Польща переживала дещо гірше, ніж цей дрейф до консерватизму
Незважаючи на перемогу партії «Право і справедливість», в країні усе ще є потужні сили, які обстоюють ліберальні, конституційні та європейські цінності.
«Путінізм з польським обличчям!», «Культурна революція à la Polonaise!», «Орбанізація Вісли!» (це, ясна річ, натяк на модель обмеженої демократії, яку практикує угорський прем'єр-міністр Віктор Орбан). Я слухаю Кассандрині ламентації моїх польських друзів після того, як на загальних виборах у неділю виборці віддали перемогу консервативній євроскептичній партії, і думаю: «Заждіть хвилинку, подивимось, що відбуватиметься і що можна буде з цим зробити. Польща бачила гірше, ніж це, будуть ще інші вибори». Утім з одним ми всі мусимо згодитися: сталася важлива річ. Польща є найбільшим успіхом посткомуністичної Європи і провідною державою реґіону між переобтяженою Німеччиною і розгнузданою Росією. Позаяк Іспанія та Італія долають наслідки кризи єврозони, а Велика Британія тримається осторонь, доки в ній не відбудеться референдум щодо членства в ЄС, решта Європи потребує Польщі більше, ніж будь-коли.
«Право і справедливість» перемогла з декількох причин. По-перше, вона скористалася найбільш незаперечним в політиці арґументом: «Настав час для змін». Уряд «Громадянської платформи», який цілком добре служив країні протягом 8 років — середній темп зростання перевищував 4%, — був явно виснажений. Для багатьох польських виборців він у певний спосіб уособлював самовдоволений, далекий і зарозумілий політичний істеблішмент, який вже чверть століття, від падіння комунізму, читає їм нотації, сидячи в зручних фотелях (та дорогих ресторанах) у Варшаві. Це відчуття проявилося вже на початку цього року, коли солідний чинний президент-патерналіст Броніслав Коморовський несподівано зазнав поразки від молодшого, маловідомого кандидата від ПіСу Анджея Дуди, який провів блискучу, зроблену в американському стилі кампанію.
Цього разу кампанія ПіСу знову була найбільш ефективною: розумній, діловій Єві Копач, прем'єр-міністру від «Громадянської платформи», протистояла радше розумна, ділова кандидатка на пост прем'єра Беата Шидло, аніж старомодний і для багатьох виборців неприємний справжній лідер ПіСу Ярослав Качинський. Згідно з екзит-полами, ПіС набрала найбільший відсоток голосів навіть серед виборців у віці від 18 до 25 років, тимчасом як багато інших молодих виборців віддали свої голоси протестним партіям.
«Право і справедливість» репрезентує велику частину польського суспільства: патріотичних, католицьких, консервативних мешканців невеличких міст і сіл, передусім на біднішому сході й південному сході країни; людей, які не відчувають, що скористали з переходу до ринкової економіки. ПіС обіцяє сильну державу, яка захистить їх від холодних вітрів економічного і соціального лібералізму. Ця партія є правою в питаннях культури, релігії, сексуальної моралі (виступає проти абортів та екстракорпорального запліднення), ксенофобії (жодних мусульманських біженців, ми поляки) і націоналізму, але фактично є лівою в її економічних і соціальних обіцянках бідним та зіґнорованим (подібну мікстуру пропонує Орбан в Угорщині). Якщо говорити дуже спрощено: існує дві Польщі, і цього разу перемогла ось ця.
Тож тепер ми матимемо новий уряд, який, імовірно, буде сформований однією партією — вперше відтоді, як 25 років тому Польща повернула собі свободу. Чи дотримуватиметься він усіх своїй популістських обіцянок: робити недосяжно щедрі соціальні виплати, зменшити пенсійний вік і покарати погані багатонаціональні банки і супермаркети? (Хтось з економістів підрахував, що в такому разі щорічне економічне зростання країни може зменшитися на 0,5%). Чи лукаво відступиться від деяких із них, як це робить більшість урядів, щойно прийшовши до влади?
Чи формуватимуть закордонну політику безвідповідальні націоналісти? Чи це робитимуть розумні патріоти — їх в партії також є декілька, — які усвідомлюють: щоб Польща була по-справжньому незалежною, належить утримувати сильну позицію в Європі, навіть якщо це означає, що треба співпрацювати в Брюсселі з колишнім прем'єр-міністром від «Громадянської платформи» Дональдом Туском?
А тим часом що можуть робити всі решта? Ось чотири негайні міркування. По-перше, польські партії від центру до лівих мають врешті-решт почати діяти спільно. Незважаючи на великі зусилля колишнього президента Алєксандра Кваснєвського, між ними існувало повне розладдя, що дозволило ПіСу та меншим протестним партіям підібрати потенційний електорат лівиці.
По-друге, багато талановитих, енергійних молодих поляків, які покинули батьківщину, аби насолодитися свободами сучасного європейського життя в таких країнах, як Велика Британія та Ірландія, мають повернутися. Щоб допомогти зміцнити сучасну, ліберальну, європейську Польщу. Особисто мені подобається, що вони є моїми студентами в Оксфорді й колеґами-європейцями в євроскептичній Британії, але я сказав би таке: «Агнєшко і Павле, ви потрібні своїй країні!»
По-третє, хай би якими були наші почуття щодо найрадикальніших демагогів ПіСу (так би мовити, артистів ПіСу), кожен закордонний політик і друг Польщі в жодному разі не має піддавати остракізму демократично обраних новачків, а має налагодити з ними інтенсивний і конструктивний діалог.
Попри всі свої недоліки Європейська Унія є найуспішнішим у світі експериментом з політичної соціалізації. Завдяки цим безконечним зібранням, де нові міністри збувають більше часу зі своїми колеґами — міністрами ЄУ, ніж зі своїми власними родинами, вони виявляють, що єдиний спосіб просувати свої національні інтереси у ХХІ ст. в Європі — це переговори і компроміс, а не пиндючність ХІХ ст. ПіС наголошує на своєму бажанні зміцнити особливі стосунки Польщі та США, тому Барак Обама під час їхньої першої телефонної розмови має сказати новому польському керівникові те, що він вже сказав Кемерону: якщо ви хочете бути нашими найкращими друзями, ви мусите брати активну участь у справах ЄУ.
Й нарешті ми маємо розуміти справжнє значення орбанізації. Це не означає, що одна партія залишається при владі роками, маючи надійну більшість: таке буває у Великій Британії чи Іспанії. Орбанізація означає, що ця панівна партія зловживає своєю владою, аби розхитати підвалини ліберальної конституційної демократії, які теоретично є умовою членства в ЄУ. Наприклад, наділяє надмірними повноваженнями голову виконавчої влади, створює кооптовані бізнес-структури, протиправно використовує сили безпеки і руйнує незалежність судів, центрального банку та медій, в такий спосіб ґарантуючи, що наступні вибори не будуть вільними і чесними. ПіС вже має конституційний проект, у якому наявні елементи цього, і якщо вона знайде декілька союзників в парламенті, то зможе його проштовхнути. ЄУ слабо зреагувала на орбанізацію Угорщини. Тепер вона має проявити себе краще, підтримавши найсильніші незалежні сили в Польщі, які самі обстоюватимуть ліберальні, конституційні та європейські цінності.
Якщо усе це станеться, то, можливо, 2020 року ми озирнемося назад і скажемо: «То були дивні й важкі роки, коли Польща рухалася, наче краб: раз назад, раз убік, але врешті навіть трохи вперед».
Timothy Garton Ash
Poland has survived worse than this shift to conservatism. Don’t despair
The Guardian, 26.10.2015
Зреферувала Галина Грабовська
28.10.2015