«Місце фантазії – це водночас і місце страху»

Лео Перуц. Майстер Судного Дня. З німецької переклав Володимир Кам’янець. Серія «Майстри українського перекладу». – Львів: ЛА «Піраміда», 2012. – 140 с.

 

 

З легкої руки Карла Крауса, одного з найважливіших хроністів і творців культурного життя Австрії кінця XIX ст. і першої третини XX ст., заведено вважати, що феномен австрійської літератури полягає в німецькій мові – тому спільному, що відрізняє австрійське письменство від німецького. Насправді ж це не більше, ніж парадокс, тим і характерний, що його годі охопити міркою істинності чи хибності. Мова письменників Австрії і Німеччини і сто років тому, і тим паче сьогодні різниться не більше, ніж українська авторів Заходу і Сходу, Півночі і Півдня України.

 

Значно цікавіша особливість австрійської літератури – її периферійні джерела. Окраїни імперії, якою була Австро-Угорщина 100–130 років тому, не тільки постачали таланти, твори, мотиви, а й були осередками жвавого літературного життя – згадаймо Чернівці і Прагу. Ще й згодом, коли монархія успішно спочила в Бозі, точніше – в затіяній цісарем великій війні (Гуґо фон Гофманнсталь, з яким листувався Іван Крушельницький, скомпонував монархові відозву «До моїх народів»), письменники з несерцевинної Австрії творили її міфологію, історію і реноме. Такими були народженець прикордонних із Росією Бродів Йозеф Рот, Праги – Франц Кафка, болгарського Русе (Рущука), який, до речі, Австрії ніколи не належав, – Еліас Канетті, буковинських Чернівців – Пауль Целян. Мало того: 1981 року Еліас Канетті здобув австрійській літературі першу в її історії Нобелівську відзнаку – за свій єдиний «австрійський» роман.

 

Кожний привозив валізку з раритетами рідного краю, малої батьківщини: Рот – галицьку тему, яка згодом надихнула 25-річного літературознавця-трієстинця Клаудіо Маґріса на створення габсбурзького міфу, Целян – буковинську флору, що проростає на ландшафтах його поезії, Ґустав Майрінк – містику, якою вона могла постати тільки в Празі єврейських легенд і до решти не витравленої контрреформацією гуситської спадщини.

 

До них належить і Лео (Леопольд) Перуц. Народжений у Празі, в родині фабриканта-текстильника, Перуц у 16-річному віці оселяється з родиною у Відні, де проведе значний відтинок життя, відлучаючись на невеличкі подорожі і військові виправи, в яких виконуватиме свій обов’язок перед цісарем і Батьківщиною, розпад якої вже тоді був неминучим.

 

З приходом до влади нацистів твори Перуца бойкотуватимуть і замовчуватимуть, а коли Гітлер в’їде в австрійську столицю, де свого часу провалився на вступі до Академії мистецтв, письменник емігрує до Тель-Авіву, де житиме поодаль від політичних подій. Коли Друга Світова війна, в якій було донищено буржуазну культуру, що процвітала на європейському континенті у XIX ст. і ще на початках ХХ-ого, завершиться, Перуц навідуватиметься до Відня і 1957 р. помре в Бад Ішлі – на улюбленому курорті Франца Йосифа I. А ще громадянин материка, назва якому – письменство, домагатиметься бінаціональної розв’язки для своєї нової близькосхідної домівки, відкидаючи проголошення мононаціональної держави.

 

Передусім, одначе, Лео Перуц – письменник, автор творів, які ми сьогодні назвали б містичними трилерами. Перуц і його видавці етикетували їх просто, традиційно – романами. Тексти Перуца виламуються з вужчих жанрових прописок так само, як їхній зміст – з часових рамок якоїсь певної епохи. Раптом сюжет, як ото провалюється, оголюючи нуртливе незглиб’я, кригу, западає в історію людства у вигляді її різних цивілізацій – європейської, ацтекської, далекосхідних. В історію культур – чи то італійську доби Відродження, чи мексиканську, до її індіанського інґредієнту (яким його, звісно, уявляв європеєць, що ним був і назавжди залишився Перуц) – усупереч місцям, де мешкав, і тим, на яких гарцювала його фантазія, якій він був управним приборкувачем.

 

Письменник максимально спростив стиль, вокабуляр, збіднив поетику – заради ідеї, думки, гри уяви, далеченько відбігши від велеслівних колег-експресіоністів. Тоді як у всьому іншому Перуц – плоть від плоті цього унікального, запізнілої, мовби повторної пубертарності явища.

 

Мотив двійництва, загадка, кримінальний складник. І... любов – на задвірках розуму, марень ураженого хворобою мозку, бо саме там живе монстр і аж ніяк не в помешканні антиквара, мистецтвознавця і лихваря «по дружбі» Ґабріеля Альбахарі, як помилково гадає інженер Зольґруб, а заодно з ним й оповідач та ще кілька героїв. «Кожен із нас носить свій Страшний Суд у собі», – підсумовує доктор Ґорський. «Майстер Судного Дня» – спроба оповідача знайти таке тлумачення вчиненого ним злочину, яке стало б його виправданням не так в очах суспільства, як перед власним сумлінням.

 

Перуц йде далі за експресіоністів, що виявляється в формальних ходах, у побудові сюжету, в «Прикінцевих заувагах видавця», якими автор прощається з експресіонізмом, круто завертаючи зі сфери фантастики в дійсність. Містять вони й таке одкровення: «Нехай шаленіє безтямна юрба, плескаючи в долоні, від мистецького шедевру – для мене ж оголює він зруйновану душу свого творця». Можливо, що вся на ста тридцяти шістьох сторінках фантасмагорія – заради цього одного речення. Подібно виглядали б напевне, й романи Достоєвського, якщо б якийсь «видавець» збагатив їх нехай такими ж стислими «Прикінцевими заувагами».

 

Врешті-решт, романи Перуца – його шлях опрацювання війни, де він зазнав тяжкого поранення – душевного не менше, ніж фізичного. Його спосіб розповісти про велику м’ясорубку, якій незабаром виповниться сто років, й водночас абстрагуватися від неї, що поглинула європейський світ, яким він був до того і яким ніколи вже не став опісля.

 

Впадає у вічі прагнення перекладача зважено, ретельно добирати слова, усвідомлення відповідальності і фаховий підхід – рідкісна в ситуації, в якій опинився художній переклад, чеснота.

 

Попри те, що твір – передусім завдяки захопливому сюжету – читається легко, перекладний текст не вільний від тавтологій на зразок «зненацька заскочила злива», тоді як досить сказати «заскочила злива» чи, як варіант, «зненацька вперіщила злива», порушень звукопису – «з ранковою поштою надійшов лист з Норвегії» із зайвим «з», бо українська мова має таку перевагу, як орудний відмінок («ранковою поштою надійшов лист з Норвегії»), перенесення німецького синтаксису в українське мовлення: («Короткозорість мав я завжди», «Був він побожний?»), подібне – з присвійністю («хотітиме своєї рисової каші») і не перекладеним фразеологізмом – не зрозумілою читачеві, який не знає німецької, відтак не може здогадатися, про що йдеться, «пісенькою», яку хоче «проспівати» співрозмовникові герой.

 

Найкращі художні переклади – ті, в яких перекладач, здолавши страх, зумів відійти від букви на користь цілості, відтворив, щоб не сказати співстворив, мікроуніверсум, подібно до того, як піаніст інтерпретує музичний твір, водночас пам’ятаючи, що все має перебувати на своїх місцях, а якщо й вибивається, то не через недопрацювання, а згідно із задумом.

 

Назвавши серію «Майстри українського перекладу» й одночасно покинувши перекладача напризволяще, видавець вчинив, послуговуючись мовою героїв твору, не зовсім по-джентельменському. І перекладач, і твір, і серія заслуговують на уважніше ставлення. Австрійський письменник Лео Перуц – тим більше.

 

03.04.2013