Малий фейлєтон.
Ще минулого літа я вибирався на відпустку та все якось не було змоги вибратись. Інші їздили, а я поправді не міг зважитись, куди б то поїхати. Не знав цих сторін — де приємно, де неприємно і де найдешевше можна наїстися до сита.
А у каварні стрінув раз запаленого історика. Цей відразу зясував справу.
— Не варто їхати от так кудинебудь тільки для мої приємности, — каже мені. — Краще поїхати туди, де можна щось цікаве оглянути: получити приємне з пожиточним...
— А що саме? — питаю.
— Історичні памятки оглянути. Ви ж цікавитесь історією!
— Дуже цікавлюсь і дуже її люблю.
— Ото ж вам найкраще вибратись у землю дулібів. Там чуда, кажу я вам!
— Дулібів?... Я щось чув про дулібів... Десь коло Стрия. Я навіть знав свого часу одну учительку з цього села і загалом воно славне з недавніх подій...
— Це не село, це — країна.
— Цікаво!
— А так — дуже цікаво! Сила-силенна памяток давнини, загалом для історика невичерпана криниця. Там, прошу я вас, побачите не лише замок царя Гороха, його гробницю і синів його та внуків, але й буде незвичайно мило, бо дуліби люблять наших.
Я вирячив очі.
— Чому я досі не чув і не читав: може не Гороха?
— Але ж Гороха! Маю докази, навіть хочу писати працю.
— З котрого, ви думаєте, століття?
— Як то з котрого? З сьомого або восьмого...
— А може з тринадцятого, бо це неможливе...
— Все можливе. Я вже перевірив, сам був на місці. Сумнівів тут ніяких нема.
— А я таки сумніваюсь...
— То дуже погано! Наші загалом тільки сумніваються, тому, що не знають своєї історії — і це соромно, прямо скандал!
Щоб не заводити суперечки, та ще й у каварні, я замовк. Погодився, що поїду на дуліби побачити криницю старовини. Та прийшовши до хати, я, замість пакуватись, став шпирати по книжках: історіях, моноґрафіях, ґеоґрафічних словниках, працях з ділянки архітектури. В голові робився шум. Нічого не виходило, або виходило навпаки.
Аж щасливий випадок, як то кажуть, усе вияснив.
Приїхав наш кореспондент із тих далеких сторін.
— Ви знаєте щось про дулібів? — питаю його.
— Знаю.
— Це правда, що там є замок, будований у восьмому столітті та що дуліби дуже люблять наших?...
— Є замок, але будований не у восьмім столітті, а у вісімнадцятім, — відповідає він, — і не дуліби люблять наших, лише наші люблять дулібів, дулібок, так, що це може дати підставу до створення навіть однієї нації...
Ясно, що я вже туди не поїхав, бо про все довідався на місці. На відпустку вибрався аж цього року, під весну — і не до криниці памяток, а до Криниці-живця.
І тут перед виїздом милили мене інформатори. Казали, що все заповнене, що на горищах сплять гості, що нема чого їсти, зате багато партій і всі сваряться...
Виявилось — навпаки. І місце було, і всі живуть у злагоді, а їсти — хоч розперізуйся! Загалом добре й приємно. І люди щирі та сердечні. А скільки знайомих!
Є й українські ресторани та пансіони. Відомий "Фарис", "Одаліска", "Каприс", "Мева" та інші.
Я мешкав у "Меві". Було мені аж задобре, можу кожному порадити їхати, лише не раджу тим, що їдуть у пошлюбну подорож, щоб заходили у цій "Меві" до їдальні: ціла з рогами...
[Краківські вісті]
23.03.1941