Малий фейлетон     Дозволю собі оцим опублікувати уривка з дневника Хведора Недобийбіденка, невідомого героя нашого сірого будня:   2. ІІ. 1941.   Обвинувачую.   Я, Хведір Недобийбіденко, літ 26, ґімназійний абсольвент, обвинувачую свою долю в тому, що вона невпинно й систематично підставляє мені дулю під ніс.   З того приводу я досі не можу найти відповідної для мене, інтеліґента, канцелярійної посади в тому місті.  

Малий фейлєтон   Миряни мастили себе по щелепах і штовхали попід ребра аж гомін ішов по майдані.   Мальовнича, тичкувата цяця в "болєро" свиснула мене з розмахом позавуш і щезла наче сон десь за закрутом.   У моїх жилах раптом забурлила кров, очевидно моїх славних предків, що і т. д. Я загудів (приблизно) наче ранений тур.   — Помсти! — загорлав у мені якийсь унутрішний, атавістичний голос. — Помсти, ах, помсти! Бач, роззяво, вже й жінки ґедзґаються-боксуються, а ти де?  

Після того, як мій приятель перечитав статтю про депопуляцію, ввесь Йордан ходив наче зварений.   Та він молодець, перевів блискавичну акцію й до трьох днів із цеї мороки ні сліду не стало. Дай, Боже. Кожному так!   — Не штука, — говорив він до мене ще передучора, — писати про популяцію, заохочувати старих і молодших холостяків до акції, загрівати їх до геройства. Штука самому дати прекрасний приклад, штука самому підставити здорову голову під…  

Зібралася в одній ждальні, як то кажуть, кумпанія невеличка, але чесна.   Замість балакати собі про погоду, чи про що, чи взагалі сидіти маком, оці темні типи давай атакувати безборонних дівчаток. Очевидно, язиками.   — Прошу вас, — каже один тип, — я дивлюсь, а вона починає зачіску собі робити. Розумієте, стоїть дівка за буфетом, тут хліб, там ковбаса, тут масло, а вона гребінь кладе поміж продукти. Кров ударила мені до голови. Ну, й дав же я їй научку...