначні оцінки й надійно зіпертися на якийсь нормативно-правовий акт, бо традиції міняються від сезону до сезону, а політична доцільність змушує політиків виписувати процедури (скажімо, на рівні Конституційного суду), котрі суперечать одна одній – залежно від року, залежно від евентуальних реалій. Так, у 2008 році народні депутати поцікавилися у КС: чи може депутат виходити зі своєї фракції або входити до іншої, а також чи може він індивідуально йти у коаліцію? Конституційний суд не дав притомного тлумачення «коаліційній» колізії, зате про фракційність наголосив: «Народний депутат України зобов'язаний перебувати у депутатській фракції тієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за списком якої він був обраний народним депутатом». З цього тлумачення випливає, що Суслова і Ко не мали права входити до інакшої фракції, крім «Самопомочі».

2010 рік. Збори «тушко»-коаліції у сесійній залі 

А втім, рішення Конституційного суду довкола коаліційної теми (та й, напевне, не лише коаліційної) тієї епохи – дуже сумнівна субстанція. Суд постійно озирався на думку пануючих політиків й ухвалював кон’юнктурні рішення, які щоразу більш заплутували процедуру, а в гіршому випадку – суперечили одне одному.

Ці суперечності найбільш красномовно проявилися в питанні, що є стрижневим для цього тексту: чи має індивідуальний депутат право на членство в коаліції? Восени 2008-го КС постановив: «До складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті народні депутати України, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію». Проте у 2010 році на поклик Віктора Януковича схвалив діаметрально протилежний припис: «Окремі народні депутати України, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій».

Тушки-2016

Кожна нова команда, котра приходить до влади і б’ється лобом об строкатість парламенту, починає вигадувати все нові і нові способи для зосередження влади та перекручування усталених процедур. Нинішня не стала винятком. На похвалу архітекторам коаліції, вони відмовилися від потворних «януковичевих» принципів формування коаліції. Наразі для наповнення парламентської більшості обрали вельми хитрий, проте не пекельний спосіб. Втім, до здорового парламентаризму нам ще рачкувати і рачкувати.

Зате ініціаторам нинішньої коаліціади вистачає що закинути з іншого приводу. У спробах перехопити посаду прем’єр-міністра Блок Порошенка занурив Україну у парламентсько-урядову кризу. Уряд Володимира Гройсмана буде спрямований на самозбереження системи і приведе до стагнації. «Двомісна» коаліція матиме перманентну загрозу недобору голосів, а отже уряд буде позбавлений змоги ухвалювати прогресивні закони, особливо зі сфери непопулярних реформ. Лідери найбільших фракцій відмовилися від ідеї «технократичного» уряду, котра була чи не єдиним способом відновити суспільну довіру до влади, дати додатковий імпульс перетворенням, а врешті й порятувати самих політиків. Вакуум коаліції загострив вимоги «мінотарних» партій, котрі дедалі гучніше висловлюють свої популістські вимоги й починають підготовку до дострокових парламентських виборів. І – вони досі зберігають в силі корупціогенну мажоритарну складову парламентських виборів.

Зате, якщо маєш клопоти у Верховній Раді, то завжди можна звернутися за поміччю до «тушки».