Alexander J. Motyl. Stalin’s Partisans in Ukraine // World Affairs, 9 February 2016
Деколи чудова праця Олександра Ґогуна «Сталінські командос: українські партизанські сили на Східному фронті» читається як аналіз дій путінських командос на східному Донбасі. В обох випадках офіційна лінія Москва полягала і полягає на тому, що вони репрезентують народний рух, породжений невдоволенням знизу. Насправді командос Сталіна, як і Путіна, були в основному креатурою Кремля – на цьому неодноразово наголошує і переконливо доводить Ґоґун, російський вчений, який нині перебуває у Вільному Університеті в Берліні.
Ґоґун детально описує як партизани були структуровані і приведені (з-за кордону), чим вони займались (тероризмом) і з ким вони воювали (німці і українці), як вони взаємодіяли з місцевим населенням (енергійно), на що їх поведінка була схожа (грабунок, пияцтво і ґвалтування), і порівнює їх з українськими націоналістичними повстанцями, УПА, і польськими націоналістичними партизанами, Армією Крайовою (АК).
Одна таблиця (стор. 160) містить величезну кількість інформації: чисельність 11 найбільших загонів українського радянського партизанського руху складала 45 478 бійців. Трохи більше 11% були вбиті; 2% були страчені або стали дезертирами; 7% становили жінки; 57% були українцями, 25% були росіянами, і тільки 13% були членами Комуністичної партії. Їхнім завданням було не захищати людей, а воювати з німцями, незважаючи на все більшу плату, яку доводилось платити місцевому населенню за їх дії. На противагу їм обидві – і УПА, і АК – були обережні, захищаючи людей, яких за їх твердженням, вони представляли.
Не дивно, що найбільш активними командос Сталіна були в лісових і заболочених районах на півночі і північному заході України. У великій мірі цей факт вплинув на один із найбільших вторинних театрів бойових дій під час Другої світової війни – кривавий польсько-український конфлікт на Волині. Можливо, як свідчать докази Ґоґуна, присутність радянських партизан в цьому вибухонебезпечному регіоні, населеному великою кількістю корінних українських селян і багатьма поляками – як корінними, так і нещодавніми поселенцями – спричинила великомасштабне насильство, що в середині 1943 року охопила обидві громади.
Національні відносини на Волині були далеко не простими. Німці тероризували поляків і українців, воювали з УПА, АК і совітами. Багато поляків (а понад усе АК) вважали українців в цілому – і українських націоналістів, зокрема – за своїх заклятих ворогів і співчували совітам, особливо після того, як 30 липня 1941 року, підписавши пакт Сікорського-Майського, польський уряд у вигнанні уклав союз з Москвою. Багато українців – і перш за все українські націоналісти – бачили в поляках, АК і совітах своїх заклятих ворогів, а в німцях – своїх ситуаційних союзників (на початку 1941 і на початку 1944) або своїх ситуаційних ворогів (1941—1943). Совіти ставились до німців і українських націоналістів як до своїх ворогів, не довіряли українцям і розглядали поляків і АК як ситуаційних союзників.
На загал, радянські пропагандисти і неорадянські вчені ініціацію УПА антипольського насильства в середині 1943-го приписують вродженій схильності вбивати. Підхід є расистським, а докази – непереконливими, але більш важливим є те, що їх пояснення не має сенсу, бо виключає контекст. Завдяки Ґоґуну у фокус був привнесений контекст. Існує велика ймовірність того, що підозра українських націоналістів щодо поляків сягнула критичної межі і вилилась в етнічні чистки якраз тоді, коли на початку 1943 радянські партизани почали розширювати свій вплив і загрожувати українським позиціям на Волині, в той час, як багато поляків дивилися на це (або виглядало, що дивились на це) схвально.
Одна з найбільших чеснот Ґоґуна в тому, щоби представити це й інші спірні питання об'єктивно, не вдаючись до таємних інвектив, які часто супроводжують такі розповіді. Його останній розділ, де є порівняння УПА, АК і радянських партизанів, особливо корисний, бо він виконує те, що очевидно не роблять ті, хто демонізує або ідеалізує ці групи: надає порівняльний аналіз, який демонструє, що всі три рухи були партизанськими рухами зі своїми плюсами і мінусами, що йшло на користь і на шкоду. Всі три могли бути брутальними. Всі три вдалися до крайнього насильства. І всі три переслідували політичні цілі воєнного часу, і ніхто з них не був просто божевільними вбивцями.
Ґоґун навмисно руйнує радянську міфологію, яка оточує сталінських командос, але також нагадує нам, що міфотворчість ворожа добрій історії і що добра історія завжди спирається на детальну демонстрацію складності, яка належно контекстуалізована. Високий рівень стандартів, які він встановлює, вартий схвалення.
Переклад з англійської. Оригінал тексту Олександра Мотиля – Alexander J. Motyl. Stalin’s Partisans in Ukraine // World Affairs, 9 February 2016
ОЛЕКСАНДР ҐОҐУН
Народився 1980 року, закінчив факультет соціальних наук Російського державного педагогічного університету ім. О.Герцена (2001), захистив кандидатську дисертацію в Північно-Західній академії державної служби (тема роботи – «Діяльність збройних націоналістичних формувань на території західних областей УРСР (1943-1949)» (2006), докторант Берлінського університету ім. А.Гумбольдта (кафедра історії Східної Європи; з 2005 року).
Сфера наукових інтересів та головні напрями дослідження: радянські спецоперації на території Східної Європи, передусім України, в 1941-1944 рр. (диверсії, розвідка, тероризм); діяльність Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії в 1943-1949 рр.; Україна у Другій світовій війні.
19.02.2016