Цей текст не претендує ані на глибину аналізу, ані широту перспективи. За своїм жанром він радше належить до подорожніх заміток. Минулий 2015 рік мені довелося прожити у подорожах машинами, автобусами, поїздами і літаками, від Шанхаю у Китаї на Сході до Едмонтону у Канаді на Заході, Бельгією, Голландією, Італією, Німеччиною, США і Францією. А найбільше Україною: по декілька раз у Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Сумах та, головне, Краматорську, Слов'янську, на кордоні з сепаратистським Донбасом.
Я подорожував не з власної волі, а під тиском обставин. Якби на це позволяла ситуація, я би радше сидів вдома і займався своєю науковою працею. Мої часті поїздки спровоковані кризою в Україні. А їздити треба – щоб радитися, переконувати, просити і заспокоювати: від Кіссінджера в Єйлі до російськомовних одеситок бальзаківського віку, котрі – як вони розказують – кожного дня моляться, щоб Галичина нарешті від'єдналася від України і залишила їх нарешті у спокої. Не те що вони хочуть Путіна – ні, вони його не хочуть, а навіть ненавидять. Але вони хочуть, щоб їх всі лишили у спокої, як зі Сходу, так і Заходу.
У географії цих поїздок Польщі було найменше. Бо коли заходить мова про Польщу, було відчуття міцного тилу, який не зрадить. Цей настрій добре видно в опитуваннях: серед усіх дружніх Україні країн українці ставлять Польщу на перше місце.
Ще за декілька місяців до президентських виборів мої польські друзі переконували, що коли йде мова про Польщу, нам, українцям, нема чого переживати: влада Броніслава Комаровського міцна, і його шанси на переобрання дуже високі.
Тепер, після перемоги Анджея Дуди, вони мене переконують, що Україні все одно нема що переживати. Дуда і Качинський є вихованцями «школи Ґедройця», хоча й в інший, аніж Комаровський і Туск, спосіб. А тому ревізії східної політики не буде. Що швидше буде, так це чергове загострення історичних дискусій щодо Волині. Але, своєю чергою, це загострення навряд чи зможе вплинути на зміну стратегічного партнерства між Варшавою і Києвом.
Досить порівняти польсько-українські стосунки зі стосунками Польщі з Литвою. У польсько-литовському минулому не було нічого схожого на Волинь. Однак навіть без Волині стосунки між Польщею і Литвою залишаються проблематичними. Натомість у випадку польсько-українських стосунків, навіть з пам'яттю про Волинь, хто би не прийшов до влади у Києві чи Варшаві, вони будуть залишатися стратегічно-дружніми. Особливо перед лицем російської аґресії, в оцінці небезпеки якої «Право і солідарність» виявилася більш далекоглядною, аніж «Громадянська платформа».
Мене ці запевнення заспокоюють. Але лише до певної міри. Я годжуся з висновком, що, швидше всього, ані Україна не втратить Польщу, ані Польща не втратить Україну. Однак з приходом нової влади я бачу іншу загрозу: польсько-українське стратегічне партнерство на словах перестає бути стратегічним на ділі. Бо ставкою у стосунках між Польщею й Україною завжди було і є щось більше, аніж сама Польща й Україна. Зараз воно є навіть більше за всю Східну і Центральну Європу. Ставкою є майбутнє самої Європи.
А якщо ж прийняти тезу, що Європа залишається світовим гравцем принаймні на найближчі роки – то й майбутнє всього світу. Принаймні так вважає Генрі Кіссінджер у своїй останній книжці про новий світовий порядок. На його думку, основою цього порядку має стати європейська («вестфальська») система. Хай би що ми казали про нього, Кіссінджера важко назвати утопістом – він завжди був твердим реалістом.
Я звикло повторюю: те, що сталося у польсько-українських стосунках після падіння Берлінської війни, є геополітичною революцією. Я порівнюю її з французько-німецьким примиренням 1950-х. Наскільки перше заклало фундамент нової, повоєнної Європи, настільки польсько-українське примирення дає шанс на розширення цієї конструкції далі на Схід. Звісно, щоб ця нова Європа устоялася, треба перетворити польсько-українську вісь у трикутник «Варшава–Київ–Москва». Без участі Росії ця конструкція ніколи не буде сталою. Але примирення з Росією не вдалося добитися за останні 25 років. Тим більше на нього немає шансу тепер, коли Росія перейшла до відкритої аґресії.
Це не означає, що про контури й умови цього примирення не треба думати уже. Нагадаю, що архітект нової Європи Робер Шуман почав говорити про французько-німецьке примирення під час Другої світової війни, на початку 1940-х, задовго до того, як воно сталося. Однак вступною умовою цього примирення мав бути крах Гітлера. Подібно, вступною умовою для польсько-російського та українсько-російського примирення має стати падіння путінівського режиму. Путін розуміє лише мову сили. Примирення для нього – це уділ слабаків. А до примирення, як і до танґо, треба двоє.
Деякі експерти, включно з Джорджем Соросом, дають путінівському режиму максимум два роки. Але навіть якщо прийняти їхню оптимістичну оцінку, два роки для України є надто довгим терміном. Розорена війною, корупцією та постреволюційною кризою, вона може сама за цей час впасти, і то не раз.
Треба відати Україні належне. Їй вдалося вистояти у «російській весні» 2014 р. Дії Путіна щодо України не були спонтанними. Стратегія воєнної атаки проти України була вироблена у Москві ще у 2009 р., зразу після війни у Грузії 2008 р. Ця стратегія мала вступити у дію, якщо б Україна почала робити реальні кроки на вихід з російської зони впливу і зближатися з Заходом. Відповідно до цієї стратегії, Путіну йшлося про встановлення контролю над половиною української території, на Схід і Південь від лінії Харків–Одеса. Там знаходиться індустріальне серце України і доступ до Чорного моря. Решта України, її аграрний Центр і Захід могли собі йти, куди хочуть, навіть «під три чорти».
Натомість максимум, що вдалося Путіну під час «російської весни» в Україні, – анексувати Крим і відколоти Донбас. І то не весь, а лише третину його території. По суті, Путін зазнав в Україні воєнної поразки. Як виглядає, досі це була найбільша його поразка. Однак сама війна не скінчилася. Як ми добре знаємо з історії, можна виграти усі битви, але програти війну.
Я порівнюю теперішню російсько-українську війну з Першою світовою війною. У тому сенсі, що перемогу в ній здобувається не широкомасштабними воєнними операціями. Це є війна на вичерпання ресурсів. Виграє у ній той, у кого міцніший тил. Якщо Україна лишиться сам на сам з Росією, то її шанси дуже малі. Однак Росія не має шансу, якщо Україна буде мати доступ до ресурсів Заходу.
Тому польсько-українське порозуміння мало стратегічне європейське значення до 2014 р., поки не почалася російська аґресія проти України. Тепер, перед лицем російської загрози, польсько-українське порозуміння зберігається в силі, але втрачає у значенні. Польща не має тих ресурсів, які потрібні Україні для того, щоб вистояти. Польща є і, надіюся, залишиться частиною Заходу. Але вона не може замінити сам Захід.
Зрозуміло, «Захід» є дуже умовним поняттям. Він то зникає, то появляється, відповідно до того, як зникає чи появляється консенсус на лінії «Вашинґтон–Брюссель» з одного боку, а всередині ЄУ, на лінії між Брюсселем і кожною європейською країною – з іншого. Розрахунок Путіна полягав у тому, що йому вдасться розірвати ці осі, а тоді домовлятися з кожною ланкою окремо. На щастя, йому це не вдалося. Факт спільних західних санкцій проти Росії є емпіричним доказом, що Захід таки існує. Причому – і це дуже важливо у контексті нашої теми – ця солідарність Заходу постала як реакція на російську аґресію проти України.
Певною мірою ситуація 2014–2015 рр. є повторенням ситуації, яка склалася після першого українського Майдану: тоді Захід теж виявив необхідний мінімум солідарності, щоб підтримати українську демократію. Головна різниця між 2014 а 2004 р. полягає, однак, у зміні позиції Берліна. Німеччина покладала надії, що в Росії можлива політична й економічна модернізація і що, відповідно, вона зближатиметься з Заходом і політично, й економічно. Запорукою цього мало стати президентство Володимира Медвєдєва: в його публічних виступах термін «модернізація» займав центральне місце. У кожному разі Німеччина дивилася на Україну головно через російські окуляри: інтереси Києва для неї мали другорядне значення порівняно з тим, що робилося у Києві.
А тепер Німеччина в особі свого канцлера Анґели Меркель від'єднала українське питання від російського і трактує Україну як вартість саму по собі. Страшно уявити собі, що було би зараз з Україною, якщо в Берліні далі засідав би Шредер, й позицію ЄУ щодо України він визначав би разом з Берлусконі у Римі та Саркозі у Парижі!
Майбутнім історикам доведеться визначити, коли, власне, стався поворот Берліна в питанні України. Припускаю, що воно почалося з повернення Путіна до влади – коли стало зрозумілим, що надії на модернізацію Росії марні. Мій знайомий журналіст з Frankfurt Allgemeine Zeitung уже у на початку 2010-х переконував мене, що українцям треба прийняти до уваги різку зміну у східній політиці Німеччини. Без цієї зміни Берліна не було би «зеленого світла» на договір про Асоціацію України з ЄУ.
Інше питання, наскільки ця зміна є сталою. Це була тема, яку ми обговорювали на конференції про німецько-українські стосунки в Торонтонському університеті у жовтні 2015 р. Одна з чолових німецьких експертів переконувала нас, що ця зміна триватиме доти, доки Путін чи хтось путіноподібний залишатиметься при владі. Бо річ тут уже не в самій Меркель й Україні, а в тому, що Путіна записала собі у вороги молодша німецька політична еліта. Вона виховувалася в етосі громадянської праці, а тому ніколи не простить Путіну розправу над громадянським суспільством у Росії. Зі свого власного досвіду – частих поїздок в Німеччину, а також участі у різних заходах, які організовують різні німецькі Stiftung-и в Україні, – можу сказати, що спостерігаю також відповідну зміну у німецькій опінієтворчій еліті: у російсько-українському конфлікті більшість солідаризується з Україною.
Поганою новиною є те, що Україна балансує зараз на межі між fragile і failed state. Доброю є, однак, та, що вона може розраховувати на підтримку Заходу. А зовнішній фактор, як годяться багато істориків, є дуже важливим для перемоги революцій. В українському випадку українській Революції гідності треба не тільки вистояти – їй треба модернізувати Україну за західним зразком. Іншими словами, їй треба зробити те, що не вдалося Росії. І, власне, це буде її справжньою й остаточною перемогою. Успіх української модернізації поставить хрест на путінівській ідеології «русского мира» – котра побудована на тезі, що православні країни, як-то Росія чи Україна, мають розвиватися своїм, незахідним шляхом.
Перемога України потенційно впливатиме і на ширший світ. У першу чергу на Грузію. Грузинські реформатори тому й масово переїхали зараз в Україну, оскільки тут, вважають вони, відбувається друга фаза російсько-грузинської війни, й успіх України буде також успіхом Грузії. Український фактор відчувається й у колишній радянській Середній Азії: місцеві демократичні сили, насамперед у Киргизстані, дивляться зараз на Україну так, як у 1989–1991 рр. українці дивилися на Польщу.
Проблема, однак, в тому, що Україна не може впоратися з власною модернізацією сама. Окрім сучасної кризи, її не відпускає власне минуле – суміш православ'я, колоніального спадку та комунізму, що, як потужне ґравітаційне поле, не дає її відірватися від землі. Два роки відсутності радикальних реформ в Україні це підтверджують. Але й не реформуватися вона не може – бо відсутність реформ обертається загрозою для її існування.
Шанси на зміни в України зростають, якщо вона ввійде як не в ЄУ, то принаймні у спільне європейське правове й економічне поле. І, що не менш важливо, якщо дістане відповідника «плану Маршала». Без цього плану повоєнна Європа ніколи би не стала такою, яка вона зараз є. Повоєнна Україна теж його потребує для своєї модернізації. Бо що б не казали, кожна реформа має свою ціну. Це не метафора, а реальна ціна, яка обчислюється у реальних сумах. А в бюджеті України цих сум немає. Вона сама ледве зводить кінці з кінцями. Гроші, яка вона одержує від IMF, не спрямовані на радикальні реформи – вони надходять для того, щоб залатати дірки в українському бюджеті і не допустити до дефолту.
Й тут повертаємося до польсько-українських стосунків. Україна сильно потребує сильної і солідарної Європи. А нова влада Польщі робить зараз, здається, все, щоб цю силу і солідарність послабити. Зокрема, теперішній Київ сильно потребує йти до Берліна. Натомість теперішня Варшава демонструє твердий намір йти від нього геть. Тому на словах польсько-українські стосунки можуть називатися стратегічним партнерством. На ділі ж ми спостерігаємо, як інтереси Польщі й України стратегічно розходяться.
На моє дуже суб'єктивне враження, теперішня Польща виглядає на країну-самогубця. Замість того, щоб грати у велику політику, вона повертається до ідеї малих реґіональних блоків – Mierzymorza чи Вишеградського союзу. Про масштаби мислення теперішньої варшавської влади мені дають уяву офіційні повідомлення про досягнення польської зовнішньої політики – як-от факт, що президент Дуда на прийомі опинився за одним столом з Обамою. Або ж заяви польського міністра закордонних справ, що виступ Шидло у європейському парламенті засвідчив народження ще одного справді європейського політика. Я навіть не обговорюю тут окремо факту, що польська прем'єр у своєму виступі сказала неправду: мовляв, Польща вже нібито прийняла мільйон біженців з України, а тому не може прийняти сирійських біженців. Обговорювати цей факт – це прийняти масштаб мислення теперішньої польської влади. Мені ж йдеться про те, щоб зосередитися на великій картині. А ця картина полягає в тому, що на теперішньому польському фоні Порошенко та Яценюк, з огляду на їхні часті появи у Брюсселі і Вашинґтоні, мали би виглядати як гіганти світової політики! Звичайно, так не є. Так не є й у випадку самохвальних заяв польської влади.
Колись сам для себе я зробив дуже некоректну політичну класифікацію країн: котрі з них би могли послужити зразком для України – а котрі з них вона не мала би наслідувати. В основу я поклав критерій idiot-proof – систем, які не може розбити жодний ідіот, як би він не старався. Скажімо, США є idiot-proof, бо вона витримала аж два президентства Буша молодшого. Лівія такого випробування не витримала, як і не витримала Росія часів Єльцина.
На мою думку, сучасна Польща якраз проходить таку перевірку. Маю надію, що вона її перейде. Як українець, однак, хочу, щоб вона її перейшла якнайшвидше – як ради самої себе, так і ради майбутнього світу, Європи та України.
Ярослав Грицак — член Несторівської групи
Стаття написана для польського англомовного журналу New Eastern Europe. Друкується за згодою його редакції
Знимка Андрія Баштового
09.02.2016