Леся Українка жила в добі, коли ми всі, так звані свідомі, активні українці (і мабуть не тільки — наддніпрянські) стояли твердо на ідеолоґічній Шевченковій плятформі: "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата".
Всі ми, як один чоловік, у найліпших поривах нашої душі змагали до того, щоб нашими силами, нашими здібностями, запалом і майном служити "незрячим" "гречкосіям", — бо ж так і звалась тоді вся наша праця — служба народові. Без ніяких лапок, без патосу чи іронії, був це, так мовити, наш буденний, працьовний термін.
Ми вважали себе, та й інші нам — "творцям громадської опінії'' часто говорили, що ми були "думаючою частиною" нашого громадянства. Ми глибоко вірили, зокрема у добі до революції 1917-го року, що наша ідеалістична служба рідному народові була така певна й проста путь, що кожен, хто з неї хоч трохи збочив, прогрішився проти всіх святощів, національних і вселюдських. Всі й уся мусіли віддати свої сили широким масам. Тому тоді нам все було ясне: це — дорога, а це — провалля, це чорне, це — біле, це добро, а це — зло. Власне не було ніяких ширших питань, крім дрібних технічних: як побороти перешкоди уряду та де взяти коштів для просвіти мас?
А отже і в ті часи між нами жила і діяла людина, що її спосіб думання був інший. Була це дрібненька, назовні безбарвна жінка, без ніякої жіночої кокетерії, навіть без смаку вдягнена, гладенько зачесана, незугарна з лиця, тиха й задумлива постать. І хоч була вона сталою нашою попутницею, явно відрізнялась, чи, ліпше сказати — відхилялась від нас усіх — чужих і своїх кревних — на якусь окрему, самостійну доріжку. От так, ніби всі ми йшли широким певним, утертим шляхом, — а вона — десь побіч, збоку вузеньким протоптом, де можна було ставити ногу за ногою.
Це була Лариса Kосач, всім відома під її псевдонімом. Сьогодні всі величають Лесю Українку й кожному відоме сказане про неї І. Франком крилате слово. Тоді ж між нами і нею стояла перетинка, що з кожним новим роком її життя товщала й міцнішала. Бо ж ми все йшли тим самим утертим шляхом просто вперед. Вона ж відхилялася далі й далі, на нашу тодішню думку — в напрямі пущі. Навіть для декого вже починало виринати тут питання, чи таки й справді вона — нам попутниця?
Бо ж ми, тут скажу, майже всі, вірні Шевченковим заповітам, усе репрезентували отих 88% "живих земляків-гречкосіїв", що ними була населена Україна. Леся ж віддала себе до репрезентації іншій, тоді настільки дрібній ґрупці — українському робітникові, що фактично був земляком ще "нeнapoженим". Природньо, що їй якось не знаходилось праці в нашій "скрині завіту" — в Товаристві Пocтyпoвцiв. Але що цілком осамітненому бути дуже важко, — вона пішла до соціял-демократів.
Було ще трохи дивно, — бо ж тоді ще ми кожне слово вважали за чисту монету, — що їй, як-не-як дідичці, не було чого робити й між робітниками. Хіба, що пішла вона своєю стежкою з ними для вияву якогось протесту. Так здавалось тоді, бо ж уся Лесина поведінка, в ще більше літературна творчість, дуже нагадувала суцільний протест і опозицію до поглядів, що істнували між українськими діячами. Ми потребували популярних брошур "про козаків" і тільки між іншим про татар і турків,— ми потребували відгуків на сучасність, Леся ж співала про часи далекі, людей чужих, іґноруючи потреби дня. Ми потребували духового піднесення, узнання нашої офірної праці, а Леся пророкувала нам усякі біди, й, при характеристиці українців, переважно оперувала слівцем "раби". Нащо ж це? Нащо ж марнується такий талант? Щоправда, були й такі, що не узнавали за нею ані таланту, ані знання мови. Її ж чужу тематику пояснювали тим, що вона не знає української історії. Певніше, що й сама Леся ясно це бачила й тому в нашому товаристві щодалі тим більше поводилась, ніби чужа. І як же було нам почувати Лесю собі близькою, чи зрозуміти її тугу та її інтенції?
Інша річ нині, коли над нашим життям пронеслось стільки хуртовин, стільки протекло води й крови. Тепер видніше, що Леся й не могла бути з нами заодно, як не була вона заодно й з своїми партійними "товаришами". І не тому, що вона була "єдиним мужем" між нами. Ділило нас не те: коли нам певні речі були очевидні й ясні, їй вони почали здаватись неясними й хибними. Наша "служба народові" видавалася їй дрібною й нехосенною. Бо ж для неї це було піклуванням про найпримітивніших "феллагів та паріїв'',"рабів", що за них "нема гірших на світі", піклуванням малісеньким, дрібязковим, що як і кухоль води конаючому, — нічим не облегчує страждань, не може відвернути смерти, дарма, що може це добрий засіб, христіянський. Леся бачила, чи — власне — мабуть ще не бачила, але вже відчувала міцно, що наша широка дорога сантиментальної "любови до меншого брата", з усіми отими "хожденіями в народ", палкими деклямаціями віршів Шевченка, копійчаними брошурами все про те, — "хто ми й скільки нас", великим словесним студентським запалом, що часто зникає з отриманням докторату й слушної посади, — все це була солодка водичка з маленької пляшечки, якої не могло постачати для праці великого народнього млина. Леся відчувала, що десь треба шукати іншу рушійну силу для відродження й розбуркання тих, що були, як вона казала на всякі способи, — "в думці вільні, а в житті раби". Саме таким природнім контрастом для "гречкосіїв" були робітники, і Леся зверталась у їхній бік. Але... не знайшла і там "попутників", коли у вірші іронічно питалася "товаришів": — Чи ж може маєте якусь яснішу путь? Була це іронія, більша, ніж напевне гадала й сама Леся, бо останні світові події доказують, що ставлення лише на одну клясу, а не на всю націю, хибне. І тому, Леся-Касандра кричала в розпачі:
— "Я мушу знать...
Що тут мені товаришів нема".
А дійшовши до "Путі", пересвідчилася, що "нема у тьмі ні впину, ні дороги, нема й мети..." Дійшовши ж до такого пересвідчення, почула себе цілком самітньою, бо ж була й незрозуміла й нерозгадана. Та й чи могли її розгадати чужі, коли вона й сама оформила лише свій неґативний світогляд: як Касандра вона зрозуміла лише, що довкола неї — зло, однак рецепти, як змінити його на добро в тій дійсності, вона знайти не могла, хоч і прагла всією своєю істотою одного: — "Світла! Світла!..."
Але, на свій час, Леся Українка була одною з тих нечисленних, що вміли думати. Та ж безрадісна тогочасна дійсність заплутувала й її думки. Може, коли б передчасна смерть не вирвала її з українських рядів, коли б вона дожила до народнього здвигу, зуміла б вона свою велитенську духову силу й надзвичайну інтеліґенцію вжити для виховування свідомих народніх провідників, без яких "раби німі" все сидітимуть там, де ворог гукатиме їм, як гукав і Лесі Українці:
"Fiat nox! (Хай буде тьма!"
[Краківські вісті]
10.02.1941