Переміна

Малий фейлетон

Дозволю собі оцим опублікувати уривка з дневника Хведора Недобийбіденка, невідомого героя нашого сірого будня:

2. ІІ. 1941.

Обвинувачую.

Я, Хведір Недобийбіденко, літ 26, ґімназійний абсольвент, обвинувачую свою долю в тому, що вона невпинно й систематично підставляє мені дулю під ніс.

З того приводу я досі не можу найти відповідної для мене, інтеліґента, канцелярійної посади в тому місті.

Висидівся чоловік у таборах, сходив дві пари переходжених черевиків, пів року минуло й я досі ще не урядовець.

Що мені робити? Що діяти?

Ех, доле моя нещаслива, доле гірка, незавидна, головонька моя бідна...

3. II. 1941.

Сьогодні був у мене злотий і я замість на вечеру, пішов до кіна.

Я мусів купити білєт на третьорадне місце...

Біля мене, о, іроніє судьби, сиділи два вуличники.

Одному рябому, було може 9 років, другому, з підбитим оком, може з 10.

Ми розбалакались...

Рябий витягнув із кишені (своєї — прим. авт.) годинник і звідомив, що швидко почнеться сеанс.

— Це наш спільний годинник! — вияснив віднехочу той із підбитим оком. — Крім цього ми маємо ще льорнетку, вічне перо, пружиновий ножик, течку, люльку й автоматичну запальничку.

— Як бачу, — запримітив я заздро, — то живеться вам добре.

— Поволеньки... — кивнув головою рябий. — Сяко-тако...

Він витягнув із кишені (своєї!) пригорщу паперових злотих.

— Витягаємо денно — похвалився — яких 8 до 10 золотих.

— Звідки, — спитав я злобно — витягаєте ці гроші?

— Продаємо ґазети... — вияснило "підбите око". — Собача робота... Але щож... Кожний мусить працювати.

— А котрі в вас, дядьку, година? — спитав мене зненацька рябий і приплющив іронічно oкo.

— Я віддав свій годинник до направи... — брехав я без надуми.

— Бабуні своїй оповідайте! — зареготали оба залежні спільники. — Маєте ви годинника... Нічого ви на маєте, вуйку. Ви — "паталах".

Вони не помилялися.

У мене не було ні годинника, ні течки, ні пepа, ні автоматичної запальнички.

Ні грошей. Ні сотика...