#Сиріянаша

Придивімося до розбомблених сирійських міст Хомс і Алепо — так могли виглядати Харків, Дніпро, Одеса. Відносний спокій на нашому Сході можливий не завдяки Мінським домовленостям, а через колапс Сирії та маніакальне бажання РФ бути «світовою потугою»

У цьому тексті спробую в загальних рисах охарактеризувати причини російської інтервенції в Сирію, оминаючи, втім, коріння самої сирійської кризи, оскільки ця тема вже не раз висвітлювалася в різних медіях. Для українців важливо відстежити саму парадигму російської геополітики останніх двох років, щоб мати ширший арсенал для прогнозування дій аґресора.

Першим важливим спостереженням є алогічність і асистемність зовнішньої політики РФ, чия непрогнозованість навіть Анґелу Меркель змусила засумніватися в адекватності Путіна. Анексія Криму, гібридна воєнна інвазія на український Донбас, російські субмарини біля Стокгольма, жарт про можливість захопити не тільки Київ, а й Варшаву, сталі порушення повітряного простору балтійських країн, інтервенція в Сирію — жодна з цих дій не принесла Росії дивідендів. Приклад конфлікту з Туреччиною, яка ще зовсім недавно була стратегічним партнером ЄС, а тепер перетворилася на ворога, — зайве цій тезі підтвердження. Давно забута Євросоюзом, Анкара могла бути евентуальним союзником Москви; біженці, загроза ІДІЛ, спільні газогінні проекти могли стати платформою для зближення, натомість стосунки країн погіршилися через доволі дріб'язкові — як на геополітичний вимір — чинники. Відому фразу «Франція не має друзів, а має лише інтереси» можна сьогодні перефразувати в «Росія не має інтересів, має лише примхи й зміни настрою Путіна».

Друге важливе спостереження стосується природи російської інтервенції в сирійську війну, а саме: РФ не має прямих інтересів у Сирії, а отже, йдеться про Сирію як інструмент повернення Росії у гроно «супердержав». Мовляв, ми будемо воювати й витрачати на це мільярди просто для того, щоб з нами знову почали рахуватися. Після війни в Перській затоці совєтський (відтак і російський) вплив на Близькому Сході впав до мінімуму: слабка Росія 90-х не мала ані ресурсів, ані візії для цього реґіону. Більше того, після «арабської весни» вплив Росії в реґіоні зменшився до достоту символічного, тож Сирія стала чи не останнім плацдармом для демонстрації московських амбіцій. Росія допомагала Сирії фінансово й дипломатично, надавала зброю (дві третини озброєння армії режиму Асада — совєтського чи російського походження) й утримувала власні військові бази в цій країні (Тартус, а віднедавна і Тіас, Істамо, Шайрат і Хама). Без підтримки Кремля Башар Асад зазнав би поразки ще 3–4 роки тому. Саме минулорічна загроза повної втрати влади режимом Асада перемкнула увагу Путіна з України на Близький Схід. Без Сирії РФ перестає бути гравцем в реґіоні, а значить — і втрачає бали в міжнародній грі м'язів.

М'язи ці Кремль уже в звичній для себе манері вирішив показати у воєнній сфері: крім головної мети — розгрому опозиції до режиму Асада, — російська інтервенція покликана продемонструвати військову потугу. Якщо на Донбасі внаслідок політичних чинників Путіну не вдалося похвалитися чимось більшим за збитий малайзійський боїнґ, то Сирія стала справжнім полігоном для випробування російської військової техніки. Передусім ідеться про використання крилатих ракет, що мали б скласти конкуренцію досі неперевершеним американським «томагавкам». Іншими словами, Росія використовує сирійську війну і як «шоу-рум», демонструючи всьому світу свої найновіші військові розробки в надії на те, що ними зацікавляться потенційні покупці.

Побічним, але не менш вигідним для РФ, ефектом бомбардувань стали наступні хвилі ексодусу цивільного населення з сирійських міст. Підвищивши градус напруги в сирійській війні, Кремль спровокував нові хвилі біженців у Туреччину, а відтак — у ЄС. Саме арґумент нових міґраційних загроз російська пропаґанда використовує у внутрішньополітичних дискусіях країн Євросоюзу, щоб розхитувати його зсередини, сприяти дезінтеґрації й підважувати візію спільного європейського майбутнього.

Таким чином вкотре стає зрозуміло, що РФ свою геополітичну позицію ставить вище за добробут і бізнес; саме цей фактор і детермінуватиме її зовнішню політику найближчим часом. Завдяки російській інтервенції в Сирію Україна здобула час для перепочинку й перегрупування сил на Донбасі, що, втім, зовсім не означає цілковитого закінчення конфлікту. Ескалація воєнних дій може відновитися в момент, коли Кремлю потрібно буде ще раз продемонструвати свою силу, яка є ключем доступу до «ґлобальної шахівниці». Харків, Дніпро й Одесу РФ може бомбити так само легко, як і Алепо, — аби лиш у світі визнавали Росію супердержавою.

Розуміння природи й мети російської зовнішньої політики для України важливе насамперед в оголошеному (на словах) процесі реінтеґрації Донбасу й пов'язаних із цим змін в Основний Закон. Простіше кажучи, зміна української Конституції не означає миру на Сході, бо метою РФ є не внутрішня політика України, а запрошення до клубу супердержав.