(Два взори, як писати репортажі).
Як загально відомо, можемо поділити всіх мешканців нашої земної кулі на дві категорії: оптимістів і песимістів. Не буду встрявати в глибокі нетри психольоґії — чим вони різняться, краще хай розкаже писаний ними репортаж про ту саму подію, прим. про лещетарські змагання.
Оптиміст: "Наше спортивне життя котиться невпинною лявіною, знову великий крок вперед, великий доказ aктивнocти нашої свідомої молоді, у цих днях обласні лещетарські змагання...
Їду...
Зпід копит коней летять бризки снігу, радісне соняшне проміння заливає безкраї снігові поля, мельодійні дзвіночки весело видзвонюють і шлють у далечінь радість життя.
Легенько зденервований доїзджаю до місця збірки.
Місце старту, затишний куток між чистенькими міськими домами, на старті більше пів сотні юнаків і юначок, радісні очі, стрункі постаті чекають на свою чергу, щоб пуститись із вітром у перегони. Що-хвилини короткий енерґійний оклик стартера і, мов кинені якоюсь великанською силою, вискакують скупчені й задивлені перед себе змагуни.
Як жалко, що не можу бути на цілій трасі, щоб бачити цю шляхотну боротьбу, щоб разом переживати ці хвилини завзяття й волі побіди.
Мета: непроглядна хвилююча юрба звеличників цього королівського спорту дожидає своїх любимців, що хвилина спалахне вістка "їдуть!", зелектризує на мент і промине.
Вкінці десь на обрії показуються дрібонькі точки... Це вони! Точки ростуть, заєдно перемінюючись у рівний шнурок змагунів. Ще 200 метрів до мeти. Вже видно їхні обличчя повні завзяття, під сорочками зарисовуються шнури твердих мов камінь мязів, один зі змагунів відривається від решти, напружує всі сили, і — гордою груддю перериває ленту перемоги.
Захоплені глядачі поривають його на рамена й кидають ген угору, мов мячиком.
Вертаюсь домів відмолоджений, відсвіжений і повний радісних переживань..."
Такий репортаж оптиміста. А що на це песиміст:
"Чорт зна, що!... Вічно якісь комедії, якісь змагання! Нашій молоді вже цілком перевернулось у головах... Та що діяти: мушу їхати...
Мороз 20 ступнів, вітер дує, як скажений у самі очі...
Вкінці місце старту. О, Господи, якийсь смітник між обдряпаними жидівськими рудерами, змагунів може буде 50, а може й то ні. Очевидно, між ними й жінки (деж би без них могло обійтись!).
Якийсь панок у лещетарці, з голубим від морозу носом, махає руками й що якийсь час майже силою виштовхує по одному змагунові. Ціле щастя, що я не є на цілій трасі, щоб не бачити цієї розтрати здоровля, а кільки то вони нанищать черевиків, забуваючи про те, що без бецуґшайну ніхто нових не купить.
Терпеливо чекаю з іншими, що січуть, як і я, зубами на поворот цих дурних шибайголовів.
Врешті кількох надбігло, а один з вибалушеними очиськами, залитий потом (ох, якби я був його батьком!), допав перший до старої пописаної телєґрафічної стрічки, і надутий мов індик прорвав її.
Як то не кинеться ціла гурма на нього, ану до гори, кричать: "Слава!" — а я лише сплюнув із досади.
— Тьфу на вас! Подуріли люди та й годі..."
[Краківські вісті]
12.02.1941