Барак Обама здійснює свій перший візит до Ізраїлю у ролі президента США. Візит відбудеться відразу ж після його його переобрання, інавгурації на другу каденцію та формування нового уряду Ізраїлю прем'єр-міністром Біньяміном Нетаньягу. Зазвичай, зустрічі між Ізраїлем і Сполученими Штатами переповнені питаннями зовнішньої політики з обох сторін, і на цій зустрічі буде багато дискусій, зокрема про Іран, Сирію і Єгипет. Але цей саміт відбувається у цікавій атмосфері, тому що американці та ізраїльтяни зараз менше цікавляться зовнішньою політикою і питаннями безпеки, ніж власними внутрішніми проблемами.
У Сполучених Штатах політична криза через федеральний бюджет та зусилля, що мають на меті призвести до зростання економіки і зниження рівня безробіття, займають майже всю увагу президента і країни. Ізраїльські вибори стосувалися внутрішніх проблем, від призову ортодоксів в Армію оборони Ізраїлю до дедалі більшої економічної нерівності в Ізраїлі.
Зосередження на внутрішніх проблемах є циклічною нормою у більшості країн. Зовнішня політика не завжди переважає на порядку денному і періодично стає менш важливою. Цікаво те, що зараз, хоча й ізраїльтяни надалі висловлюють занепокоєння щодо зовнішньої політики, вони проявляють особливі пристрасті через внутрішні соціальні проблеми, що розколюють їхнє суспільство. Хоча й війна в Афганістані досі триває, американська громадськість надто зосереджена на економічних проблемах. У цих обставинах цікавим питанням є не те, про що вони збираються розмовляти, а радше - чи матиме значення те, про що вони збираються розмовляти.
Нова стратегія Вашингтону
Для Сполучених Штатів акцент на внутрішніх справах ускладнюється новим стратегічним зсувом у тому, як Сполучені Штати спілкуються зі світом. Після понад десятирічної зосередженості на проблемах ісламського світу і агресивних спроб втримати під контролем загрози у регіоні за допомогою військової сили, Сполучені Штати рухаються до іншої позиції. Критерії для здійснення військового втручання були суттєво підняті. Таким чином, Сполучені Штати Америки, незважаючи на нещодавні заяви, не мають військових зобов'язань щодо сирійської кризи, і коли французи втрутилися у ситуацію у Малі, Сполучені Штати стали відігравати допоміжну роль. Втручання у Лівії, коли Франція та Великобританія втягнули Сполучені Штати у свої дії, стало першим проявом Вашингтоном своєї стратегічної переоцінки. Прагнення до скорочення участі у військових операціях у регіоні не було результатом лівійської кризи. Це бажання випливало із досвіду США в Іраку і було усвідомленням того, що усунення непривабливого режиму не обов'язково - і навіть дуже часто - приводить до кращого режиму. Навіть відносний успіх втручання у Лівії привів до висновку, що будь-яке втручання може мати непередбачувані наслідки і непередбачувану ціну.
Нова позиція Сполучених Штатів мала б налякати ізраїльтян. У великій стратегії Ізраїлю Сполучені Штати є остаточним гарантом його національної безпеки і зобов'язані фінансувати частину його національної оборони. Якщо Сполучені Штати стануть менш схильними брати участь у регіональних авантюрах, виникає питання, чи зберігаються гарантії, неявним чином вбудовані у їхні двосторонні відносини. Питання полягає не у тому, чи будуть Сполучені Штати втручатися для захисту існування Ізраїлю, захищати його від озброєного ядерною боєголовкою Ірану, адже зараз немає екзистенційної загрози для національних інтересів Ізраїлю. Це питання радше полягає в тому, чи готові Сполучені Штати і надалі впливати на динаміку регіону там, де Ізраїлю не вистачає політичного впливу і де він не може здійснювати свій військовий контроль. Ізраїль хоче поділу праці у регіоні, в якому він впливає на своїх найближчих сусідів, натомість, Сполучені Штати розв'язують більш віддалені проблеми. Інакше кажучи, ізраїльтяни вважають, що роль США - впливати на події, що загрожують ізраїльським і американським інтересам, і виходять з припущення, що ці інтереси ідентичні. Думка, що вони завжди є ідентичними, ніколи не була такою непохитною, як це стверджують політики з обох боків, але ще важливіше те, що труднощі контролю оточення серйозно зросли для обох сторін.
Клопоти Ізраїлю
Для Ізраїлю у цей момент проблема полягає у тому, що він не здатен зробити багато-що з того у регіоні, що є його обов'язком. Наприклад, після Сполучених Штатів другою, найбільш важливою стратегічною базою для Ізраїлю є його відносини та мирний договір з Єгиптом. Після падіння президента Єгипту Хосні Мубарака був страх, що Єгипет розірве мирний договір, що зробить можливою у віддаленій перспективі традиційну війну. Але найбільш шокуючим для Ізраїлю було те, як мало насправді він контролює події у Єгипті та майбутнє своїх зв'язків з Єгиптом. Завдяки добрим відносинам між Ізраїлем і єгипетськими військовими і досі потужному впливу самих військових, договір зберігся до теперішнього часу. Але могутність військових не буде єдиним чинником довгострокової стійкості цього договору. Виживе він чи ні у кінцевому рахунку - це справа, у якій Ізраїль не має великого впливу.
Ізраїльтяни завжди припускали, що Сполучені Штати можуть контролювати райони, де їм самим не вистачає засобів для впливу. І деякі ізраїльтяни засуджували Сполучені Штати за те, що вони не роблять більше для керування подіями у Єгипті. Проте, фактом є те, що Сполучені Штати так само мають небагато інструментів для управління розвитком подій у Єгипті, окрім невеликої допомоги Єгипту і власних відносин з єгипетськими військовими. Першою реакцією Ізраїлю є те, що Сполучені Штати повинні зробити щось з проблемами, з якими йому доводиться мати справу. У кожному конкретному випадку це може бути, а може і не бути в американських інтересах, але проблема полягає у тому, що хоча й ворожий Єгипет не в інтересах американців, Сполучені Штати можуть насправді дуже небагато зробити, щоб вплинути на перебіг подій у цій країні.
Ситуація у Сирії є ще складнішою, тому що Ізраїль навіть не визначився, який результат є для нього більш бажаним. Президент Сирії Башар аль-Ассад для Ізраїлю є відомим чинником. Він аж ніяк не друг, але його дії та дії його батька завжди полягали у реалізації власних інтересів і, таким чином, були передбачуваними. Опозиція є аморфною сутністю, здатність якої керувати - сумнівна, і вона переповнена ісламістами, які принаймні організовані і знають, чого хочуть. Не ясно, чого хоче Ізраїль: падіння Ассада або його виживання, але у будь-якому випадку Ізраїль обмежений у тому, що він може зробити, навіть якби він волів би отримати якийсь результат. Обидва результати лякають ізраїльтян. Натяки про постачання американської зброї повстанцям непокоять Ізраїль точно так само, як і їхня відсутність.
Так само складна і ситуація з Іраном. Ясно, що ізраїльтяни, незважаючи на протилежну риторику, не будуть діяти в односторонньому порядку проти створення Іраном ядерної зброї. Ризик невдачі занадто високий, а наслідки відплати з боку Ірану для американських інтересів засадничого значення, таких як постачання нафти через Ормузьку протоку - занадто великі. Американська точка зору полягає у тому, що отримання ядерної зброї Іраном не є неминучим і що його остаточна здатність створити ядерну боєголовку з надійною ракетою, здатною доставити заряд, є сумнівною. Таким чином, незалежно від того, що хоче Ізраїль, і з урахуванням американської доктрини військового втручання як крайнього заходу, коли існує істотна загроза інтересам США, в ізраїльтян не буде змоги переконати Сполучені Штати відіграти свою традиційну роль, беручи на себе військовий тягар з формування балансу сил у регіоні.
Відносини, що змінюються
Тому й спостерігається досить реальне, хоч і неочевидне зрушення у відносинах США та Ізраїлю. Останній втратив здатність, якщо він коли-небудь її мав, контролювати поведінку країн на своїх кордонах. Єгипет та Сирія робитимуть те, що захочуть. Водночас Сполучені Штати втратили схильність до військових втручань у великі регіональні конфлікти і мають обмежені політичні інструменти впливу. Такі країни, як Саудівська Аравія, що схиляються до узгодження власної політики зі стратегією США, опиняються у ситуації, коли їм доводиться створювати власну стратегію та брати на себе ризики. Для Сполучених Штатів у цей момент є більш важливі проблеми, ніж Близький Схід - власна економіка. Сполучені Штати зосереджуються на собі, і тому що повинні це зробити, і тому що не досягли успіху у своїх спробах змінити ісламський світ. З точки зору Ізраїлю, у цей момент його власній національній безпеці нічого не загрожує, але його здатність впливати на середовище безпеки обмежене, а здатність формувати реакцію США на розвиток подій у регіоні погіршилася через зміщення американського центру уваги. Він буде і надалі отримувати допомогу, якої він більше не потребує, і буде надалі підтримувати військові відносини зі Сполученими Штатами, особливо, у розробці нових військових технологій. Однак з причин, які не мають стосунку до Ізраїлю, Вашингтон не зосереджує свою увагу на регіоні або, у всякому разі, не так одержимий ним, як це було, починаючи з 2001 року.
Тому Ізраїль автоматично так само зосереджується на собі. Наляканий подіями на власних кордонах, він розуміє, що має там мало впливу, і йому бракує ясності щодо того, що він хоче. У регіоні загалом, здатність Ізраїлю покладатися на американський вплив послабилася. Як Ізраїль, так і Сполучені Штати усвідомили обмеження і ціну такої стратегії, й Ізраїль не буде вмовляти Сполучені Штати змінити думку, як показує ситуація з Іраном. Крім того, в Ізраїлю немає ніякої безпосередньої загрози, на яку він мав би реагувати. Він автоматично перебуває у стані спостереження і очікування, не маючи чіткого уявлення про те, що він хоче побачити. Тому немає нічого дивного у тому, що Ізраїль, як і Сполучені Штати, зосереджений на внутрішніх справах.
Це також ставить Ізраїль у реакційну позицію. Палестинська проблема нікуди ще не поділася. Політика Ізраїлю, як і велика частина його стратегічної політики - це спостерігати і чекати. Він не має ані найменшого бажання знайти політичне рішення, тому що він не може передбачити, які наслідки матиме рішення або спроба його знайти. Його політика полягає у передачі ініціативи палестинцям. Минулого місяця були побоювання, що збільшення кількості демонстрацій на Західному березі може бути передвісником третьої інтифади. Цього не сталося. Може бути ще один залп ракет з Гази, а може й ні. Це залежить від того, що вирішить ХАМАС.
Ізраїль зайнявся внутрішньою політикою, тому що його стратегічне середовище стало не таким загрозливим, щоб вийти з-під контролю. Вороги не можуть його подолати, а він не може вплинути на те, що можуть зробити його реальні або потенційні вороги. Ізраїль втратив ініціативу і, що важливіше, він сам тепер знає, що втратив ініціативу. Він сподівається, що Сполучені Штати проявлять самі ініціативу, але у набагато ширшому масштабі Вашингтон постав перед такою самою реальністю, як і Ізраїль, хоча з меншим ризиком для себе, а тому - з меншою терміновістю для прийняття рішення. Звичайно, ізраїльтяни хотіли б, щоб Сполучені Штати зайняли більш агресивну позицію і взяли на себе більше ризику, але вони цілком усвідомлюють, що ціна і небезпеки агресивної позиції у регіоні зараз вийшли з-під контролю.
Тому цікаво поміркувати, що будуть обговорювати Обама і Нетаньягу. Звичайно, постане проблема Ірану, і Обама скаже, що немає ніякої реальної небезпеки і не треба ризикувати. Нетаньягу спробує знайти спосіб, щоб переконати його, що Сполученим Штатам слід взяти на себе тягар у час, зручний для Ізраїлю, але Сполучені Штати відхилять це запрошення.
Це не напруга у відносинах США з Ізраїлем у сенсі гніву чи обурення, хоча й і те, і інше властиве обом сторонам. Це радше шлюб, що триває за звичкою, і підґрунтя якого вже зів'яло. Ним була здатність Ізраїлю впливати на події у своєму регіоні і гарантія, що там, де ізраїльтяни зазнають невдачі, інтереси США накажуть Вашингтону вжити відповідні заходи. В жодної зі сторін немає здатностей, бажання чи політичної бази для підтримання відносин на таких самих умовах. Обаму непокоїть стан економіки, а Нетаньягу - призов до армії ультра-ортодоксів. Національна безпека залишається проблемою для обох, але їхня здатність керувати нею радикально скоротилася.
У приватних розмовах я чекаю похмурих люб'язностей, а на публіці - оптимістичної дружби, як у старої, знудженої подружньої пари, яка ще не близька до розлучення, але вже далека від того, що було у молодості. Жодна зі сторін більше не є такою, як колись; кожен покладає провину на іншого. Зрештою, в кожного з них своя доля, пов'язана історією з іншим, але вони більше не єдині.
George Friedman
A New Reality in US-Israeli Relations
Stratfor, 19.03.2013
Зреферував Омелян Радимський