Інша романтика

Кажуть: забагато романтики в українцях... Але ж правда – погоджуюсь з цим! Кажуть: найбільш романтичною музикою є німецька – може й так; але, здається, грають її найкраще тільки в Німеччині. Багато всякого кажуть, зрештою... Здебільшого, часто говорять, що романтика – це любов, пов’язана зі смертю в апофеозі. Хоч моя улюблена викладачка, нині вже покійна професорка Наталія Швець називала німецький романтизм «натурою людини, з якої зняли шкіру і яка боїться замерзнути», я його називаю «ниттям заради власного еґо». Тому мені було за щастя відвідати концерт нетипової романтичної музики, де не було ані ниття, ані сухої егоїстичної сублімації – не було тут ні Шуберта, ні Мендельсона, ні Брамса (хоч останнього я б слухав безперервно). Організатори концерту чомусь називали його романтичним, але програма складалася все ж з творів композиторів постромантичного керунку модерної епохи, і тим більше не німецького представництва; також був представлений твір сучасного композитора.

Ввечері 26 лютого 2016 р. в Концертному залі ім. С. Людкевича відбувся концерт симфонічної музики під дуже простою назвою – «Вечір романтичної музики»; хоча, на мою думку, титул міг би бути цікавішим. Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії диригував Тарас Криса, на скрипці грала Лідія Футорська. Програма – екстравагантна, не для всіх, як я люблю. На таку «малоцікаву» з точки зору львів’ян програму прийшло не так багато людей, як на Баха чи П’яццолу, але за львівськими мірками пів залу філармонії – ще норма.

Одразу зазначу, що писати про цей концерт мені було складно – бо з Лідією Футорською ми заграли не один десяток концертів, і навіть випустили спільний диск. Тим не менше, я спробував відсторонено оцінити гру музикантів; вважаю лиш, що маю бути чесним з читачами – тому і згадую цей факт тут.

Першим було виконано Скерцо для оркестру американського сучасного композитора литовського походження Чарльза Галки, який спеціалізується на акустичній та електронній музиці у жанрах передовсім камерної та вокальної музики.

Скерцо – це п’єса для симфонічного оркестру, яка була написана Галкою в 2008 році, й мала на меті, як мені здається, наскрізно провести всі відомі постулати класичної музики – веселість, журбу, мелодійність, танцювальність, гротескність, власне «скерцозність» і т.д. Зауважу, що твір хронологічно стоїть не на своєму місці в програмі (мав би виконуватись останнім) – сучасного композитора поставили на сам початок. Річ в тому, що він був найгірше приготований з-поміж всієї програми – Скерцо тут грало роль ранкової кави для всього оркестру. Оркестранти міцно спали – вони не розуміли жодної ноти, якої грали, лиш «якось» видобували «якісь» звуки зі своїх вібруючих та резонуючих інструментів і тіл.

Сама музика Скерца Галки мені не дуже сподобалась. Натомість сподобалась барвиста і дуже цікава оркестровка твору; але слухати його було настільки ж не цікаво, наскільки й оркестрантам було не цікаво грати.

Як відомо, сучасні композитори часто в оркеструванні ставлять акцент на перкусію (такий хід – трохи «дешевий», але що зробиш: це дуже росповсюджена тенденція, і слід її поважати). Якщо згадати симфонічні концерти у Львові 2000-х років, коли ударники «валили» на повну, перекриваючи весь оркестр навіть на piano, то виявиться, що вони навчилися розуміти своє призначення в оркестрі і гнучкіше інтерпретувати динаміку – одним словом, навчилися грати тихо теж. Перкусійна партія підкреслювала музику, як їй і слід, а не була солюючою групою. Поруч зі строкатістю і багатошаровістю фактури музики Скерца Чарльза Галки, весь оркестр чи то з нерозуміння, чи від сонливості, чи з небажання, чи з інших якихось причин грав щонайменше в півсили. Пан диригент теж особливо не надривався.

Скрипковий концерт українця Віктора Косенка став ще одним відкриттям за вечір для львівської публіки. Я і подумати собі не міг, що наша нація володіє таким неймовірним, фантастичним шедевром скрипкової музики. Чому українські скрипалі беруть собі в репертуар заїжджені концерти, коли є такий геніальний Концерт Косенка? Думав спочатку, що проблема в недоступності нот (як часто буває), а виявилось, що ноти цього твору є у відкритому доступі навіть бібліотеки Львівської Музакадемії. Панове, я вважаю величезним злочином, що львівській публіці довелось почути Скрипковий Концерт Косенка чи не вперше.

Концерт для скрипки з оркестром ля-мінор тв. 6 Віктором Косенком був написаний у віці 25 років на клавірі – для скрипки з фортепіано, і оркестрований потім видатним скрипалем Олексієм Гороховим. І неабияк оркестрований – це просто фантастичне імпресіоністичне інструментування; не знаю звідки у скрипаля такі пізнання й майстерність оркестрування.

Міцна, цупка гра Лідії Футорської все ж була затиснена лещатами оркестрового акомпанементу – оркестр не був добрим в балансі відносно солістки. Та затлумити гру скрипальки не зміг би навіть оркестр Львівської філармонії. Від перших нот Концерту було зрозуміло, що він буде не «виконаний» в традиційному розумінні цього слова, а інтерпретований «по-футорськи». Дуже лаконічна, метрично-рівна гра солістки враз ставала романтично-агонізованою і знов навспак протягом всього твору – слухати було неймовірно цікаво. Жодного разу не виникло відчуття, що Лідії Футорській тяжко грати Концерт – гра була політною, естетично виваженою і високопрофесійною, хоч навіть візуально (не кажучи вже на слух) було зрозуміло, що твір дуже не простий і не зручний до виконання. Диригент Тарас Криса давав дуже лапідарні жести, які прочитувались оркестрантами в момент (хоч, здається, грали вони все ж не по руці диригента, а спираючись на гру солістки) – так все було злагоджено, хоч і часто заголосно. Супровід солістки був повністю підпорядкованим божественній без перебільшення музиці Косенка. Диригент моментально реагував на відступи, затягування чи пришвидшення солістки, даючи свій скупий жест оркестрові, який тут же його приймав.

В оркестрових tutti – коли жодна з окремих партій не виділяється, а оркестр звучить як один організм – оркестр звучав на висоті. Лиш коли справа доходила до сольних фрагментів – наприклад, коли віолончельній групі треба заграти якусь мелодію у високому регістрі – звідкись з’являється фальш і перетиснений звук, і стосується це абсолютно всього оркестру. Таке от диво: коли грають разом – нема фальші, поокремо – є.

Зріла, безапеляційна, а водночас цнотлива й крихка гра Лідії Футорської вразила публіку, як і сам Скрипковий Концерт Віктора Косенка. Мушу визнати, що зараз це одна з найвидатніших майстринь скрипкової гри в Україні, а Концерт Косенка – видатний зразок скрипкового концерту в історії української музики, і мені надзвичайно соромно, що не чув його раніше. Я просто не знав про його існування: якщо запитати когось з професорів кафедри композиції чи теорії музики, скільки в доробку Косенка інструментальних концертів – дуже сумніваюся, що згадають бодай фортепіанний, а цей – і поготів.

Свої Енігма-Варіації тв. 36, або, як часто їх називають, «Варіації на загадкову тему», Едвард Елгар в 1899 році розпочав еру високого британського симфонізму, ідею якої згодом продовжили Густав Хольст та Бенджамін Бріттен. Сама концепція твору дуже цікава, й щонайменше нетипова у тогочасній музиці: 14 варіацій, кожна з них присвячена характерові деяких його друзів – в партитурі кожна відмічена їх ініціалами, а в останній композитор робить свій власний автопортрет; на першій сторінці композитор пише «To my friends, pictured within» (Моїм друзям, зображеним тут). Варіації як жанр мусять спиратись на якусь конкретну тему або кілька тем, а тут вона невідома – музикознавці всього світу досі ламають собі голови в пошуках тієї самої «загадкової» теми Елгара. Мені така загадковість здається влучною забавою, бо ж сам композитор усе знав, але за життя нікого в деталі не посвячував.

Від початку Варіацій (який для пересічного слухача асоціюватиметься з саундтреком до знаменитого фільму «Матриця») було передчуття великих баталій оркестрантів зі своїми інструментами в цьому творі. Оркестр боязко і з особливою обережністю почав грати. І я їх розумію – це дійсно складний твір, який вимагає серйозності в роботі з ним. І хоч оркестр мав постійну тенденцію до пришвидшення і нагнітання динаміки, Тарас Криса миттю ставив їх на місце панською долонею, ніби батько дітей.

Струнна група «тягала» смички дуже масно, навіть в стакатних місцях вона не була координована зсередини – лиш ззовні диригентом; кожен грав як хотів чи як вмів. Сердечно потішила мідно-духова група – жодного кіксу, динаміка – мудро відповідна щодо інших груп оркестру, хоч тромбони все ж час від часу зривались, але лиш на якусь мить. А от група дерев’яних духових розчарувала. Якось так вже повелось на симфонічних концертах у Львівській філармонії, що «дерево» в умовах цієї акустики або зливалось з оркестром, або його взагалі не особливо було чути. Чи через специфіку оркестровки, чи зі вказівок диригента група тут особливо яскраво виділялась з-поміж оркестру, але не в найкращому світлі: або інструменти не строїли, або не до кінця відіграні пасажі, або вступили не вчасно...

Загальна картина роботи оркестру в Енігма-Варіаціях виглядала все ж добре вишколеною диригентом – видно, що на репетиціях була проведена колосальна робота. І хоч Тарас Криса виглядав як багаторукий індійський бог Шива, показуючи всім вступи навіть там, де їх не слід показувати, і контролюючи оркестр на двісті відсотків, у непідконтрольних йому моментах оркестр все ж часто заносило в плані темпу та динаміки – на стрій і метод «тягання» смичка впливу він не має, це не під його юрисдикцією.

Всі до єдиного соло (а їх було чимало) концертмейстерів груп струнних інструментів були виконані досить нецікаво і подекуди інтонаційно нечисто. Коли так грають перші інструменти – можна лиш здогадуватись, що відбувається в партіях останніх пультів... Така якість може бути зумовлена вітсутністю групових репетицій оркестру, бо ж на загальних оркестрових репетиціях немає ні можливості, ні часу погрупово вчити матеріал і чистити інтонацію. Хороші світові оркестри грають добре передовсім завдяки груповим репетиціям – на загальні вони приходять вже готовими, і тут починається робота власне над музикою, а не над нотами та штрихами.

Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії – професійний оркестр з великою історією і досвідом гри з найвидатнішими диригентами і солістами світу. І це має як добрі, так погані наслідки. Позитив: оркестр легко і швидко розучує нотний матеріал будь-якої складності (хоч про якість говорити за таких умов не слід), а також розуміє диригентів будь-якої школи. Негатив, натомість, полягає у відсутності конкуренції поміж оркестрантами (деякі мають довічний мандат і не збираються покидати свої пульти), що зумовлює атмосферу внутрішньоштатної нудьги і небажання професійно еволюціонувати зі своїм інструментом.

З таким диригентом, як Тарас Криса, будь-який оркестр міг би мати широкий успіх: він робить абсолютно все, що вимагається від диригента, і навіть більше. Думаю, якби він привіз до Львова навіть «Гімни» Карлгайнца Штокгаузена чи «Портрет Маллярме» П’єра Булеза – навіть з АСОЛФ йому би вдалося їх зробити. На концерті він робив свою справу сумлінно, рішуче мотивуючи весь оркестр до роботи – хоч, вірогідно, на репетиціях оркестр під його орудою грав ще краще. У «Енігма-Варіаціях» Едварда Елгара американський всеохоплюючий, але при цьому простий і доступний до прочитання жест Тараса Криси був неабияк доречним.

Саме на такі концерти слід було би більше ходити високоповажному львівському товариству. Але у світлі актуальної економічної ситуації в нашій державі, на жаль, філармоніям вигідніше влаштовувати різноманітні шоу, які приваблюють публіку. Вважаю щастям, що є такі музиканти як Тарас Криса чи Лідія Футорська, які роблять свою справу задля звучання справді шляхетної музики. І, напевно, в цьому і полягає велич романтичного мистецького духу: це не звична нам романтика – вона інша.