Це була весна

От і прийшла весна до Львова: стало тепло, навіть гаряче, всілякі дурманні запахи снуються львівськими вуличками, квітнуть вишні з абрикосами – словом, романтика. Як у воду гляділа Марта Андрущак, що привезла до Львівської філармонії в перші теплі дні року таку легку, повітряно-романтичну музику Шопена. Переконаний, що у людей, які не змогли відвідати цей концерт, все одно у думках грала платівка з подібною музикою – без жодної на то причини – сама погода нав’язувала душам її.

Фридерік Францішек Шопен (батьки в дитинстві звали його другим ім’ям) – один з найвідоміших композиторів доби романтизму: хоч в його доробку досить невелика кількість творів і лиш для фортепіано, кожен з них виконується і не є забутим. Хтось колись сказав, що в історії музичного мистецтва було три генії: Моцарт, Шопен, і пізніше Скрябін – музика цих композиторів обігнала свій час і на момент їхнього життя ще не була актуальною. В XXI сторіччі ми навчились врешті грати Моцарта, музика Шопена досі залишається таємницею – мало хто вміє грати її добре, і це вміння – зовсім інше мистецтво; про Скрябіна поговоримо в наступному сторіччі.

В жовтні минулого року у Варшаві відбувся черговий шопенівський конкурс – хіба найвідоміший і найавторитетніший піаністичний конкурс у світі. Мільйони слухачів, яким не вдалось потрапити до концертного залу, де відбувались прослуховування, були прикуті до онлайн ресурсів в очікуванні почути найкращого шопеніста. Обрати такого – задача не з легких: вислухати чотири тури програм з музики виключно Шопена у виконанні близько ста відібраних конкурсантів, волею-неволею з розуму можна зійти. Враховуючи невеликий доробок автора, за один день той самий твір можна було почути по надцять разів. У складі компетентного журі сидів хіба найвідоміший педагог-шопеніст Анджей Ясінський, який виховав цілу плеяду майстрів піанізму (серед яких, зокрема, і Крістіан Ціммерман). Можна вважати справжньою удачею для Марти Андрущак знайомство з паном Ясінським, який ввів її в світ справжнього високого піанізму. Хоч пані конферансьє на концерті у Львові назвала її вихованкою львівської піаністичної школи (що, в принципі, правда), висококваліфікованою піаністичною майстерністю Марта Андрущак завдячує тому, що Львів свого часу все ж таки покинула.

Отже, цього разу Марта Андрущак привезла до Львова програму з творів одного композитора – гуру світового піанізму Фридеріка Шопена. Кожен піаніст світу ще з малих літ так чи інакше знайомиться з його творчістю і з роками цей зв’язок рідко коли рветься; не існує піаніста в світі, який не грав би хоч кілька його творів. Як на речиталь чи камерний концерт слухачів до Концертного залу ім. С. Людкевича найшло не по львівських мірках доволі багато – понад дві третини залу були заповнені. Чи то насправді весна витягнула людей з помешкань, чи Марта Андрущак зачарувала своєю посмішкою з афіш; а може все ж її так полюбили за політну і шляхетну гру? З’ясуємо це.

В І відділі був виконаний Другий фортепіанний концерт фа-мінор тв. 21 у супроводі струнного квартету “Фенікс” та контрабасиста Тараса Яцишина (в результаті “Фенікс” назвали квінтетом). Офіційно перекладачем Концерту для фортепіано і струнного квінтету було названо польського піаніста Бартломея Комінека, тож варто нагадати, що таке оркестрування було здійснене самим Шопеном під час створення твору; оркестрування з духовими інструментами, звичне нам, з’явилось набагато пізніше. Тож для мене залишається загадкою причетність до інструментування згаданого Комінека.

Завдяки такому камерному інструментуванню від першої оркестрової експозиції І частина, де тема проводиться супроводжуючим ансамблем, набрала домашніх, камерних рис, якими і мають володіти шопенівські Концерти. Філармонійний Стейнвей під пальцями Марти Андрущак від першого ре-бемолю почав бавити вухо барвистістю й яскравістю, і змушував слухати далі: піаністка не дозволяла собі ніякої пафосної грубості, надмірності – гра була фантазійною й політною, хоч в деяких місцях, все ж бракувало точнішого, гострішого стакато.

На сьогоднішній день в музичному світі потроху відмовляються від еталонності автентичного виконання, даючи таким чином певну свободу й демократію у виборі інтерпретації: мовляв, чим оригінальніше й чудернацькіше граєш – тим краще (що теж не вірно). Час тоталітаризації в мистецтві минув. Згідно цієї тези здався влучним вибір темпів солісткою, за вийнятком ІІІ частини Фіналу, про який згодом. Можливо, через вітсутність диригента, чи завдяки вмілому музикуванню солістки і супроводжуючого ансамблю темпи тут були плаваючими, не метричними, романтично-аґоґізованими, що дуже важливо у виконанні музики Шопена – це те, що хочеться чути в романтичних творах. Щодо динаміки – часто був відчутним дисбаланс – струнні грали по-домашньому камерно, сольна ж партія, котра так чи інак має виділятись поміж оркестру, була заголосною, надто концертуючою. Не говорю, що це погано, та варто було б узгодити манеру гри – концертуємо чи музикуємо. Теж здався заголосним початок розробки, в якому хочеться якогось відстороненого споглядання (а тут була така собі сільська пастораль) – контрасту між першим і другим розробковими розділами не було досягнуто. Приємно потішила реприза І частини – цілковито вільне музикування, яке висіло в повітрі, як запах ночі, і здавалось, що от-от ця конструкція розсиплеться, але запахи не розсипаються, а розчиняються.

У ІІ частині твору гра Марти Андрущак теж йшла в розріз зі струнними – було доволі голосно, а хотілося більшої педантичності й інтимності. Можливо, саме через надмірний тиск і емоційну некоординованість у солістки інколи проскакували зайві ноти. Думаю, якби піаністка грала легше, тихіше й повільніше у Фіналі не сталось би ніяких проблем. Чому в програмі Концерт був поставлений у І відділ – не зовсім розумію: це досить непростий твір, який вимагає максимальної концентрації і витримки, який змучує як морально, так і фізично, особливо Фінал; однієї піаністичної майстерності тут недостатньо – потрібна величезна сила волі, а потім ще ІІ відділ грати... Темп ІІІ частини Концерту був зашвидким з самого початку, і у вирі емоційного шалу, який стимулював музикантів до ще більшого пришвидшення і перетискання рук, піаністка наламала дрів і мусила кілька секунд перепочити. Але катастрофи не сталося, і кода, найтяжчий відрізок всього Концерту, була виконана дійсно brillante (блискуче), як і заповідав сам Шопен в партитурі твору.

В ІІ відділі концерту Мартою Андрущак були виконані Ля-мажорний Полонез ор. 40 №1, Чотири Мазурки ор. 24, Фантазія-експромт ор. 66, Три Вальси з ор. 34 ,64, 69 і Друга Балада ор. 38 Фридеріка Шопена.

У славнозвісному шопенівському Ля-мажорному Полонезі, який за популярністю може посперечатись хіба з Траурним Маршем з Другої Сонати, є небеспека заграти грубо, агресивно-неотесаним звуком, як часто буває. В інтерпретації Марти Андрущак цих рис не було – звучав справді величний, шляхетний полонез. В музиці Шопена є одна малоприємна риса як для виконавців, так і для слухачів – багатоповторювальність одного й того самого матеріалу, через що слухачам часто набридає її слухати, і саме завдяки цій рисі цю музику тяжко вміло інтерпретувати. А тут шляхетність щораз змінювалась на дитячу ілюзорність, величність – на відсторонене споглядання. У Марти кожне проведення тематизму різнилось від попереднього, вело за собою, ніби вже звучав інший твір. Якщо все таки з серйозністю поставитись до тези приналежності піаністки до львівської піаністичної школи, можна з цілковитою впевненістю сказати, що поміж інших представників цієї «школи», Марта Андрущак чи не єдина вміє грати музику Шопена.

Критично аналізуючи Мазурки з 24-го опусу, хотілось все ж виключитись і насолодитись прекрасною й лаконічною грою піаністки. Попри те, що я не є поціновувачем музики Шопена, у цій інтерпретації хотілось її слухати хоч би й ще один відділ. Мазурки звучали не просто цікаво, а фантастично-всеохоплююче, ніби вони існують самі по собі, без нічієї допомоги; магія якась просто. При тому, що шопенівські мазурки такі прості, наївні, по-своєму дитячі (як я їх називаю, «три ноти»), Марта Андрущак вклала в них цілий мікрокосмос – чутливий, інтимно-меланхолійний, пристрасний. Шопенівські Вальси у виконанні артистки були такими ж за естетичною наповненістю, як і погода того дня – квітучими, пахучими, обпалюючими гарячим передгрозовим повітрям, кружляючим вулицями вітерцем. Це була весна.

Що тут скажеш?.. Нарешті Львів почув Шопена не радянського, не галицького, а... доречі, чий він? Поляки кажуть – польський, французи – французський. Попри те, що серцем він завжди був з Польщею, саме з виконанням творів Шопена з’явилось явище гри «по-французьки». Питання його культурної ідентичності залишиться темою для дискусій ще й нашим нащадкам. Хоч Марта Андрущак програму вирішила закінчити драматичною й трагічною Другою Баладою, відчуття після відвідин концерту залишилось все ж піднесеним та життєрадісним, в активному передчутті весняної грози, яка згодом таки накрила Львів. Життя почалося.