Малий фейлетон
Дозволю собі оцим опублікувати уривка з дневника Хведора Недобийбіденка, невідомого героя нашого сірого будня:
2. ІІ. 1941.
Обвинувачую.
Я, Хведір Недобийбіденко, літ 26, ґімназійний абсольвент, обвинувачую свою долю в тому, що вона невпинно й систематично підставляє мені дулю під ніс.
З того приводу я досі не можу найти відповідної для мене, інтеліґента, канцелярійної посади в тому місті.
Висидівся чоловік у таборах, сходив дві пари переходжених черевиків, пів року минуло й я досі ще не урядовець.
Що мені робити? Що діяти?
Ех, доле моя нещаслива, доле гірка, незавидна, головонька моя бідна...
3. II. 1941.
Сьогодні був у мене злотий і я замість на вечеру, пішов до кіна.
Я мусів купити білєт на третьорадне місце...
Біля мене, о, іроніє судьби, сиділи два вуличники.
Одному рябому, було може 9 років, другому, з підбитим оком, може з 10.
Ми розбалакались...
Рябий витягнув із кишені (своєї — прим. авт.) годинник і звідомив, що швидко почнеться сеанс.
— Це наш спільний годинник! — вияснив віднехочу той із підбитим оком. — Крім цього ми маємо ще льорнетку, вічне перо, пружиновий ножик, течку, люльку й автоматичну запальничку.
— Як бачу, — запримітив я заздро, — то живеться вам добре.
— Поволеньки... — кивнув головою рябий. — Сяко-тако...
Він витягнув із кишені (своєї!) пригорщу паперових злотих.
— Витягаємо денно — похвалився — яких 8 до 10 золотих.
— Звідки, — спитав я злобно — витягаєте ці гроші?
— Продаємо ґазети... — вияснило "підбите око". — Собача робота... Але щож... Кожний мусить працювати.
— А котрі в вас, дядьку, година? — спитав мене зненацька рябий і приплющив іронічно oкo.
— Я віддав свій годинник до направи... — брехав я без надуми.
— Бабуні своїй оповідайте! — зареготали оба залежні спільники. — Маєте ви годинника... Нічого ви на маєте, вуйку. Ви — "паталах".
Вони не помилялися.
У мене не було ні годинника, ні течки, ні пepа, ні автоматичної запальнички.
Ні грошей. Ні сотика...
Всетаки це були якісь добрі хлопчиська.
На відхідному "підбите око" конче хотіло позичити мені пять золотих.
Я вмовився з ними на черговий день на партійку ґудзиків.
4. IІ. 1941.
Я мав нині свій день.
Я виграв у рябого три передвоєнні ґудзики (до пальта).
— А може — спитав я наче віднехочу в рябого — й мені продавати з вами ґазети?
— П-і-і... — розсміявся "рябий". — Хіба хочете "варіята стругати". А деж такому великому слоневі ґазети продавати...
"Підбите око" приплющило здорове око.
— Якби я був таким великим бовдуром, як ви, дядечку — повчало — то я навіть хвилини не сидів би тут. Я поїхав би в світ. Напр. до Америки.
— Бльокада... — забурмотів я. — Монро...
— Ну, то в гори... Або на село... Світ широкий!...
5. ІІ. 1941.
Їду в світ.
На село.
Працювати.
— — — — — —
Стільки денник.
Гм... Гм...
Їде, скажемо, наш Хведір, на село...
Їде, їде, приїзджає, а там нема канцелярійних посад.
А він же, Хведір-інтеліґент...
Ось і проблєма.
[Краківські вісті]
13.03.1941