Для нас нестерпно, коли ми отримуємо менше, ніж інші. Це очевидно. А якщо отримуємо більше? Тут наше відчуття справедливості проявляється вже не так чітко й визначається радше звичкою, ніж природою.
Щоб відповісти на запитання, чи відчуття справедливості властиве тільки людям чи, можливо, ще й тваринам, команда дослідників під керівництвом Франса де Вааля з Єркського національного центру вивчення приматів в Атланті провела такий експеримент. Двох мавп-капуцинів розмістили в сусідніх клітках, щоб вони могли добре бачити одна одну. Кожну тварину попросили подати експериментатору камінець, за що пригостили огірком. Коли задоволених мавп знову попросили зробити те саме, одній з них у винагороду дали гроно винограду, а іншій знову огірок. Це, очевидно, її засмутило. Коли це повторилось втретє, друга мавпа злісно заричала, а за четвертим разом впала в лють і жбурнула огірком в експериментатора.
Аналогічно поступають також шимпанзе і навіть пси та ворони. А також, звичайно, й ми, люди. Чому взагалі ця риса з'явилась в процесі еволюції? Відповідь проста: для того, щоб ми могли будувати соціальні взаємозв’язки й спільно вирішувати проблеми. «Відчуття справедливості з'явилося не тому, що “так правильно”, а з потреби колективно виживати», – пишуть в часописі Science Франс де Вааль та Сара Броснан з Georgia State University.
В людини відчуття справедливості з’являється приблизно на четвертому році життя. Якщо чотирирічні діти мають отримати менше за інших, то воліють відмовитись від винагороди. В одному з експериментів п’яти- і шестирічні діти могли отримати два жетони й один віддати іншій дитині. Або ж взяти для себе два жетони, але тоді інша дитина мала б отримати три. Жетони згодом можна було обміняти на солодощі і подарунки. Попри те, що з раціонального погляду друга опція здається кращою, діти від неї відмовлялись: небажання почуватися покривдженим переважало можливу винагороду.
Автор дослідження Пол Блюм вважає, що в нас є генетично обумовлене нехіть отримувати менше за інших. Але при цьому ситуацію, коли отримуємо більше за інших, вважаємо «чесною» – принаймні до певного віку. До якого – вирішили протестувати психологи з Бостонського університету.
Дослідники проаналізували поведінку групи дітей віком від чотирьох до п’ятнадцяти років. Для дослідження сконструювали прилад, який видавав цукерки Skittles. Натиснувши на зелений важіль, дитина могла отримати чотири цукерки, а своєму партнеру дати одну. В другому сценарії, натиснувши на зелений важіль, обоє дітей отримували по дві цукерки. В третьому варіанті дитина, яка тиснула на важіль, отримувала для себе одну цукерку, а її партнер – чотири. В кожному з варіантів можна було натиснути ще й на червоний важіль, що означало, що ніхто не отримає цукерок.
Як поводилися діти? Отже, у віці чотирьох-п’яти років вони радо отримували більше і не переймалися партнером. Але коли мали отримати менше, то тиснули на червоний важіль і воліли не мати нічого. Однак восьмирічні діти тиснули на червоний важіль й тоді, коли діставали більше. В цьому віці починає з’являтися розуміння того, що справедливий розподіл здійснюється на дві сторони.
Вчених одразу зацікавило питання: якщо звичка відмовлятися від несправедливої щодо інших винагороди з’являється лише у восьмирічному віці і відома тільки людям, то за цим має стояти щось більше, ніж просто біологія. Це має бути особливість культури. Досі дослідження проводили лише на американських дітях. «Але чи відчуття справедливості однакове у всіх культурах?», – запитала психолог Кетрін МакОлфі з Єльського університету і вирішила повторити цей експеримент на дітях з Мексики, Уганди, Індії, Канади, Перу, Сенегалу і США.
Наслідки виявились трохи несподіваними. Наприклад, мексиканські діти відкидали нечесні щодо себе пропозиції лише з десяти років. Це, щоправда, могло бути продиктоване тим, що усі вони походили з маленьких сіл, добре знали одне одного змалку й тому відчуття суперництва між ними могло бути дешо пом’якшене. В інших ж суспільствах це відчуття з’являлось в дітей віком 4-5 років.
А як щодо відмови від пропозиції, яка невигідна для інших? Окрім США, таку поведінку спостерігали в культурно близькій Канаді і цілковито відмінній Уганді. У Кетрін МакОлфі є кілька гіпотез. Можливо, таку поведінку їм прищепили їхні вчителі, які навчались на Заході. А, може, діти з Уганди відмовлялись від надмірної винагороди з якихось інших причин, ніж у США і Канаді.
Втім, психологи переконані: хоча ми, дорослі, вважаємо, що досконало розуміємо сенс справедливого розподілу й щиро обурюємося, коли отримуємо левову частку, а наш партнер крихти, на генетичному рівні ми й надалі знаходимось на рівні шимпанзе. Дослідження доводять: наші найближчі кузени в тваринному світі також здатні порівну розділити здобич, але тільки в тому випадку, коли й надалі будуть зацікавлені в партнерах. «Дослідження на дорослих показують, що наше прагнення до справедливого розподілу продиктоване егоїстичним розрахунком. Якщо хтось ділить 100 доларів на двох, то вибирає справедливий розподіл "50 на 50" як правило тоді, коли знає, що і надалі матиме справу з цією людиною або що за ним спостерігають», – стверджує Кетрін МакОлфі.
Але загалом дослідження показують, що ми не почуваємось погано, коли отримуємо більше за інших й ніхто про це не знає. На таку пропозицію наш мозок реагує лише як на додаткову винагороду і не більше. Загалом виглядає на те, що коли ми обурюємось, що нас несправедливо винагороджують, то думаємо не про інших, а радше про себе – про свою репутацію в спільноті та потребу підтримувати хороші відносини з людьми, які, можливо, в майбутньому нам ще пригодяться. Отже, відчуття справедливості, виглядає, має радше альтруїстичну, а не еґоїстичну основу, а поведінка «fair» часом нам просто оплачується.
Aleksandra Postoła
Dlaczego (jednak) lubimy być fair
Gazeta Wyborcza, 8/03/2016
Зреферував Євген Ланюк
12.03.2016