Малий фейлєтон
Дуже часто чуємо вираз: "Шевченкова мова". Не українська, а Шевченкова. Ніби Шевченко писав не по-українськи, а якоюсь особливою, своєю мовою.
— Що ж це за мова? — спитаєте.
— Народна! — авторитетно пояснюють вам знавці.
Ви робитеся відразу мудрішим від цього пояснення:
— Ага! Значить, Шевченко писав народньою мовою, а народ говорить Шевченковою мовою. А де ж тоді, дозвольте запитати, українська мова поділася?
— Хм! — скаже вам поблажливо на це знавець (і ви в цьому "хм!" чуєте: ідіоте ти квадратовий!). —- Українська мова, питаєте? Вона тільки-но народжується. Вона удосконалюється, перетворюється, виробляється, вона має ще прийти... Розумієте ви? Усе на світі поступає вперед, поступає й мова.
Ви чуєте, що ще більше помудрішали від цього авторитетного пояснення.
— Ну, так, ну, так — мова робить поступ!... Це ж так зрозуміло!...
І я почав вдумуватися в мову. А оце недавно сказав собі:
— Слухай, чоловіче, кілька десятків років прожив ти на світі, а як говорив по-простому, так по-простому й говориш. Коли ж ти нарешті, чоловіче, літературної української мови навчишся? Поступ — поступом, а треба вже раз і мову знати! Що?!...
І я взявся за мову.
Сиджу й читаю в книжці: "дві слові".
— Скажіть, пане професоре, — питаю я знавця, — це добре: "дві слові"?
— Зовсім добре, — каже. — Милозвучна форма.
Хм! Хай буде!
Здибаю знову: "три селі".
— Пане професоре, а чи це добре буде: "три селі"?
— Зовсім добре. Милозвучна форма.
Більше питатися в пана професора я стидався; за скінченого ідіота мене матиме.
І я повчав учитися милозвучності самотужки:
Шевченко каже "два села", а по милозвучному треба "дві селі".
Шевченко каже: "два ковала (чи там "ковадла"), а по літературному: дві ковалі.
За Шевченком виходить: два дзеркала, два чуда, два чола, два кола, два вола, а по літературному: дві дзеркалі, дві чуді, дві чолі, дві колі, дві воді (від "коло" і "вода").
Чудово! Біг-ме!
Значить буде: дві дуплі (від дупло), дві окні (від вікно), три крилі (від крило), дві руслі (від русло), дві рилі (від рило), дві дулі (від дуло), три бидлі (від бидло), дві солі (від сольо).
Може трохи й незрозуміло, зате дуже милозвучно. Дуже милозвучно!
Прийшов оце вчора я до крамниці та й кажу:
— Прошу мені дати дві кілі соли й оті дві милі.
— Що, що? — перепитує мені пані. — Ніяких милих ми не продаємо.
— А то що? — показую я на полицю.
Виручила мене, спасибі їй, якась служниця, що стояла збоку:
— Пан хочуть два кіля соли й два мила, — пояснила вона.
— Ага! — усміхнулася пані за лядою. — Прошу дуже.
Коли я виходив із крамниці, то чув:
— Німець якийсь чи румун? — тихо спитала пані.
— Болгарин! — авторитетно пояснив якийсь пан в окулярах.
— Ах, болгарин! Дуже чудна в них мова якась... Милозвучність мови мене захоплює, але боюся, що небаром треба буде водити зі собою перекладача на Шевченкову мову й давати до преси оголошення:
"За доброю винагородою прийму від зараз перекладача(-чку) на людяну мову з літературної: Андрій Іваненко з Полтавщини, "Бера розпука"-штрассе 7.
[Краківські вісті]
01.04.1941