«Я не поле. Як це я – поле?»

Ще влітку минулого року у театрі імені Леся Курбаса за підтримки Британської Ради відбулися сценічні читання сучасних британських п`єс. Серед читаних драматургів були Керіл Черчілл, Данкан Макмілан та Девід Гарровер. П`єса останнього – «Ножі в курях» – так припала до душі режисеру та художньому керівнику театру Володимиру Кучинському, що він звернувся до Британської Ради з проханням отримати дозвіл на постановку п`єси у Львові. Після кількох місяців узгоджень усіх деталей та репетицій, глядачі можуть побачити сучасну британську драматургію на сцені львівського театру.

Події у п`єсі розгортаються у сільській місцевості без часових рамок та географічних координат. Орач Вільям та його молода дружина живуть цілком розміреним та буденним життям: пораються на землі, щоб заробити на хліб насущний. Кожен день їхнього життя протікає плавно, кожен день для них схожий на попередній. Та все починає змінюватися, коли ідилію подружжя порушує мірошник Гілберт Горн – самітник, який відмовляється жити за законами сільської общини, одержуючи у відповідь загальну ненависть та осуд. Він не лише стає поміж Вільямом та його молодою жінкою, утворюючи любовний трикутник, але й спонукає дружину орача до самоусвідомлення та пошуку власного Я.

«Ножі в курях» – п`єса складна і багатогранна, сповнена численних символів. З одного боку перед нами постає буденність сільського життя, згодом ми спостерігаємо за розгортанням любовного трикутника, та це – речі очевидні, вони знаходяться на поверхні. Якщо ж зазирнути глибше, то побачимо твір про системи мислення, зіткнення різних світоглядів, правду та брехню, пошук та віднайдення власного призначення.

У постановці яскраво протиставлено традиційне і модерне. Орач Вільям впродовж всього життя працює у полі, живе згідно сільських законів та традицій, строго їх дотримується, не помічаючи довкола нічого, окрім того, що йому слід бачити. Він сприймає світ і звичний йому спосіб життя як щось цілісне і нерозривне, священне – те, що не підлягає змінам. Натомість мірошник Гілберт Горн вирвався з пут сільських законів та традицій, і зовсім по-іншому сприймає те, як влаштована реальність. Він не оперує лише досвідом та способом життя попередніх поколінь, а багато читає, роздумує і пише, таким чином намагаючись дати власні назви речам, які його оточують.

Та найцікавішим персонажем у п`єсі є молода жінка, яка вже з перших реплік заявляє: «Я не поле. Як це я – поле? Поле – воно яке? Рівне. Сире. Чорне від дощу. Я не поле». Впродовж усього часу вона намагається ідентифікувати себе, перебуваючи у пошуках власного шляху та призначення, шукаючи назви для того, що є довкола неї. Якщо Сократ казав: «заговори, щоб я тебе побачив», то у випадку молодої героїні головним є слово, яке вона не промовляє вголос, а пише на папері. Саме у цей момент вона відкривається, випускаючи назовні все те, що було глибоко заховано всередині роками. Назва п`єси «Ножі в курях» не випадково скеровує глядача до її фінального монологу: «…Світ тут, перед моїми очима, а я тільки повинна встромляти назви у все, що є довкола мене, так, як я встромляю ножа у живіт курки». Остання фраза є своєрідною метафорою: ми розтинаємо реальність, коли називаємо речі їх справжніми іменами.

Вперше п`єса була поставлена у 1995 році у единбурзькому театрі Травенс. В Україні вона дебютувала у листопаді минулого року на камерній сцені театру імені Івана Франка.

«Постановка на малій сцені у театрі Івана Франка і наша, у Леся Курбаса – страшенно відрізняються одна від другої. У київській інтерпретації багато скоротили, а ми жодного слова не викинули. Їхня постановка більше пластична, а у нас драматургія. Власне, мені і подобається ця п`єса тим, що, читаючи її, можна для себе вибирати акценти, бо вона дуже багатогранна. Актори у ній мають як розкритися і чим поділитися, а отже – кожна наступна вистава не буде схожа на попередню. У кожного глядача після перегляду буде своя думка. Мені найбільше подобається те, що ця постановка не запрограмована на щось конкретне, що я хочу донести до глядача; це – провокація для роздумів», – прокоментував Володимир Кучинський.

Варто також згадати, що у декораціях вистави були використані картини відомої української художниці Катерини Білокур. У постановці фігурують натюрморти «Квіти та овочі» і «Бурячок», створені художницею у 1959-1960 рр. Художником-постановником є Володимир Стецькович, а художником з костюмів стала Юлія Рибка. Милозвучний та вдалий переклад п’єси – заслуга Ірини Трудолюбової.

Роль орача Вільяма виконує актор Олег Цьона, мірошника Гілберта Горна – Андрій Козак, а образ молодої дружини на сцені втілила актриса Наталія Рибка-Пархоменко. Дует двох останніх публіка має змогу бачити вже не вперше – актори також грають сімейне подружжя у іншій постановці режисера Володимира Кучинського – «Амнезія, або маленькі подружні злочини». У «Спадку мірошника» актори працюють майстерно, і у абсолютно іншій манері розкривають своїх персонажів, тож навіть досвідчені глядачі можуть хіба дивуватися, наскільки різним може бути цей акторський дует.

«Мабуть, вперше за всю історію моєї творчості я можу сказати, що у цій п`єсі в мене було відчуття, що персонаж “тобою пише”, а ти просто долучаєшся до його пропозицій, і йдеш за ним. – розповіла Наталка Рибка-Пархоменко, виконавиця головної ролі. – Вистава дуже імпровізаційна, і тут надзвичайно важливо кожного разу створювати щось нове. Якщо матеріал хороший, то буде багато режисерів, і кожен з них побачить у тексті щось своє. Ми робили акцент не тільки на побутовому плані історії. Наш трикутник був більше між людьми і Богом. Я чудово розумію, що будуть глядачі, які з побутової сторони сприйматимуть цю виставу, і сам сюжет не буде їм до вподоби. Можливо, хтось подумає: «Як то так – вбили чоловіка, а потім квіти малюють?» Я переконана, що буде і такий відсоток глядачів. Та не даремно вистава має назву «Ножі в курях, або Спадок мірошника». Після перегляду люди будуть запитувати: «А який же спадок?». Тут багато йдеться про призначення – те, що є незриме в людині, обов’язково проявиться. Якими завгодно методами, але це буде».

«Ножі в курях, або Спадок мірошника» – це п`єса, яка стимулює глядача не лише до пошуку відповідей на важливі запитання, але й до пошуку власного призначення. Адже кожен з нас (цілком можливо) є заручником свого умовного села, своєї упередженості та стереотипів. Крізь насичений діалог, який ведуть актори з глядачем упродовж вистави, останній має змогу пройти з ними цей шлях, і віднайти власну стежку до себе.

Фото: Анна Маслій.