Якщо ви вважаєте, що українське кіно – це лише фільми в прокаті, – ви не розумієте всієї ситуації. Прокатні фільми є лише результатом, екстрактом; і він не показує, скільки було загалом витрачено матеріалу для експерименту, скільки в ньому брало участь експериментаторів і як, власне, експеримент проходив? Отже, щоби орієнтуватися в реаліях і перспективах українського кінопроцесу, треба побувати на пітчингу – захисті проектів під час конкурсу Державного агентства України з питань кіно.
Аби все було зрозуміло, потрібно викласти таку собі абетку і правила для її вжитку. Пітчинг, як вказано у Вікіпедії, – це «коротке словесне (іноді візуальне) представлення ідеї кінофільму, своєрідна презентація». Пітчинги є другим туром конкурсного відбору, який Держкіно проводить для всіх продюсерів і режисерів, які хочуть отримати державну фінансову підтримку. Вигідна справа, коли в країні йде війна, триває криза, тож можливих інвесторів і вдень зі свічкою не знайдеш. На цьогорічний, восьмий, конкурс, з 23-го до 26 лютого проектів подали найбільше, ніж будь-коли – аж 162.
Всі проекти на пітчинг подаються в 13 секціях, де вказаний формат фільму – ігровий чи неігровий, художній, анімаційний чи документальний, повнометражний чи короткометражний. Крім цього, існує градація за аудиторією (авторське кіно для любителів артхаусу чи широка глядацька аудиторія) та формою фінансування (копродукційна, тобто у співпраці з іншими державами, чи національна, тобто, українська). Також передбачені секції дитячого кіно і дебютного, плюс тематичні секції, наприклад, «про героїзм воїнів, які брали участь у захисті України в роки Другої світової війни та під час проведення антитерористичної операції» або «до 100-річчя проголошення Української Народної Республіки, до 100-ї річниці Бою студентів під Крутами». Таке розподілення на секції зручне і для кінематографістів, і для Держкіно. Зрозуміло, куди подавати проекти і чого хоче держава. Власне, так є в усіх державах, де введена в обіг конкурсна система відбору кінопроектів. У свою чергу, Україна таку систему запозичила частково від Франції, частково від Польщі.
Наразі експертна комісія при Держкіно відібрала 76 проектів зі 162 поданих. На пітчингу їх потрібно було захищати тим, хто їх подавав. Тобто, пояснювати комісії, чому саме їм держава має дати гроші, адже бажаючих багато, а бюджет Держкіно – не гумовий. І ось тут відбувається найцікавіше. З промов тих, хто пітчингується, стає зрозуміло, що вони знають, як вони можуть і що чи хто за цим стоїть. Навзаєм з питань членів Експертної комісії можна зробити висновки, що саме їх цікавить і чому.
Одна з ключових секцій для прокатного кіно – «Ігрові повнометражні національні (широка глядацька аудиторія)». Першим на пітчингу тут був представлений проект фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри», де сценаристом і режисером виступив теперішній директор кіностудії ім. О.П.Довженка Олесь Янчук. У поданих на конкурс документах сума, потрібна від Держкіно, майже сягає розміру 24 мільйонів гривень. А загальний бюджет перевищує 47 мільйонів. Проте, зважаючи на розмах знімального процесу – проект мав на меті змалювати передсмертні роки життя Петлюри, з відтворенням епохи, з переїздами і зйомками у Франції, – два мільйони доларів не є занадто великою вимогою. До того ж, значну частину коштів планувалося витратити в Україні. Власне, на студії Довженка, де художник Олексій Левченко, як сміливо заявив пан Янчук, у Першому павільйоні мав побудовати «шматок Парижу»! До цього додається значення самого Петлюри, чия пам'ять, вочевидь, волає про захист честі та гідності несправедливо приниженого комуняками державотворця.
Олесь Янчук
Але тут є дві проблеми. Спершу варто розібратися зі самою кіностудією, з цим пам’ятником безневинно загубленого українського кіно. Добре було би його реконструювати. Про що неодноразово гуло кіношне товариство. І через що зламали не один десяток списів об голови чиновників. Скандали про корупційні схеми супроводжують кіностудію роками, але на це не зважають. Друга проблема – якість режисерських робіт власне Олеся Янчука. Після дебюту, «Голоду-33», всі його наступні фільми були суцільним провалом – і в бізнесовому, і в художньому, і в ідеологічному планах. Вміючи добре говорити, пан Янчук переконував українців з діаспори, зокрема з Українського конгресового комітету Америки, виділити йому кошти на національно-патріотичні фільми. І він їх отримував. Натомість, кожен з фільмів, які він знімав на ці гроші, щоразу були «черговим цвяхом в труну» українського кіно. «Атентат – осіннє вбивство у Мюнхені» про Степана Бандеру, «Нескорений» про Романа Шухевича, «Залізна сотня» про УПА і «Владика Андрей» про митрополита Шептицького – всі вони були так криво, так буквально злочинно погано зроблені, що у підсумку сприяли зростанню негативного ставлення як до нашого кіно, так і до змальованих у фільмах Янчука героїв, ім’я яких сплюндрували радянські ідеологи… А тепер, досі незасуджений бодай морально за свої антиукраїнські вчинки, цей режисер просить у держави ще два мільйони доларів, і цього разу на фільм про Петлюру…
Проект вже має підтримку американців і французів. З діаспори. Має запевнення у потрібності проекту. Від науковців і патріотів. От тільки режисерського бачення немає. Члени Експертної комісії задавали Олесю Янчуку логічні питання: мовляв, ви розказали, ЩО ви хочете знімати, але ми хотіли б почути, ЯК ви це хочете робити? На що чули у відповідь – «побачите». А які актори будуть грати у фільмі, питали експерти? «А ви гроші спочатку дайте, а ми розберемося, хоч Ді Капріо запросимо»…
У той самий час незалежна компанія «Директорія кіно» захищала на пітчингу проект фільму Володимира Тихого «Баба Пріся» за п’єсою і сценарієм українського драматурга і сценариста Павла Ар’є. Цей проект з кошторисом у 18 мільйонів гривень вимагає від держави 9 мільйонів, а на виході може дати першу художньо осмислену духовну рефлексію з приводу Чорнобильської катастрофи. Трагікомічну п’єсу Ар’є неодноразово інсценізували, і не тільки в Україні. В столичному Молодому театрі спектакль під назвою «Сталкери» вже другий рік поспіль іде з гіпераншлагами, коли квитків на нього немає за кілька місяців до показу. Один із головних елементів аж такого успіху постановки – актриса Ірма Вітовська, гра якої виходить за межі врівноваженої критики, даючи глядачеві несамовите захоплення і відчуття емоційного кайфу, подібного до наркотичного. Так от, цей «елемент» творці хотіли б перенести і в екранізацію п’єси. Невідомо, які шанси перетворитися на комерційно-успішний продукт будуть у цього фільму, але відомо, якої якості є продукти Ар’є та Вітовської. Наразі в прокаті йде документальний фільм Тихого «Бранці», і це теж якісний продукт, крім того, що актуальний.
Ірма Вітовська у виставі "Сталкери"
Назагал, успішність була червоною шматою для більшості захисників, і в той самий час про неї весь час торочили «прокурори» – члени експертної комісії. Воістину, це було трагікомічно, бо жодного комерційно успішного фільму – принаймні офіційно – в Україні ще не було. І ніхто не може переконливо говорити про зиск, якщо не може довести його з квитанціями в руках. Анімаційну компанію «Анімаград» це теж стосується. Будучи частиною кіностудії Film.ua, «Анімаград» може показати, яку має «підписку» у вигляді найбільшого виробника кінопродукції в Україні. Це правда. Але заявляти, наприклад, про фільм «Нескорена» як про прибуткову стрічку, і відразу говорити, що дані щодо продажу прав за кордон є комерційною таємницею – несерйозно. Втім, на пітчингу в секції «анімація» «Анімаград» була подібна до Film.ua в Україні – найактивнішою. Хтось навіть жартома кинув їхнім продюсерам – може ви не будете йди зі сцени, все одно знову на неї підніматися?
Компанія представила 5 проектів, з яких два повнометражних мультфільми і три серіали. Причому у «Анімаграду» вже є плани на 5 років наперед, з щорічним виходом повнометражного мультфільму! Представляючи перший проект, «Руслана і Людмилу», продюсер Єгор Олесов і режисер Олег Маламуж стверджували, що він вже запущений, і з часом над ним працюватиме до 100 аніматорів. Через 30 хвилин приблизно те ж саме випливло і з презентації мультфільму «Мавка. Лісова пісня». А ще були представлені серіали… Але де в Україні відразу взяти сотні незайнятих аніматорів? До того ж, рівень аніматорів має бути доволі високим, оскільки дуже високими є запити самої компанії. Референсом на «Руслана…» є такі складні і недешеві діснеївські мультики, як от «Заплутана історія» і «Холодне серце», а на «Мавку» – «Відважна» та «Попелюшка». Натомість в компанії вже навіть розрахували маркетингову політику з мерчандайзингом – подальшим випуском серіалу, книжок та іграшок. Все виглядало продуманим, логічним і, без винайдення велосипеда, опиралось на вже відомі світові зразки бізнесового ведення справ.
Відомо, що мультики дають 100%, а часом 200% і більший прибуток. Головними гравцями в ньому сегменті є американські замовники, на яких переважно працюють аніматори з Індії, Кореї та Китаю. Чому би до цього списку не долучитися українській компанії Film.ua? Але звідки на все це взяти гроші? У Держкіно на «Руслану і Людмили» просили 19 млн., але загальний кошторис перевищує 95 мільйонів, на «Мавку» просили 24 мільйони, а кошторис – 98. «Легенди Трипілля», ще один плановий фільм «Анімаграду», передумали подавати, щоби часом у членів Експертної комісії серцевого нападу не сталося, хоч там бюджет сягав якихось 50 мільйонів. Подали лише серіал за 10 мільйонів (майже 4 мільйони має дати Держкіно)... Це все змушує згадати, що наразі компанія Film.ua належить Сергію Сазановському. Колись він входив до правління телеканалу «Інтер», при якому, як працівник, й започаткував 2002 року Film.ua. А 2005-го, після несподіваної смерті власника каналу Ігоря Плужникова, і купівлі за 200 мільйонів доларів 61% акцій ЗАТ «Українська Незалежна ТБ-Корпорація», тобто «Інтера», бізнес-структурами Валерія Хорошковського, був створений фонд Плужникова. Сазановського призначили головою правління оновленого телеканалу, а Film.ua опинилася у його власності. Цілком ймовірно, що Сазановський фінансує «Анімаград», як структуру свого ж Film.ua, із зовнішніх джерел. Та чи стане на такі масштаби сил?
Щодо резонансних для України тем, як от тема захисників донецького аеропорту, що вже стала притчею, то на пітчингу був представлений проект фільму «Кіборги». Про зйомки на цю тему фільму вже говорять всі і всюди. Навіть в Голлівуді: хтось з діаспори запропонував екранізувати книгу російського журналіста-фотографа та кореспондента газети "Лос-Анджелес Таймс" Сергія Лойка, видану у вересні 2015 року. І обов’язково з голлівудськими акторами! Поки там десь про це говорять, у нас тут актор, режисер і телеведучий Ахтем Сейтаблаєв подав вже готовий проект за сценарієм чудового драматурга Наталії Ворожбит. І це – потрапляння в яблучко. Важлива і «на слуху» тема, знаний та вправний сценарист і медійний актор, котрий водночас є режисером-на-вагу-золота. Бо він, з-поміж хіба кількох інших вітчизняних фільммейкерів, може похвалитися якісним за європейськими стандартами фільмом «Хайтарма». До речі, фільм якраз про війну. 50% з бюджету у 48 мільйонів гривень на «Кіборгів» може дати Держкіно. Інші 50% бере на себе телеканал «1+1». З цього ж матеріалу планують зробити ще й серіал… Це називається «застовбити тему».
Ахтем Сейтаблаєв
Дуже хочеться сподіватися, що в нашому кінопроцесі бабло переможе зло. Бо тільки но в Держкіно збільшився бюджет, тільки но проклюнулася можливість заробити, – всі відразу побігли до держави з простягнутою рукою. Чим більше рук, тим краще. Якісний бізнес народжується від кількості. І в Україні, судячи з пітчингу восьмого конкурсного відбору Держкіно, є шанс для народження цілком якісного кінобізнесу.
07.03.2016